Re: цензії

22.10.2019|Тетяна Качак
«Леприкони» Валентини Захабури: шкільна повість з новими акцентами
18.10.2019|Юлія Юліна
Ким бути?
18.10.2019|Богдан Дячишин, Львів
Кілька слів про поезію Світлани Короненко
18.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
У пошуках світлого і доброго слова
16.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
Даруймо людям зорі повсякчас!
15.10.2019|Сергій Дзюба, Чернігів
«Після того, як мені дали потримати сонце…»
03.10.2019|Тетяна Зінченко
Кілька осінніх слів для Тебе
03.10.2019|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
«Мишоловка» Олени Рижко: інструкція не до дії
25.09.2019|Кость Шишковський
«Сьогодні на пошті короткий день»
24.09.2019|Станіслава Гальба
Інтонації: літературна сюїта трьох голосів
Головна\Події\Культура

Події

10.10.2019|21:33|Станіслава Гальба

Василь Стус: заґратований Грааль

«Існують різні точки зору. Одні вважають, що це якийсь камінь або ж дорогоцінна реліквія із золота. Існує й інша думка, що є поширенішою – це чаша (кубок), з якої Ісус Христос причащався на Таємній вечері. Послідовники Спасителя буцімто зберегли кілька краплин крові розп’ятого Христа» — «Святий Грааль», Вікіпедія, вільна енциклопедія

ПОЕТ І РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

Час СРСР був одним часом жорстокого поневолення і цькування українського народу Російською совєтськоюімперією. Фізичне винищення населення (репресії, Голодомори 1921–1923; 1932–1933; 1946–1947рр., заслання, ув’язнення у тюрмах та психіатричних лікарнях) поєднувалося з насиллям духовним. Інтелігенція, а разом з нею культура й мова, вигасала, асимілювалась, знищувалась системою червоного терору. В цілій імперії спалахували болісні «епідемії», коли мислячі й непокірні обставинам люди з вродженою самоповагою і вмінням цінувати автентичну культуру прабатьків, оголошувалися «ворогами народу». Й завжди актуальними були слова героя І. Багряного Андрія Чумака: «Один – то може бути ворог народу. Два – може бути. Сто – може бути. Тисяча теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ!», які, однак, ще довго не могли спинити оберти абсурдної машини масових репресій. 

У такі часи, як радянська доба, найвиразніше помічається відвічне, зашифроване архетипними образами у казках кожного народу, протистояння добра і зла. За формулою Хвильового «або, або: дух творчості, дух руйнування»

Україна є центральний елемент самоідентифікації Василя Стуса. Виплеканий колисковими матері, поет зберігав  в пам’яті спогад про Шевченків портрет над колискою. Українське світовідчуття зберіг і в русифікованому Донецьку. У листі до А. Малишка він виливає свої гіркі враження від витруєння української культури, української мови. Адже у школах  Донбасу «одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків[…]. Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної».

Україна для Василя Стуса мала два втілення: Батьківщина, що виплекала його народ, та Радянська Україна зі столицею – Києвом, який «обернувся на маскарад, машкару вампіра, що п’є кров своїх синів і дочок – і від того кращає». Саме від громадянства цієї другої України поет хотів відмовитись, перебуваючи у нерозривній єдності з першою. У заяві до Верховної Ради СРСР, написаній 1978 року, В. Стус писав, що заборона творити, приниження людської і національної  гідності, зведення патріотизму у ранг державного злочину та національно-культурний погром в Україні змушують його відмовитися від громадянства. Звичайно, заяву проігнорували.

Василь Стус усвідомлював духовний обов’язок перед своєю державою. Він гостро відчував брак інтелігенції такого рівня, що змогла б здійняти потужне повстання, як, приміром, в тогочасній Польщі. Він розумів, що є одним з тих, хто покликаний боронити країну. Дізнавшись, що членів Гельсінської спілки репресують, Василь Стус розумів, що знову зовсім скоро його чекає довге ув’язнення. І в «Таборовому зошиті» знаходимо запис, пов’язаний з цим фактом: «Але що я маю робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, у Великій Україні, стане горлом обурення і протесту?».

Поет чітко самоусвідомлював себе українцем, патріотом, і ніякі зовнішні обставини – перспектива знову відбути заслання, терпіти провокації, гоніння і наклепи (у статті А. Супряги «Друзі і вороги Василя Стуса» читаємо «свідчення»: «Стус готов грабить и убивать», «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей») – не могли похитнути його вибору.

Тема та ідея України, землі, що повстає у поетових роздумах «рідною чужиною», «погаром раю», «храмом, зазналим скверни», є наскрізною у творчості поета. Можемо простежити суголосність  Стусових переймань за рідний край з Шевченковими. В поезії «Неначе стріли, випущені в безліт» читаємо:

І даленіє дальня Україна

Ошукана, оспала, навісна.

Дивлюсь – і мало очі не пірву:

Невже тобі ні племені, ні роду.

Ці рядки ідеєю виразно перегукуються з поезією Т. Шевченка «Мені однаково» та посланням «І мертвим, і живим…». Те, що ранило душу Тараса Григоровича: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люди / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять... / Ох, не однаково мені», стало дійсністю В.Стуса. Адже Україна – ошукана і оспала, вона уже у вогні радянської інквізиції. 

Знаковою є поезія «На схід, на схід, на схід, на схід». Рядки «Десь Україна – там, уся – в антоновім огні»символізують ураження країни сильною недугою. Антонів огонь – зараження крові; гангрена – смертельна хвороба, що викликає сильне почервоніння, вражає тканини. За цим символом у поезії виразно читається натяк на комуністичну владу, масові криваві злочини під червоними прапорами та духовну гангрену, яка мала у кінцевому рахунку знищити будь-які прояви політичного суверенітету та національної культурно-історичної самоідентифікації в українському суспільстві.

Слова«Цей обрій наче чорний креш / гіркої гіркоти»є трансцендентним образом, що відкриває можливість багаторівневого трактування і дозволяє провести безліч паралелей та порівнянь, приміром, з чашею отрути Сократа, молитвою Христа у Гетсиманському саду; з апокаліптичною чашею, з якої вилилися біди, пошесті та страждання; з чашею Туза Кубків у картах Таро, яка в перевернутому положенні символізує нещастя та ізоляцію. Однак, також можемо звернутися до образу Грааля. Тоді трагедія Стуса і України стає віддзеркаленням трагедії Христа. І як кров Спасителя, зібрана у Чашу Грааля, урятувала увесь світ, так кров та життя поета мусять врятувати і відродити хвору націю, яка смертельно «інфікована» радянським режимом.

ТВОРЧІСТЬ ЗА КОМУНІСТИЧНОЇ ДОБИ

В. Овсієнко згадує: «В нас не з шухляд вигрібали твори, а з душ вигрібали. І нищили разом з потенційними авторами. От де наша література похована. Надзвичайно тяжко було митцеві в цих умовах творити. Хто міг не творити, тому було легше. А такі люди, як Литвин, як Стус, не могли не писати».

Але!..

У поезії Марти Тарнавської «На смерть Василя Стуса» є промовисті рядки рядки: «і раптом: паніка, істерія, терор, / бо появились десь ліричні вірші,/ що їх читає горстка могікан:/ Електронічну зброю – на поетів!/ В концтабір їх! На клапті дерти вірші! / (– стара традиція Шевченкових часів –)... / Яка ж непевна влади ця держава, / що так простих боїться палімпсестів». Чи був Василь Стус небезпечним для радянської влади? Безсумнівно. Адже в тоталітарній системі завжди спрацьовує «принцип криголама». І варто лише надламати кригу, уся імперія втратить основу. Що, зрештою, і сталося. Однак проламування отієї криги вимагало цілковитого самовідречення й забуття про власне, особистісне і таке людське, щастя.

В «Зникомому розцвітанні» читаємо Стусові міркування: «Творчість – то тільки гримаса індивідуального болю, а наша естетика – то естетика страждання, трохи потамованої муки». Зіставимо з іншим прикладом: коли у Григора Тютюнника запитали, чи є у нього секрет творчості, письменник вигукнув: «Є! Передаю секрет: біль. Повна душа болю». Отож, прийняття естетики страждання ставало реакцією реакція морально здорової особистості поета на жахіття радянської доби.

ІСТИННА СВОБОДА

У поезії «Невже ти народився, чоловіче…» Василь Стус звертається до тюремного наглядача: «Ти ж – за мене вдвоє / нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь. / Я є добро. А ти – труха і тлінь. / А спільне в нас – що в´язні ми обоє, /  дверей обабоки. Ти там, я – тут». У цих рядках порушене питання справжньої свободи людини. Згадаймо на перший погляд парадоксальне, твердження англійського поета XVII століття – Річарда Ловласа, що мури – не тюрма, а залізні ґрати – ще не клітка.Фраза перестає бути парадоксальною, коли осмислюємо поняття свободи людини як внутрішньої волі, що полягає в реалізації себе, слідуванні за покликанням, боротьбі. Тож насправді ув’язненим є саме наглядач, якого не кличе власне життя, існування якого беззмістовне і духовно порожнє. 

Близькою за змістом є поезія «Цей біль – як алкоголь агоній». У ній автор порушує глибоко моральні проблеми, втрату людяності, людської подоби, зокрема:

Давно забуто, що є – жити

І що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

Дано лише несамовитим

Поет, таким чином, наголошує, що у час знецінення особистості, абсолютної утрати духовності, бо рядки «забуто, що є жити / і що є світ і що є ти»свідчать, що не відбувається навіть пошуку вищих цінностей людиною, є лише констатація абсолютного забуття власної суті й процесу озвіріння суспільства. І тільки оті «несамовиті» здатні увійти у власне тіло – залишитися собою, Людиною. «Несамовиті», бо цим самим вони прирікали себе на поневіряння, адже не розгубити свої ідеали можна було йдучи вузькою тернистою стежкою, яка вела у заслання, в’язниці, просто в обійми смерті. Доцільно згадати також слова Оноре де Бальзака: «Там, де всі горбаті, стрункість стає потворністю», які характеризують радянське суспільство, окремо взятого «гомо совєтікуса», що пропускає у власні мізки тільки «агітпроп», який по своїй суті схильний до рабства, позаяк думати самотужки партія «не благословила». В нормальному суспільстві безумці ті, хто втратили розум, у хворій імперії, з мільйонами інфікованих безумців, людина з міцним моральним імунітетом, з міцною основою, вважалася виродженою. Отже, «несамовитими» є ті, що мислили відмінно від «горбатих» мас.  

Ідея входження у власне тіло, з точки зору християнства, має також сакральний зміст – необхідність народження згори є обов’язковою, оскільки: «хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства […]. Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух». Тому людина є людиною, коли витворює себе у духовній площині.

То ти ще довго сатаній,

Ще довго сатаній, допоки

Помреш, відчувши власні кроки

На сивій голові своїй.

Наведені рядки засвідчують процес саморуйнації, притаманний радянській системі. Адже коли у вірші «Невже ти народився, чоловіче…» бачимо злобу й беззмістовність життя наглядача, що «спізнав життєву путь свою / на цій безрадісній сумній роботі, / де все людською мукою взялось», то у цій поезії бачимо можливість виокремлення більш широкого образу, цілої осатанілої імперії, яка сатанітиме, допоки помре, сама себе зруйнувавши. Цей образ цілком співзвучний за змістом з картиною «Сатурн, що пожирає свого сина» Франсиска Гойї. Бо кожна імперія, збудована на насиллі, неодмінно розпадається і самознищується, руйнуючи всі мури, що зводила до того – своє тіло. Кожна організація, створена з метою агресивного нападу на інших, неодмінно зазнає внутрішньої роздробленості й починає війну в собі, заливаючи усе кров’ю.

ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ: ПОЕТ — ХУДОЖНИК ВЛАСНОГО ЖИТТЯ

 «І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто, портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів».

— Василь Сту

Дитинство поета було сповнене працею «усе дитинство моє було з тачкою», згадує, й голодом:«Коли мені було 9 літ[…] помирав тато – з голоду спухлий[…]. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова». Обставини загартовували волю хлопчика, актуалізували у ньому серйозне усвідомлення несправедливості у світі й поставили на шлях супротиву і важкої праці, щоб усім людям жилося краще. У 4 (!) класі Стус дійшов до висновків: «І ще хотів – тяжко вчитися, бо жити – тяжко. Мамі – тяжко, татові – тяжко. То й мені має бути тяжко – аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити».

Процес «самотворення» займає вагоме місце в світоглядній концепції Василя Стуса. Адже змалечку він розумів, що йому належить важка праця. Тому від початку свого шляху кроки карбував чітко і впевнено. Про навчання згадує так: «шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне».Однак вчився він завзято, закінчив школу з відмінними результатами. Та фундаментом високої ерудиції, яка простежується у кожній його праці, було самонавчання. 

Високу культуру саморозвитку Василь Стус прагнув передати своєму синові Дмитрові. Зазвичай у листах поет передавав сконденсовані згустки світорозуміння, які виробив життєвим досвідом. В одному такому листі він дає синові важливу настанову: «Ти повинен бути освіченою людиною. Бо теперішня людина – тільки освічена. Людина – це обов’язок, а не титул (народився – і вже людина). Людина твориться, самонароджується». На перше місце серед чинників формування особистості ставимо аж ніяк не зовнішні обставини, а працю (постійну!) над собою.

Особливо цікавою є ідея «наповнення часу». Адже людина «живе лиш тоді, коли робить свій час змістовним». І справді сам Стус використовував кожну можливість заповнити протікання насильно видертих комуністичною владою днів, цілих років життя. Навіть виконуючи роботу зовсім несприятливу для творчості, наприклад, коли його влаштували«учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєрі», Василь Стус вчив англійські слова, вивчав вірші, шукав варіанти рядків, які йому не подобалися. Тож принцип постійного заповнення часу був одним з визначальних у життєвій практиці поета. Інакше людина в тій системі втрачала свою подобу, байдужіла, згасала до творчості й не реалізувала свій потенціал. Бо не одному митцеві доводилося скрутно: «Талановиті люди (який майстер – Дрозд!), але до чого застосовувати йому свою майстерність? І він розмальовує громадські туалети – бо це єдина дозволена форма громадського служіння українського мистецтва».

Концепт Доля і естетика смерті та страждання постійно простежується у міркуваннях поета. «Мені хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив, допомагав людям у біді, а коли часом і сам залізав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це – життя, Доля».

У записах В. Стуса часто можна зустріти слово «доля». Визнання своєї долі такою, якою вона є, повне прийняття своєї життєвої місії, свого локального завдання у будь-якій ситуацій, у будь-якому місці: чи то удома, чи в засланні. Це наближало його до даоського вчення й ідеї, що «не виходячи з двору, можна пізнати світ». Бо навіть будучи в ув’язненні, Василь Стус намагався тримати руку на пульсі подій, поет брав участь у формуванні літературного простору свого народу, здійснював переклади з інших мов, зокрема перекладав Рільке, Гете; переклав поезію Кіплінга, Цветаєвої. Хоча й розумів, що левова частка його праці нищиться, листи, в яких відправляв вірші і переклади зникали, про що неодноразово згадує Стус«за листи доводилося витримувати справжню війну з КДБ. Десятки й десятки листів просто зникали».Однак Василь Семенович продовжував виконувати цю, без перебільшення, сізіфову працю. Бо навіть коли не всі поезії, то хоча б частина віршів просочилася за межі колючого дроту, ставши справжнім надбанням української літератури.

Важливо, що прийняття «долі» у Василя Стуса зовсім не означає покірливе схиляння голови перед обставинами, а ототожнюється з прийняттям свого хреста, що є важливим елементом християнського вчення. В Євангелії від Матвія читаємо Ісусові слова: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною». Таким чином, поетове самозречення слід розуміти у сенсі зречення притаманних людині інстинктів самозбереження будь-якою ціною. У «Таборовому зошиті» В. Стус міркує про світогляд людини як питання темпераменту і совісті, однак усвідомлює, що тепер «ніякі егоїстично-розрахункові міркування вже його не визначають». Він віддавався духовному служінню своєму народові й підтвердив свої слова, написані у листі до А. Малишка: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати»

Естетика страждання і смерті бере витоки не з абстрактних філософських розмірковувань, а з важкого конкретного досвіду.У одному з листів до сина Стус закликає, аби той учився жити, адже «чимало людей так і не навчилося, хоч і прожили життя» й застерігає: «життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний, житній, із остюками, смисл». Лиш людина, яка пережила те, що пережив Стус, не зламавшись, не зрадивши, мала право на такі слова:

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все, що снилось

як смертеіснування й життєсмерть[…]

Та відчайдушно пролягла дорога

несамовитих. Світ весь — на вітрах.

Ти подолала, доле, слава Богу.

На хижім вітрі чезне й ниций страх

У такий спосіб Стус наближається до удавано песимістичної, а насправді — стоїчної атараксії – незворушності, утвореної чіткою системою поглядів й ідеалів, які уже ніщо не могло зруйнувати. Відбувся своєрідний обряд остаточної духовної ініціації поета, який ішов зі своєю Долею і, як Шевченко, міг сказати: «Ми просто йшли; у нас немаЗерна неправди за собою».

Роман Короготський, товариш В. Стуса, говорив так: «Василь був людина, приречена від любові зійти на свою Голгофу». Бо й справді – життєвий шлях поета, кожен новий етап нагадує сходження на вершину страждань, щоб померти за ідею, за те Божественне, що є у кожній людині – любов. Адже поет, як зазначає сам Стус у невеличкій передмові «Двоє слів до читачів», «повинен бути людиною. Такою, що повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється від неї, як од скверни».

ЄДНІСТЬ СЛІВ І ВЧИНКІВ

Внутрішня сила та потужна динаміка проявились уже у першій збірці «Круговерть» (1965), де молодий автор одразу утвердив найважливіший життєвий принцип: єдність ідей та дії. Це бачимо зокрема у поезії «Оптимістичне»: «Коли ти вірити в добро навик, / то віруй в землю. Віруй в смерть і крики / Тривожні породіль. Нема одвіку/ Легкої віри і легких утіх. / Замало й слів, де треба людських рук».

Стус завжди перебував в нерозривній єдності своїх духовних ідеалів, морального кодексу та дій. Поет, який боровся за справедливість і був засуджений після обвинувальної (!) промови власного адвоката, відомого нині всім проросійського політичного діяча – Віктора Медведчука, не відступив від своїх переконань ні на засланні, ні в карцері, де й загинув у вересні 1985 року. Отже, так само, як і попередники Стуса, які воювали за самостійність України зі зброєю в руках, наперед знаючи, що жоден з них не побачить перемоги («Так, ми програли цей рух. Але ж він був!»- казав Роман Шухевич синові Юрію), так само і Стус, усвідомлюючи свою страшну місію, у якій вижити було практично неможливо, хіба що ціною зради, обирає шлях збереження духовних цінностей, які житимуть після його фізичної смерті. Замість біологічного виживання, поет, немов Чаша Грааля, передає зібрану ним впродовж цілого життя Духовну субстанцію, яка і є тим Джерелом Сили, що живить наших сучасників і перейде у спадок до нових генерацій.

Для порівняння проведімо паралель з П. Тичиною, який усе ж мусив зрадити власні ідеали. Талановитого поета, з-під  пера якого з’явилися такі рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ / І двістірозтерзаний я», повністю зламала радянська система. Наведімо приклад із книги «Нецензурний Стус», коли Павло Тичина зустрів на вулиці двох письменників й відбулася коротка бесіда, під час якої товариші згадали про спільну зустріч на вечорі у Л. Черняхівської-Старицької, таврованої владою як «ворог народу». Тичина панічно усе спростовував, відмовляючись визнати факт свого перебування на тому вечорі. Ми бачимо, що поет повністю відмовився від своїх переконань та відповідальності.

У статті «Феномен доби» Василь Стус зазначає:«Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського[…]. Офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців…», адже комуністична влада повністю знищила особистість автора «Сонячних кларнетів».

Духовний шлях Василя Стуса та ідеї, які сповідував поет співзвучні з ідеями його великих попередників, сучасників, та й, зрештою, нащадків, які не зраджували своїх переконань (бо чим же була Революція Гідності, як не повстанням за вищі ідеали нашого народу?).

Стус гостро сприймав будь-яку несправедливість, а несправедливості у тоталітарній державі було з надлишком. Відчуття власної гідності, гідності свого народу штовхало поета до дій. Саме тому він і підтримав акцію протесту проти арештів української інтелігенції після прем’єри фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова. Стус закликав: «Всі, хто протестує проти терору, встаньте!», адже в таких ситуаціях він не йшов на компроміси. І, як відомо, цей випадок потягнув за собою низку наслідків. По-перше, 20 вересня було підписано наказ про відрахування Василя Стуса з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу»; по-друге, поет втратив можливість знайти роботу за спеціальністю, й працював різноробом; по-третє, можемо стверджувати, що з того самого моменту він опинився «під прицілом» комуністичної влади, яка в 1972 році вперше позбавила його волі за те, що «СТУС на протязі 1968–1971 років виготовляв та розповсюджував документи та вірші, що зводять наклепи на радянський державний та суспільний лад».

Повернувшись із заслання в серпні 1979 року, Василь Стус вступає в Українську Гельсінську спілку, наражаючись на небезпеку знову бути заарештованим( що й і сталося 2 жовтня 1980). Але роки неволі не зламали його дух, його бажання боротися за права людини. До останку. Аж до ночі 4 вересня 1985 року…

***

Василь Стус був поетом, перекладачем, правозахисником і, як не дивно, великим містиком нашого народу. А коли відкинути типові кліше «актуальність поезії сьогодні», можна сміливо сказати, що Василь Стус справді бачив більше, ніж дозволяє фізичний зір людини, і його поезію можна і слід називати візіонерською. Поет знав, що загине в пазурах КДБ, він бачив наш край, схоже як містичним чином бачила незнані нею світи і часи художниця – Марія Приймаченко. Простір, космос, Бог, називайте як хочете, навдивовижу відкритий для своїх чистих серцем обранців. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери