Цей поет здатен здивувати, зачудувати. 

Найперше тим, як наполегливо упродовж десятиліть пише і видає він цикли мініатюр. (Зауважмо: в літературу жанрове означення «мініатюра» прийшло з малярства, початково вказуючи на червону барву, по невеликім абстрагуванні – на яскравість, а в остаточному моєму сприйнятті – яскравість, оригінальність завдяки максимальній часово-просторовій і мовно-виражальній лапідаризації). Стоїчно культивує поетичну форму, якій важко, бачу, вписуватися в сучасний текстовий контент, явно переобтяжений віршами довгими, з доважком дрібніших кількісних ознак.

Така Олесева творча постава більш аніж імпонує, адже він, по суті, перейнявся порятунком і розвиткому нашій поезії концепційного мінімалізму, успішно провадженого насамперед визначним представником Київської поетичної школи, наразі єдиним лауреатом Шевченківки за власне поетичну мініатюру – Миколою Воробйовим. Маємо й інших поетів-мініатюристів, але вони, навіть акцентуючи, скажімо, на чотиривірші-катрені, загалом практикують різні поетичні форми; до них належу й сам.  

Ми, українці, завше страждали і страждаємо від великого власного багато(дрібно)слів᾿я; воно повсюдне, а в літературі, не оминувши й романного жанру, найбільше шкодить метафоричному висловлюванню, бо зумовлює його підміну ліризованим наративом (оповідністю). Видається, що поети далекого українського бароко значно успішніше за нас давали собі з ним раду. А що казати про такі високі крізьчасові культури поетизування, як арабська і японська (і китайська, і корейська), де основою стали саме короткі форми вірша? Таки треба сказати: вони – особливе свідчення ментальної зібраності цілих народів!.. 

Зрештою, мовлячи заразом розпружисто й серйозно, мусимо розуміти, що поетичний талант живе у пам᾿яті нащадків лише найкращим із його доробку; найчастіше окремішніми строфами, рядками. Решта лежить собі тихо в томах, задовольняючись «роллю насиченого середовища», в якому й постали ті «золоті» фрагменти. 

От писати б речі відразу фрагментарно-короткі, які залишаться в часі!.. 

Не знаю, чи є це все спонукою й мотивом для Олеся, але спостерігаю, як не одна його річ ніби виломлюється з ряду, подразнює чи ранить, запам᾿ятовується. Зокрема ця «вітрова» мініатюра:

тримався вітер 

за повітря гілку

і думав довго –

вити чи гніздо 

в якій блискуче зведені водно природні, людські й суто мовні феномени. Десь тільки так можна було сказати про зрівноваження розпуки за утраченим і нібито безпідставної надії. Річ добре стикується з японським хайку, однак Басьо, його найбільший майстер, ніколи б не кинувся безоглядно, хоча й через образність, у психологію людини, як це зробив Олесь. І така приховано-неприхована ускладнена психологізація природи є чи не найсуттєвішою рисою, яка відрізняє Олесеві лапідарники від орієнтальних; різниця в кількості рядків незначна, несуттєва.

         Розумію Басьо (з його класичним круком, що «сів ночувати» на «всохлу гілку» осені) – він остерігався (остерігав, радше, від) утрати синкретичної натуральності, вектор якої спрямований назовні, до людини. 

Розумію й Олеся – він у цій ситуації, як дитя свого часу, вже нічого не остерігається (і впевнений у марності остерігати від будь-чого інших), а тому йде на форсоване зближення людських і натурних інтенцій. Цей шлях – гуманний, немало ліричний і розмисловий – передбачає справжні знахідки, проте однаковою мірою – й ризик поетичного знеособлення, надто ж при спробі відверто актуалізувати питому мініатюру. 

Цікаво, що Воробйов пише так, ніби потужної орієнтальної мініатюристики нема й ніколи не було: його скупорядкові (аж до одного рядка, як-от: «Світло таємниці темне», «Стежка боса, бо шелестить  сама по собі») візуально-абсурдистські «конфігурації» – маю переконання – народжуються тільки й тільки в ньому. Відтак є нагода констатувати принаймні два способи витворення української лапідарної поезії верлібрового покрою: 1) ніби з нуля – на засадах особистісно-психологічних і 2) поєднуючи відповідну світову традицію з особистісним, оригінально українізуючи чуже.

Олесь, без сумніву, – талановитий прихильник способу другого.

Його нова книжка «Світ на узвишші» (з назви – такий собі альпінарій?!) засвідчує це якнайкраще, – ретроспективно і новоствореними поетичними проекціями. Автор – визнаний естет, колекціонер творів малярських і графічних, тож артистично вибудував художньо-темарійну структуру свого «Світу». Пройдімося її лабіринтом із неординарно-промовистими «написами на скрутах» (рóздільними назвами). 

У розділі «Творення пам᾿яті», найбільш тенденційному (просторуч спрямованому), добачаю своєрідне поборення злободенного ліризмом і навпаки, а узвишнє при тому – примічене, порівняне і прирівняне в контексті води, землій небес; превалює поглиблення й розширення зору, перевисання до образної неочевидності. Ще мажорно

дзвенять віконні шибки

мов співають –

швидкий на київ потяг

промайнув

та вже услід

почóрнів світ –

            одна лиш смерть

            ще біла

Хіба це – не надто й дистильовані відчуття українця ХХІ століття, з передчуттєвим перебільшенням, що невзабарі підтверджує себе кров᾿ю? Тіла. Пам᾿яті.

Подальші розділи, на задум автора, певно, мають показати ту атмосферу і той ґрунт, що забезпечили лірично-громадянський сплеск розділу першого. Розпочинається часово-просторове розгортання і творчості, і творення. Процесуальність першої – ріка, спорадичність другого – те, що плине її водами… Саме над цими водами читач має змогу, як добрий спостерігач і співпереживач, спробувати осягнути Олесеву поетичну розмаїтість. Пластичність, нюансовість, спонтанність… 

Розділ «Звуки непереможні» напозір вмикає наче іншу, слухову рецепторику, насправді ж тут – звучанняпобаченого, сприйнятого й пережитого; звуки, що апелюють передовсім до внутрішньої чутливості:

переді мною 

бездоріжжя

куди ж воно?

та навпростець

Температура цих віршів доволі висока. Зазвичай, поети не вдаються до засобів її зниження, ще й полюбляють доводити до нестерпної гáрячі. Олесь, натомість, пропонує розділ «Пісня вечорова» – як певний контрапункт, паралельне звучання; може, й необхідну паузу. Це відновна вітальність, позаяк день прожито, і на підході другий; багато хайківських зіставлень – господарює природа; з᾿являється авторський неологізм «ніжнослов», щоб відчинити покій одвічної любовної гри, яка завжди пов᾿язана з переживанням, хвилевим розпачем, неоднозначністю сльози… Ось і дещо цілком протилежне «світовій чорноті»:      

картоплю мама

            в полі обгортає –

            навколо неї

            світиться земля

Так, хтось згадає про цезій, але ж земля – апріорі непорочна!.. Радше подумаймо, що кожна грудка, кожна картоплина – індивідуальність (за Олегом Лишегою). Розділ «Ілюзія дива» видається досить негативною реакцією на недавнє заспокоєння й зачудування життям. Особливо на інтимно-романтичну колізію ліргера. Самоіронія, що протилежним своїм краєм западає у цинізм; надихáння й недѝхання; прозріння виснаги. Олесеві, гадаю, вдалося поєднати протилежності, поєднувані здебільша психологічно, – от як у метафорі «язичний танець спраглих тіл», що, фахово бездоганна, але чи є тут фактом високопоетичним… Розділи «Світ незірваної ожини» й «Шипшинова моя душа» стали ніби територією отямлення, визбирування каміння, собою ж пошпуреного у свій город. Майже без ознак самовиправдовування. В них багато мистецьких алюзій, образної архетипіки; вигадливих тропів, що виходять за межі поетизму, приміром:

дивлюсь як місяць

гне підкову –

вже не піду

до скрипаля 

Та в цей-то оптимістичний пейзаж усе ж прокрадаються смуток і каяття –  візією «зрубаної» води, відчуттям «примерзлості» до скелі часу тощо, – здавалося б, просто поетикальними мотивами, які, однак, передують дечому трагічному. Щасливо набутому і нещасливо утраченому. Тóму, що в кінцевому розділі «Роса первозданна» треба вважати плачем, – коли «сльоза і на люди виходить» (моє), і розбиває «камінне убрання душі». Ці мінорно-очисні мініатюри навіюють думки про доконечність вчасного вибору між раєм земним і небесним, коханням своїм і чужим, коханням і любов᾿ю. Чуттєвій імітації не наблизитися сюди й на гарматний постріл… Йдеться про втрату незворотну в геть усіх життєвих випадках, опріч, можливо, поетичного; інакше не було б вознесено у світовій культурі як солону сльозу розпуки, так і краплю солодкого меду любощів (в екзистенційному сум᾿ятті вони, сльоза і крапля меду, обмінюються своїми означеннями, і ті на той час стають достеменно їхніми). Можна цитувати й цитувати; несподівано осмислювати граничне загострення, а воднораз збагачення типово авторських концептів (перелік посторінковий)  цвіту, ріки, солі, серця, отченашу, чорного–білого, долі–недолі, роси, дороги, трави, вогню, свічки, вірша; останній, уже мовилося, дає надію – «світаю віршами», – але…  Про цей розділ, який сконцентрував чи не все найпосутніше з Олесевої поезотворчості і, як з᾿ясовується, долетворчості, який, гадаю, суттєво зміцнює буттєвий імунітет читача, – слід би писати окремо. 

Тому раджу не оминати його, навіть починати з нього читання книжки «Світ на узвишші». 

 А ще, зичу поетові Олесеві Дяку того, що й собі: якнайчастіше дивувати, принципово не розчудовувати/розчаровувати ні себе, ні чутливу читацьку душу, в усі часи спраглу чистоти, краси і правди.