Re: цензії

19.10.2018|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Незамуровані вікна поезії Миколи Істина
18.10.2018|Ігор Зіньчук
Вижити і залишитися людиною
17.10.2018|Ірина Фотуйма
Великдень долі
16.10.2018|Оксана Нахлік
Творча вершина Надії
16.10.2018|Валентин Бердт, Харків
Сімдесят відтінків однієї вишиванки
16.10.2018|Олег Гончаренко, письменник, перекладач
Підтримка, віра, усмішка
15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі
11.10.2018|Марина Штолько
«Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати»
Головна\Події\Культура

Події

10.10.2018|08:20|Іван Лучук

Пропагандистським трюком видавців номінований на Нобеля

Радованові Білому Марковичу виповнюється 71 рік

Сербський письменник Радован Білий Маркович (по-сербськи: Радован Бели Марковић, Radovan Beli Marković) народився 10 жовтня 1947 року в центральній Сербії в селі Челіє біля Лазаревця. Навчався в Челіях, Лайковці, Лазаревці, Белграді. Працював журналістом у газеті «Вперед» («Напред») у Валєві у 1978–1994 роках, був політичним функціонером у Лайковці, директором лайковацької Міської бібліотеки. Радован Білий Маркович був членом редакції видань «Літературне слово» («Књижевна реч») і «Літературна газета» («Књижевне новине»). У Валєві за журналістську працю отримав премію ім. Здравка Лазича, премію валєвської студії радіо-телебачення Сербії за найзначнішу культурну подію 1997 року. У 2004 році був номінований на Нобелівську премію з літератури, що було насправді пропагандистським трюком видавців Міличка Мійовича та Радивоя Мікича. Почесний громадянин Валєва (2006). Член Матиці сербської, Сербської спілки письменників від 1976 року, Сербського літературного товариства від 2000 року, Сербського ПЕН-центру. Рада Спілки письменників Сербії 30 березня 2012 року висунула його кандидатуру на члена-кореспондента Сербської академії наук і мистецтв. З нагоди 65-ліття й 40-ліття письменницької праці вийшли зібрані твори Радована Білого Марковича у 13 томах. Живе і працює Радован Білий Маркович в Лайковці.

Друкуватися Радован Білий Маркович почав у 1969 році.

Радован Білий Маркович видав збірки оповідань «Чорне тістечко» («Црни колач», 1983), «Швабське волосся» («Швапска коса», 1989), «Роки розв’язки» («Године расплета», 1992), «Нервові яппі» («Живчана јапија», 1994, 2003), «Старі оповідання» («Старе приче», 1996), «Сеттембріні у Колубарі» («Сетембрини у Колубари», 1996, 1997), «Малі оповідання» («Мале приче», 1999, 2000), «Черпак» («Аша», 2007), «Брудний бік: Вибрані та нові оповідання» («Ћорава страна – изабране и нове приче», 2007).

Перу Радована Білого Марковича належать романи «Палій і Тереза милості повна» («Паликућа и Тереза милости пуна», 1976, 1992, 1996), «Лайковацька колія» («Лајковачка пруга», 1997, 1998, 2001, 2004), «Лімунація в Челіях» («Лимунација у Ћелијама», 2000, 2001, 2005), «Остання троянда Колубари» («Последња ружа Колубаре», 2001, 2002, 2003), «Князь Мишкін у Білому Валєві» («Кнез Мишкин у Белом Ваљеву», 2002, 2003), «Дев’ять білих хмар» («Девет белих облака», 2003), «Оркестр на важелі» («Оркестар на педале», 2004), «Кавалери Старого виміру» («Кавалери Старог премера», 2006), «Пані Ольга» («Госпођа Олга», 2010). Романи «Лайковацька колія», «Лімунація в Челіях» і «Остання троянда Колубари» творять т. зв. «Колубарську трилогію» («Колубарска трилогија»).

Через багато творів Радована Білого Марковича читача веде його вигаданий двійник, який описує своє бачення світу – це Р. Б. Марковић, або R. B. Markovitz. Автор то віддаляється від нього, то ледь не ідентифікується з ним. Час і простір, які він описує, є абсолютними, все відбувається в його внутрішньому світі. Він вживає топоніми свого рідного краю (Колубара, Лайковац, Біле Валєво, Обреновац), але вони не є конкретними географічними поняттями, а стають універсальними явищами. Нема й конкретного історичного часу. Радован Білий Маркович створив свій упізнаваний стиль і свою власну, впізнавану мову, позначену як архаїзмами, так і авторськими неологізмами. В основі його картини світу – гіркий життєвий досвід, трагічне усвідомлення екзистенції, від якого письменник захищається гумором та іронією. Письменник підсміюється над усім, але перш за все – над самим собою. Радован Білий Маркович у свої романи й оповідання повертає мову давньої сербської літератури, мову Доситея Обрадовича та мову сербської народної епіки.

Прозу Радована Білого Марковича характеризують з одного боку ліричні елементи, а з іншого – ґротесково-гумористичні. Погляд Радована Білого Марковича на світ забарвлений у темні тони. Внутрішній світ багатьох героїв Радована Білого Марковича заполонила глибока меланхолія. Мова, яку використовує Радован Білий Маркович у своїх творах, є близькою до поезії. Радован Білий Маркович є одним із найкращих знавців сербської поезії, він легко входить у різні поетичні світи, легко засвоює і чисто поетичну тематику.

Радован Білий Маркович отримав цілу низку літературних премій і нагород. В його арсеналі є, зокрема, такі відзнаки: премія Культурно-освітньої общини Валєва за «Швабське волосся», премія ім. Іво Андрича за «Сеттембріні у Колубарі», премія ім. Бори Станковича та премія «Бібльос» за «Малі оповідання», премія ім. Бранка Чопича та премія видавництва «Нолит» за «Лайковацьку колію», премія ім. Меші Селімовича і «Рачанська грамота» за «Лімунацію в Челіях», золота медаль «Жак Конфіно» за «Останню троянду Колубари», грамота валєвського тижневика «Вперед» за «Князя Мишкіна у Білому Валєві», премія ім. Стевана Сремаца за «Оркестр на важелі», премія ім. Вука Караджича за винятковий вклад у розвиток культури Сербії (2011), премія «Ramonda Serbica» (2013) за весь літературний доробок.

Українською мовою оповідання Радована Білого Марковича «Ніч у білому атласі» переклав Іван Лучук (Ніч у білому атласі // Нездоланний ерос оповіді: Сучасне сербське оповідання. – Львів, 2009).

 

 

 

Додаток

 

Радован Білий Маркович

 

НІЧ У БІЛОМУ АТЛАСІ

 

Далеко від усього, і далеко від себе, зимової ночі, здитинілої та без співчуття, коли синій і зелений сніг засипає малесенький хутір, три прозорі панночки та три стрункі паничі, із прохолодними очима й дещо ненаськими вусами, оживляють біля вогнища свої мертві пальці. Вогонь розгорявся поволі, якось розпачливо, наче скорбота. Навколо розпрозорюється порожня поляна і десь, у справжньому світі, Дунай під льодом тече. Десь, у справжньому світі... Як тоді, коли людина хвора й божевільна.

Зненацька, наче визволений від якихось внутрішніх зв’язків, вогонь із печі метнувся високим сизим світлом, по стінах замерехтіли тремкі тіні, спалахнув канделябр зі старого срібла, а з пітьми випірнули подушки в білому атласі, простирадла та розбухлі перини, наче велика біла повінь. У прозорих панночок вже зійшла гусяча шкіра, та й паничі незабаром поволеньки, склад за складом, почули свої імена, на які роками не відгукувалися. Із дещо ненаськими вусами та прохолодними очима, стрункі три паничі... Наче з овальної картинки, з якогось кам’яного пам’ятника, порослого мохом.

Рідко коли молоді, коли вони разом, потребують чогось більшого, ніж те, що мають під руками. До срібної посудини, наче з неба спущеної на маленький округлий столик, дали пунш, за «Орфеліновим рецептом», а навіть у зів’ялих книгах не занотовано, що паничі готували пунш на якомусь іншому полум’ї окрім як на полум’ї векселів із підписами найбільших їхніх боржників у трьох імперіях. Усі вже були наполовину роздягнуті, а прозорі панночки, прозорі наче крила бабок, вже раніше розв’язали тасьомки на кошулях, під якими виднілися ніжні мережива, схожі на пелюстя персикового цвіту. Тим часом нагрілися і глиняні стіни, тож панночки залишилися лише в шовкових панчохах, а паничі лише в камізельках із чорного велюру (знову Дучич!), в кишеньках яких заспокійливо цокали годинники з ланцюжками зі щирого золота. Дунаєм, проти течії, у справжньому житті, текли рибини. На цьому й на тому світі не знати було, чому ж усе протікає злагоджено, хоча можна було спостерегти, що не всі сніжинки падають, адже багато з них здіймаються, наче на небесах хтось розпоров велику перину із Творцевої постелі. Не знати було, доки заспокійливо цокали годинники... Далеко десь сердито скрипіли дерева, або ж прийшло то з багатьох мозків: гілки скриплять, ба навіть скиглять, під тягарем снігу.

Потім панночки купалися у вині, легенько хлещучи себе хмизом, якого було вдосталь біля вогнища. Великі ночви для шкробання свиней були повні золотистого «Токайського», а вогонь під стіни розкидав мури й вежі далеких міст, у яких стільки людей прикидаються, що живуть, усвідомлюючи щось лише в холодному смертельному поту. Отож все гаразд, кожен дивиться безневинними очима, але на маленькому хуторі, зимової ночі, здитинілої та без співчуття, встановлюються, зрозуміло, й інші зв’язки. Настрій вже дуже розпусний. Помер, упродовж свого голоду, єдиний сербський письменник, який міг описувати: як молоді паничі, стріхи яких покриті очеретом, сьорбали «Токай» із пупкових улоговин таких молодих, таких прозорих панночок, і з їхніх піхвочок, плюшевих піхвочок, і як біля ночов уклякали на підлогу, і як у вині відбивалися їхні дещо ненаські й непідстрижені нігті на руках. Помер, упродовж свого голоду, єдиний сербський письменник, який міг... Так, саме так і помер.

У розбещений сміх впліталися й голосіння. Можливо, хтось, блукаючи рівниною, повісився на самотньому криничному журавлі, або це те дерево, далеко десь, під тягарем снігу... Тоді всі, наче поблизу пролунав постріл, стрепенувшись піднялися й пурхнули під велику білу перину. Так перепілки пурхають під загату з гілочок і снігу. Принишклі, у білому атласі, тремтіли одне одному в руках. Запала глибока тиша. Лише можна було відчути, як звідкілясь із небуття цокають годинники, бо й годинники були з «Токаєм». Вкупі з камізельками з чорного велюру і трьома парами шовкових панчіх. Із ножами-ровесниками, у розлогій тиші, молоді паничі щось пороли. Перина незабаром зарум’янилась. Кохалися й кохалися, добряче кохалися. Лишень треба довести, наскільки глибоко це сягало, можливо, навіть аж до цього нашого часу. Мабуть, це заслуговує на якийсь поетичний твір. А нічка темною була, і коли б чергові святі не занехаяли свою службу, помітили б, що маленький хутір, далеко від світу і далеко від себе, виглядає наче потоплений у смолі, і його, у світовій невідомості, не було б і видно – якби не відблиски вогню та діамантів з облямівки дамських туфельок, що сором’язливо притискали одна одну, розкидані біля білої кучугури, під якою все було як має бути. Лише коли б чергові святі не відвели ту ніч для гри в карти та службу свою не занехаяли... Творець їм, либонь, не пригрозив перстом своїм.

Із маленьких діаріушів, які залишилися розгорнуті й обернені обличчям до столу, дізнаємося, що одна панночка звалася Ленка Дунджерська. Згадано і якогось Лакана, певно одного із трійці струнких паничів, що йому якимось чудом вдалося зі своєї могили винести молоде обличчя. Любить його вона, Ленка... Так пише... Друга панночка звалася Текля і серце її гинуло за бароном Естергазі. Третім паничем був Светислав із Вітковичів і він для своєї Ержебет писав: В ОБІЙМАХ БУДЬ МОЇХ КОЛІН, ДОПОКИ СОНЦЕ НЕ ЗІЙДЕ і все це обвів одним серцем блакитним, яке з білої сторінки тремтіло як живе. В ОБІЙМАХ БУДЬ МОЇХ КОЛІН... Насправді Светислав із Вітковичів питав себе: чи можливе таке, що він знову потрапив на те місце, де з бароном Естергазі вже мав поєдинок на життя і смерть... А Текля й Ержебет, яка завжди відчувала себе зайвою в цьому світі, стояли рівнесенько, обличчя до обличчя.

Сніг і далі падав. У справжньому житті розпачливі сіроми запускали в ополонки свої руки, сріблясті від луски, й намагалися для кожного голодного рота схопити по рибині. Отут, на хуторі, молоді паничі вилізли з білого атласу спітнілі, наче приборкували лошиць. Знову купалися у вині, а пан Лакан опісля вбрався в новий одяг. Завжди волів вбиратися в інше. Його нігті були обшиті темною кров’ю, декілька краплин якої знаходилися і в кутиках його вуст. Вогонь по стінах розкидав хмари, скупчені біля Місяця, на чийому розі, і в справжньому житті, висів чорний капелюх конокрада. Барон Естергазі та Светислав із Вітковичів притулилися до дверей, наслухаючи вічність, із якої по глибокому снігу насправді не прибуде чорна колісниця, що їх, змучених і сонних, розвезе по власних у далині могилах. Змучених їх розвезе і сонних... Події вже, очевидно, минули і все потонуло у снігу.

Панночки ще трохи хлюпалися в «Токаї». З їх уст ще кришився стриманий регіт, коли вони, ніжно як при чаклуванні, одна одній вкладали паничівські годинники у маленькі піхвочки. Годинники, у плюшеві піхвочки, які ще заспокійливо цокали на ланцюжках зі щирого золота. Лакан нічого не казав. Ленка дивилася на нього. Постійно дивилася на нього, а очі її блискотіли. Наче хотіла залишити враження, невимовно сильне. Лакан нічого не казав... Лишень стояв біля вікна.

Текля й Ержебет також мовчали. Перед дверима завивав вітер, як нещасний каліка, доки вони цілували своїм паничам руки і зазирали їм у прохолодні очі. Паничі відсутньо бавилися ланцюжками своїх годинників, блаженно відсутньо. Насправді ж чекали, щоб панночки щось їм наказали. Довго й покірно чекали, аж поки їм само не сказалося: СЛУХАЙТЕ КОЖЕН СВІЙ ЧАС. Першим Лакан притулив вухо до живота своєї милої, а тоді на його обличчі з’явився жах. Барон Естергазі та Светислав із Вітковичів слухали, ледь-ледь примруживши очі, наче хтось, звідтіля, махає на них шаблею, але їхні обличчя й далі були недосяжні. Кришилися, там усередині, кришилися години, а чорна колісниця все не прибувала. «Токай» поволі перетворювався на плісняву бурду. У справжньому житті посварилися рибини, а від того на Дунаї став променисто тріскати лід. Невідь коли й чому Лакан стрепенувся й потягнувся руками до кишень. Повно рубців, а одяг на ньому, між іншим, був без кишень і він більше не міг надіятися знайти венеційського олівця, позолоченого й оздобленого перламутром, що колись сяяв, як льодянистий сніг, як білий атлас. Невідь коли Лакан стрепенувся й чому... Лише посміхнувся, якось патетично.

Відомо лише, що в діаріуші Ленки Дунджерської залишилося ніби кривавим нігтем витиснене: МІЖ ЯВОЮ І МІЖ СНОМ. Це і для сучасного читача звучить якось знайомо. Між явою і між сном. У справжньому житті на Дунаї вже тріскав лід. Хлюпали весла й чути було затяжну пісню п’яних рибалок, тому що вони витягнули в сітях голу дівицю, за яку прикордонна сторожа обіцяла нагороду золотом, але сторожа вже давним-давно обіцяла золото й за вродливу Ержебет, але збрехала... З одного човна стало чутно співака. У справжньому там житті...

А Ви, шановний чительнику, полюбіть «Ніч у білому атласі» та щиро чекайте її на своєму хуторі. Далеко від усього, далеко від себе...

Тож будьте дотогочас веселі й нехай Вам щастить!

 

Переклав із сербської Іван Лучук

[10.01.2009]

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери