Український поет Остап Лапський займає своє абсолютно окремішнє місце в історії української літератури. Осібність поета Остапа Лапського полягає, либонь, у тому, що він не схожий на жодного іншого українського поета. Тобто його поетичні стиль і світ, манера та слововислів не мають аналогів. Народився він 7 липня 1926 року в селі Гуцьки біля Кобрина на Берестейщині. Після війни (у 1945 році) доля закинула його до Варшави, його рідне місто опинилося на території Білорусі, а своєю великою батьківщиною він завжди вважав Україну.

Вчителював Остап Лапськийу початковій, середній та у вищих школах. Як русист Вроцлавського університетута випускник україністики Варшавського університету, пропрацював з варшавськими україністами двадцять чотири роки, а згодом п’ятнадцять років – у Лінгвістичній редакції Польського Радіо, з якого його за приналежність до «Солідарності» вигнали. У 1981–1991 роках був без роботи. Після проголошення Україною незалежності зв’язки Остапа Лапського з «Нашим словом», Варшавським університетом і Польським Радіо, але вже з українською в ньому службою, відновилися. Помер Остап Лапський 20 жовтня 2012 року у Варшаві.

У літературі Остап Лапськийдебютував у другій половині 1950-х років на сторінках українського варшавського видання «Наше слово».Вірші, переклади, літературознавчі праці Остапа Лапськогодрукували різні видання, зокрема, «Наша культура», «Український календар», альманахи «Гомін», «Дукля», «Прапор», часописи «Жовтень», «Слідами пам’яті», «Зерна», «Сучасність», «Над Бугом і Нарвою», «Берестейський край», «Підляські повідомлення», «Magazyn Literacki», «Lithuania», «Arkadia», «Вісник Закерзоння», «Літературний провулок» та інші. Остап Лапськийвидав низку малотиражних поетичних збірок.

На думку Анатолія Дністрового, «Лапський шукав свого самобутнього поетичного шляху як спадкоємець внутрішньої енергії та естетичної і духовної рушійної сили Шевченкового слова. Він же і є в українській поезії одним із найпослідовніших (поряд з Василем Стусом) спадкоємців Шевченкових ідеалів духовного суверенітету, непокори й бунту проти всякого уярмлення, за прав людини на вільний злет і вільний пошук, зокрема й пошук своєї, неповторної мистецької форми», «Лапський передусім поет тонкого відчуття мови. Він постійно шукає “семантичне розширення”слова, образу, фрази. Поетична мова Лапського – це живий організм, її простір перебуває в постійних змінах, трансформаціях. Мова ніби децентрує поетове уявлення про світ, залучаючи у власний овид усе нові й нові смислові пласти».

Останній сплеск поетичної активності Остапа Лапськогоматеріалізувався у трьох збірках, виданих «Українським архівом» у Варшаві у 2003 році: «Мій почитачу», «Себе: розшукую?!» та «Обабіч: істини?!». Окремо слід звернути увагу на третю з цих збірок. До поетичної збірки Остапа Лапського «Обабіч: істини?!» увійшли тексти, написані від кінця грудня 2002 до початку травня 2003 року. У датуванні своїх віршів, або опусів (саме таке їх авторське визначення), Остап Лапськийбув напрочуд акуратним, ба навіть примітки й ремарки до віршів також датовані разом із основними текстами. Більшість творів цієї поетичної збірки мають автокоментування внизу сторінки, певні нотатки та рефлексії, цитати й замальовки, уривки та просто роздуми, деколи без жодної видимої прив’язки до віршів. Ця збірка має чітку архітектоніку з ледь порушеним хронологічним принципом розміщення текстів, так наче колоду карт-опусів злегка перетасували. Як видно хоча б із назви збірки, в Остапа Лапського вельми своєрідна, суто авторська пунктуація. Спершу вона наче трохи дивує читача, проте впродовж вдумливішого читання осягаєш, що вона таки краще сприяє розумінню самих текстів. Цілий масив алюзій залишається поза текстом: це стосується і занадто очевидних асоціацій і надто прихованих. От, наприклад, в одному з віршів згадано коня із кличкою Кандиба. В авторовій ремарці зазначено: «Кінь, довголітній, зостався вдома у підмогу колгоспному ладові, а нас кульгава кобилка з Полісся: вивезла, витягнула?!». Все. Добре, що про Олександра Олеся й Олега Ольжича не згадано в цьому контексті, хоча це й було б наче трохи і в стилі Лапського. Та Остап Лапський – поет непередбачуваний, недаремно ж його часто називали невигідним поетом.

Вірші Остапа Лапського у перекладі польською мовою вміщено в антологіях Флоріана Неуважного та Єжи Плєсьняровича «Antologia poezji ukraińskiej» тa Tадея Kaрабовича «Po tamtej stronie deszczu».

У 2007 році Остап Лапськийбув відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка за книги поезій «Себе: розшукую?!» й «Обабіч: істини?!».