Головна\Події\Культура

Події

19.06.2018|08:52|Іван Лучук

Найпопулярніший волинський письменник міжвоєнного двадцятиліття

137 років з дня народження Володимира Островського

Український письменник Володимир Островський народився 18 червня 1881 року в селі Рейовець на Холмщині в родині столяра, ще в юнацькі роки оволодів батьковим ремеслом. Початкову школу закінчив у рідному селі. У 1898 році вступив до Холмської учительської семiнарiї, після закінчення якої вчителював спочатку в Томашiвському, а потiм у Холмському повiті. У 1905 році був переведений на вчительську посаду до Варшави. У 1911 році Володимир Островський повернувся до Холма, де став працювати вчителем «зразкової школи» при Холмській учительській семінарії. Попри вчителювання, обіймав посаду редактора газети «Холмская Русь», де друкувалися твори й українською мовою. Під час Першої світової війни у 1915 році був евакуйований разом із Холмською учительською семінарією на Чернігівщину, де його застала революція 1917 року. За часів Української Народної Республіки його скерували на посаду інспектора Вiнницької вищої початкової школи. Там Володимир Островський займався організацією освіти, видав посібник «Методика розв’язання арифметичних задач», букварі, читанки тощо, редагував вінницьку газету «Шлях». Після поразки визвольних змагань повернувся на Холмщину. У першій половині 1920-х років редагував часописи «Духовна бесiда» й «Українська громада», які видавалися у Варшаві. У той час видав у Львові книжки «Хома Дубило (Історичне оповідання з життя Холмщини)» (1921), «Вівці й пастирі (З життя Холмщини)» (1922), «Соняшник (П’єса-казка в 3-х діях для дитячого театру)» (1922). У 1921–1922 роках Володимир Островський був членом редакції часопису «Українська трибуна», потім видавав власні журнали «Наш свiт» і «Нарiд», а також газету «Нова доба», що виходили в Луцьку. Редаговані ним видання стояли на позиціях Українського Нацiонально-Демократичного Об’єднання (УНДО). Тоді ж створив книжки «Веселi оповiдання» (1922), «Холмськi оповiдання» (1924) та «Холмськi сини» (1924). Співпрацював із варшавськими виданнями Івана Огієнка «Рiдна мова» і «Наша культура». Зважаючи на те, що в 1928 році у Польщі проходили вибори до сейму, за завданням УНДО переїхав до Луцька, щоб активізувати громадсько-полiтичне життя українського населення на Волинi. У Луцьку Володимир Островський долучився до роботи багатьох українських установ як суспiльно-культурного, так i господарського спрямування. Тут пройшов найпродуктивніший період його літературного життя. Тоді він написав збірки оповідань «За ґратами» та «Блакитні очі», комедію «Сучасні діти», збірку віршів «Сільські стежки», повість «Смiх землi» (1930), історичні повісті «Князь Сила-Тур» (1938) і «Зайшло сонце в Холмi» (1940), повісті «Під знам’я Христа», «Скорботна мати» та «Сільське страхіття» (1940). Найвизначнішими віршованими творами Володимира Островського є «Холмщина до України» та «Шлях Холмщини». У 1939 році, втікаючи від «перших совітів», Володимир Островський перебрався до Кракова, у 1940 році повернувся до Холма, де заснував при Холмському Свято-Богородицькому братствi етнографiчний музей i був його керiвником. Після Другої світової війни був депортований до Станиславова (тепер Івано-Франківськ), де певний час працював директором школи, написав повість «Повернення». Та вже в 1946 році його почали переслідувати, його книжки вилучили з бібліотек і знищили, відібрали помешкання, позбавили посади директора школи. Помер Володимир Островський 7 квітня 1950 року у Станиславові за нез’ясованих обставин, місце поховання не збереглося.

Віктор Вербич назвав Володимира Островського «волинським Томасом Мором» на підставі його твору «Сміх землі»: «Навіть у найсутужніші миттєвості Володимир Островський мав дитинну здатність мріяти. 1930-го він опинився у луцькій в’язниці (тодішній режим так відреагував і на його публікації, й агітаційну роботу під час передвиборної кампанії). І цим же роком датована його повість (частина літературознавців вважає, що це роман) “Сміх землі”. У цьому творі, присвяченому дружині Лідії, чий страдницький земний шлях завершиться 1961-го, – Луцьк майбутнього. Яким же бачив майстер слова своє улюблене місто? “Луцьк засинав. Ще перед годиною кам’яні почвари вдивлялися в оксамит неба тисячами електричних очей. А тепер блищать лиш де-не-де... Лиш п’яні очі ресторанів і кав’ярень дивляться настирливо і спокусливо”, – такою постає нічна ведута (індустріально-архітектурний пейзаж) волинської столиці. Цікаво було б зазирнути крізь призму літ і на нинішній майдан Братський міст (саме під цією назвою він уявлявся авторові!). “Скінчилася вулиця Богдана Хмельницького. Увійшли на Братський міст, що перетинає річку Глушець. Таємничо глянули на кам’яні погруддя Костянтина Острозького, Шевченка, Франка й Куліша, поставлені обабіч містка на кінцях бар’єру”. Міст нині, до речі, відновлено. Однак річечка Глушець, загнана в колектори, уже ніколи не підніметься, не повернеться. Та й уздовж парапету, окрім абстракціоністського витвору учасника єдиного в Луцьку пленеру скульпторів, – ніяких кам’яних погрудь. А в уяві Голянівського, одного з головних персонажів “Сміху землі”, стольне місто краю постає в ідеалістично-романтичному плані: “Звільніться на хвилину... від почуття часу, перенесіться на декілька століть у минувшину й уявіть старий Луцьк з його духом і побутом. Ось весь він на горбку, як найкраща квітка Волині. Над ним бані церков сяють золотом. Гудуть дзвони. Йдуть у дивовижних вбраннях вихованці братської школи. Замок виблискує на сонці, потопаючи в зелені. На вежах у мальовничих строях вартові. Співають рідну пісню”. У цьому ж контексті – візія прийдешнього: “Весело дивляться у небесну блакить димарі українських фабрик. На Стиру – пароплави українських товариств. Гомонить українська мова”. Щодо мови, майстер слова таки не помилився, а от статус порту (і річкового, й аеро-) Луцьк утратив ще в дев’яностих уже минулого сторіччя».

За словами Сергія Синюка, «протягом міжвоєнного двадцятиліття Володимир Островський був найпопулярнішим волинським письменником. Конкуренцію йому складав хіба Улас Самчук. Але він мислив ґлобальними завданнями і монументальними вимірами. Відтак романи Самчука були не завжди доступні широкій аудиторії, навіть з фінансової точки зору. А Володимир Островський ще на початку 20-х років ХХ століття зрозумів, що завдання високої літератури можна і треба виконувати засобами масового, загальнодоступного мистецтва». За версією того ж Сергія Синюка, в СРСР потужно підтримали Миколу Островського саме як альтернативу Володимирові Островському: «Прізвище виручило. Те саме волинське шляхетське прізвище, яке ще недавно навіювало політично пильним редакторам пролетарську недовіру. Під тим же прізвищем в сусідній Польщі, яка вважалася в тодішньому СРСР “ворогом №1”, засіяла зірка, яку треба було терміново затінити».

Повість Володимира Островського «Сміх землі» була надрукована у часописі «Дзвін» (1991, № 11).

Мій тато Володимир Лучук (також холмщак, як і Володимир Островський) розказував мені про нього, коли я ще був школярем, давав мені читати якісь його твори.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери