Сербський письменник і лікар Лаза Лазаревич (по-сербськи: Лаза Лазаревић, Laza Lazarević) народився 13 травня 1851 року в місті Шабац на заході Сербії. Його батько Кузман походив з Герцеґовини, разом із братом займався торгівлею (утримував магазин). Мати Єлка, дочка шабацького ювеліра, осиротівши в п’ятнадцять років, вийшла заміж за Кузмана, старшого від неї на п’ятнадцять років. У їхній родині панував зразковий патріархальний лад. Коли Лаза мав дев’ять років, раптово вмер його батько, а роком пізніше і стрийко Михайло. Тяжкі умови, в які потрапила родина, наклали на матір велику відповідальність. Їй треба було вести далі торгівлю й вивести в люди четверо дітей, Лазу та його трьох сестер. Відданість Лази Лазаревича сім’ї відобразилася на його літературній творчості. Культ родини та жертовність заради її інтересів постійно були присутні як у житті, так і в творах Лази Лазаревича. Початкову школу й чотири класи гімназії Лаза Лазаревич закінчив у Шабаці. Його батько передплачував багато книжок, які тоді виходили, тож Лаза вже в ранньому дитинстві мав нагоду пізнати й полюбити літературу. Восени 1867 року, коли йому було шістнадцять років, Лаза Лазаревич записався на правничий факультет Великої школи в Белграді. Там він став секретарем шкільного товариства «Побратимство». Під час студій Лаза Лазаревич перебував під впливом Светозара Марковича, вивчив російську мову й читав твори російських революційних демократів. Перед тим, як закінчити студії права, 15 січня 1871 року Лаза Лазаревич був обраний державним стипендіатом для вивчення медицини в Берліні, але втратив стипендію через умови, які склалися внаслідок Паризької комуни. Тож, закінчивши студіювання права в 1871 році, Лаза Лазаревич стає практикантом Міністерства освіти. На початку 1872 року стипендію йому було повернуто, тож він вирушив до Берліна студіювати медицину в університеті. Під час Сербсько-турецької війни 1876–1877 років Лаза Лазаревич перервав студії, бо був мобілізований. Служив у війську лікарським помічником і був відзначений срібною медаллю за старанну службу. Повернувшись у Берлін, Лаза Лазаревич завершує студії медицини 8 березня 1879 року. Після повернення в Белград Лаза Лазаревич був призначений лікарем белградського округу, а в 1881 році він став першим лікарем Загальної державної лікарні в Белграді. Того ж року Лаза Лазаревич одружився з Полексією, сестрою свого друга Кости Христича, з якою мав трьох синів – Мілорада, Кузмана та Владана, а також дочку Анджелію. Кузман помер через рік після народження, а Владан – через два. Попри інтенсивну медичну практику, Лаза Лазаревич займався й літературою. За десять років написав дев’ять оповідань, а ще вісім залишилися недокінченими. На початку 1888 року Лаза Лазаревич був обраний членом Сербської академії наук за літературні заслуги. У лютому 1889 року Лаза Лазаревич став особистим лікарем короля Мілана, отримавши чин санітарного підполковника. Сербська академія наук 8 липня 1890 року відзначила Лазу Лазаревича за останнє оповідання «Він знає все». 10 січня 1891 року Лаза Лазаревич помер у Белграді.

Лаза Лазаревич належить до грона письменників-реалістів. Він вважається творцем сербського психологічного оповідання. Свої оповідання Лаза Лазаревич публікував у часописах, окремим виданням вийшла лише одна книжка «Шість оповідань» («Шест приповедака») у липні 1886 року. За життя Лаза Лазаревич опублікував вісім оповідань: «Вперше з батьком до заутрені» («Први пут с оцем на јутрење», 1879), «Шкільна ікона» («Школска икона», 1880), «У добрий час, гайдуки!» («У добри час хајдуци!», 1880), «Біля криниці» («На бунару», 1881), «Вертер» (1881), «Народ віддячить» («Све ће то народ позлатити», 1882), «Вітер» («Ветар», 1889), «Він знає все» («Он зна све», 1890). Оповідання «Швабка» («Швабица») Лаза Лазаревич не публікував за життя, бо вважав занадто автобіографічним. Воно було опубліковане щойно сім років після його смерті у книжці «Оповідання Лази К. Лазаревича» («Приповетке Лазе К. Лазаревића», 1898), яку підготував Любомир Йованович. Всі оповідання Лази Лазаревича можна поділити на оповідання з міського й оповідання з сільського життя. Характерним для оповідань Лази Лазаревича є ідеалізація та возвеличення патріархального світу й родинної задруги, заради якої варто пожертвувати і власним щастям. У незакінчених оповіданнях Лази Лазаревича «На село», «Тешан» і «Секція» («Секција»), фрагменти яких були опубліковані після письменникової смерті, селян змальовано правдивіше, ніж в інших його оповіданнях.

Оповідання Лази Лазаревича «Вперше з батьком до заутрені» під первісною назвою «Дзвони церкви в Н.» («Звона са цркве у Н.») було надруковане в часописі «Сербська зоря» («Српска зора») у 1879 році. У цьому оповіданні змальовано образ патріархальної жінки, господині, матері та дружини, яка вміє терпіти й мовчить, а говорити починає й бере керування у свої руки в найменш очікувані моменти. Бездоганний господар Митар пристрастився до гри в карти у товаристві людей, яким чужа патріархальна культура. Коли ж програв у карти весь свій маєток, наважився позбавити себе життя, проте цьому перешкодила жінка, яка повернула його до колишнього, сповненого працею, життя. Головний герой оповідання Митар змальований зі всіма суперечностями його натури. Спочатку він акуратний і строгий, потім охоплений шкідливою пристрастю, а вкінці зломлений і розм’яклий. Події подано через сприйняття дев’ятилітнього хлопчика. У цьому оповіданні покарані ті, хто порушує патріархальну мораль. Перо Зелембач, який довів Митара до краю прірви, без жодного письменникового пояснення відправлений на каторгу; в кінці оповідання він товче каміння в тюремному одязі, а Митар повертається на шлях істинний.

У березні 1880 року Лаза Лазаревич опублікував оповідання «Шкільна ікона» в дубровницькому часописі «Словінець» («Словинац»). Редактор східний діалект заміним південним, а письменник у пізніших передруках не міняв його, тож це єдине його оповідання на південному діалекті. Мотивом оповідання є конфлікт ідилічного патріархального світу, представниками якого є зразковий священик і поважні селяни, з носієм революційних ідей, які втілені в образі нового вчителя. Він представлений як самолюбний заперечувач існуючої традиції і як руйнівник патріархального суспільства. Попа, який є патріархальним старійшиною села та надзвичайно правильною людиною, письменник змалював із неприхованою симпатією. У сільському ідилічному світі з’являється вчитель, який привносить в нього неспокій; у нього закохується попова дочка Марія (Мара), яка губить тим не лише себе, але і свого батька. Піп, рятуючи шкільну ікону із охопленої пожежею школи, отримує поранення, від яких незабаром і помирає. На смертному одрі він все ж пробачає дочку, яка повертається до патріархального світу, який хотіла покинути. Перша половина оповідання є набагато природнішою та вдалішою від другої половини, в якій письменник не дає ні пояснення, ні мотивації подій, які стають вирішальними для героїв.

У кінці червня 1880 року в часописі «Вітчизна» («Отаџбина») було опубліковане оповідання Лази Лазаревича «У добрий час, гайдуки!». Події, описані в ньому, більш схожі на казку, ніж на реальну історію. Герой Тіме дуже легко дає раду трьом озброєним гайдукам, які нападають на дім Угричича. Оповідання вміло написане, в ньому відсутня солодкавість, властива для інших оповідань Лази Лазаревича. За збігом обставин, Тіме непередбачено стає безпосереднім учасником подій конкретної миті. Розмова брата та сестри, Живка та Станії, якій подобається Тіме (але він не подобається її братові, бо, мовляв, йому бракує відваги, та ще й він шваб), переривається приходом гайдуків. Аж тут приходить Тіме і вгамовує гайдуків, а Живко визнає його відвагу. В кінці оповідання Станія й Тіме вінчаються, а Живко хвалить свого шваґра й називає його справжнім сербом («прави Србенда»).

Оповідання «Біля криниці» було опубліковане в середині лютого 1881 року в часописі «Вітчизна», це мистецьки найскладніше оповідання Лази Лазаревича. Заради переконливості Лаза Лазаревич в ньому наслідує селянський спосіб розмови. В оповіданні зображено побутові норми та неписані правила сербської задруги. Оповідання возвеличує задругу й показує з одного боку тих, хто прагне її знищення, а з іншого боку – тих, хто її оберігає. У багату й стару задругу Ченадичів прибуває зіпсута й зарозуміла невістка Анока, яка своєю поведінкою й еґоїзмом загрожує розоренням задруги. Господар задруги старий дідусь Матія бачить це й знаходить спосіб, як вгамувати невістку і схилити її до зміни поведінки й покаяння. Він наказав усім прислужувати їй, тож спочатку Анока аж бісилася від цього ще більше, аж поки однієї ночі її протест не зламався, а вона стала найпокірнішим членом задруги. У кінці перемогла задруга, тобто її колективний принцип над індивідуальним. Тонкий психологізм, лаконізм вислову, ліричність словесних пейзажів і драматичність розгортання сюжету – ці характерні риси оповідної манери Лази Лазаревича виступають і в оповіданні «Біля криниці».

Першу частину оповідання «Вертер» Лаза Лазаревич опублікував у середині червня 1881 року в часописі «Вітчизна», а решта три частини були опубліковані до вересня. Це оповідання є свого роду пародією на «Страждання молодого Вертера» Йоганн Вольфґанґа Ґете. Головний герой Янко, нещасно закоханий у заміжню жінку, в кінці оповідання не зводить рахунки з життям, як герой Ґете, а осміяний повертається на шлях істинний. Янко є справжньою жертвою європейського романтизму і напряму, названого «вертеризм», який увійшов до лексикону завдяки романові Ґете. Він був захоплений цим твором і на одному курорті в Сербії й сам закохався в заміжню жінку, та й подумував про самогубство, але його від тієї ідеї відмовили аптекар Катанич і чоловік жінки, в яку Янко був закоханий. Оповідання починається як драма, а завершується як комедія, в кінці якої тріумфує шлюбна мораль. Раптовий поворот у думках і діях героя недостатньо мотивований, через що ціле оповідання втрачає в мистецькому сенсі.

Восени 1881 року Лаза Лазаревич написав оповідання «Народ віддячить», а опублікував його в середині січня 1882 року в часописі «Вітчизна». На думку Мілана Кашанина, це одне з найдосконаліших оповідань не лише в сербській літературі, а й загалом у світовій. Це єдине оповідання Лази Лазаревича, яке не має оптимістичного повороту. Воно складається із двох чітко розмежованих частин. У першій змальовано людей, які на пристані чекають приходу корабля, а в другій – прихід корабля та розв’язку. На початку оповідання виникає контраст між стриманим майором Єлачичем (і його щастям, бо він чекає на дружину з дитиною) і збентеженим мідником Благоєм (і його нещастям, адже він чекає на пораненого сина з війни). Контраст є і в самому Благоєві, між його внутрішньою трагедією та зовнішньою байдужістю, контраст є і між молодим інвалідом, який є жертвою, і суспільством, яке байдуже до нього. Лаза Лазаревич тут показав картинку суспільства, яке не піклується тими, хто жертвував собою заради вітчизни, і стає на їхній бік.

На початку квітня 1889 року у часописі «Вітчизна» було опубліковане оповідання Лази Лазаревича «Вітер». Головний герой оповідання Янко відмовляється від кохання зарази матері. Тут культ матері піднесений до самого вершечка. Янко закохується у дочку сліпого Джорджа, яка є гарною та шляхетною, але матері не подобається його вибір і вона виступає проти їхнього шлюбу, бо не бажає, щоб її син одружився з дівчиною, яку бачить вперше в житті. Щоб не ранити матір, Янко з важким серцем відмовляється від свого щастя. Конфлікт бажання й сили, розуму й чуття – є осердям оповідання, а драма відбувається у внутрішньому світі героя.

Останнім написаним оповіданням Лази Лазаревича є «Він знає все», надруковане в серпні 1890 року разом із оповіданням Сімо Матавуля «Нова зброя». Належить до міських оповідань. Головний персонаж Вучко Теофілович описаний як енергійний, сміливий і дещо дивний молодик. На відміну від інших типів інтелектуалів з оповідань Лази Лазаревича, він є жвавішим і виразнішим. Вже на початку оповідання письменник представляє свого героя, оповідаючи про його пригоди і про те, скільки всі від нього натерпілися, а він – лише від свого брата Відака. Лаза Лазаревич показує у психологічному ключі стосунки між братами Вучком і Відаком, описує їхню прогулянку верхи з друзями та Відакову травму. В кінці оповідання брати стають рівноправними у всьому – роботі, домашньому побуті та господарюванні.

Оповідання «Швабка» найімовірніше написане під час студій у Берліні. Не публіковане за життя Лази Лазаревича, це оповідання написане у формі листів, які Міша надсилає другові. Міша Маричич, молодий студент медицини в Німеччині, закоханий у «швабку» Анну, дочку господарів, у яких він винаймає квартиру. У листах Міша сповідається своєму другові про все, що відбувається між ним і Анною. У душі Маричича відбувається внутрішня драма й боротьба між особистим щастям і обов’язками перед родиною, між своїм задоволенням і родинним болем. Маричич дивиться на свої проблеми не лише з соціальної точки зору, але і з моральної. Він не бажає, щоб його щастя принесло біль і нещастя його родині та друзям, а також він свідомий того, що в таких умовах ні він, ні Анна не можуть бути щасливими. Міша відмовляється від великого кохання заради добробуту родини та її спокою. Своїм вчинком він розбив і Аннине, і своє серце, але отримав змогу повернутися до родини, яку мусив утримувати.

У молодості Лаза Лазаревич був прихильником нових ідей, противником старої моралі та старого порядку, але по суті був шляхетним і сентиментальним, не був руйнівником і новатором. Почав писати вже як зрілий чоловік. Коли задруга почала руйнуватися, а родинна мораль занепадати, у нього прокинувся романтичний потяг до минулого. У боротьбі традиційної думки з новою, космополітичною та руйнівною, він визначився на користь традиції, всього рідного, творінь сербського та балканського духу. У суперечці між родиною та особистими бажаннями індивідуума Лаза Лазаревич став на бік родини. Будучи від природи ніжним і чутливим, Лаза Лазаревич творив ліричні оповідання етичного спрямування. У найбільш ранніх відгуках критики, яка завжди визнавала художні вартості його оповідань, критикувалася його тенденційність, його називали консервативним письменником, який через любов до повчань часто закінчує свої оповідання мелодраматично.

Якщо Лаза Лазаревич колись і віддалявся від дійсності, то робив це з мистецьких міркувань, щоб свої реалістичні описи життя наснажити дискретним ліризмом, полум’яними та піднесеними ідеями й відчуттями. Споглядаючи життя, він помічав характерні типи, картини, розмови. Лаза Лазаревич належить до тих сербських письменників, які ціною великих зусиль досягали найкращого виразу в найскладнішому вигляді, вміючи вибрати фабулу, щоб розвинути її драматично, щоб у ній описати захоплюючі епізоди, живі діалоги, щоб дати пластичні описи, виразити збудливі й ніжні відчуття. Читаючи великих європейських письменників (особливо Миколу Гоголя й Івана Тургенєва), Лаза Лазаревич, взоруючись на них, розвинув смак і навчився мистецтва компонування творів. Лаза Лазаревич сприймав літературну працю серйозно й добросовісно; був свідомий того, що сербському оповіданню бракує мистецької форми, а не натхненності, тож зумів реформувати сербське оповідання і підніс його до рівня європейського мистецького оповідання.

Займався Лаза Лазаревич і перекладами. У червні 1868 року в часописі «Віла» («Вила») опублікував переклад статті «Як виник і розвивався театр у давніх греків» («Како је постало и напредовало позориште у старих Грка»), а в грудні того ж року і в тому ж часописі опублікував переклад «Одомашнення наших свійських тварин» («Припитомљавање наше домаће животиње»). У листопаді та грудні 1869 року в часописі «Матиця» («Матица») надрукував переклад уривку роману (глава «Особлива людина») Миколи Чернишевського «Що робити?», а наступного року в тому ж часописі опублікував переклад оповідання Миколи Гоголя «Зачароване місце» під назвою «Бісова робота» («Ђавоља посла»).

За оповіданнями Лази Лазаревича знято сім телевізійних фільмів: «Народ віддячить» (1968), «Швабка» (1968), «Вперше з батьком до заутрені» (1968), «Народ віддячить» (1971, друга версія), «Швабка» (1990, друга версія), «Вперше з батьком до заутрені» (1992, друга версія), «Народ віддячить» (1995, третя версія).

Існує літературна премія імені Лази Лазаревича, яку вручають у Шабаці кожного року.

Ім’я Лази Лазаревича присвоєно Спеціальній психіатричній лікарні в Белграді.

Український учений-славіст Андроник Степович переклав російською мовою оповідання Лази Лазаревича «Шкільна ікона» (1887), високо оцінив і докладно проаналізував творчість Лази Лазаревича у «Нарисах з історії сербохорватської літератури» (Київ, 1899).

Оповідання Лази Лазаревича «Вперше з батьком до заутрені» (під назвою «Мій отець») переклав Іван Белей («Діло», 1889, ч. 196–198). Це ж оповідання (вже під назвою «Перша дорога з батьком на утреню») переклав О. Маланчин («Буковина», 1897, 19–23 листопада). Двічі друкувалися анонімні переклади цього оповідання: у «Руслані» (1897, ч. 235–237, 239, 241) під назвою «Мій батько» і в «Народній часописі» (1904, ч. 90–91) під назвою «Батько». Був надрукований і анонімний переклад оповідання Лази Лазаревича «У добрий час, гайдуки!» під назвою «Пожадані гайдуки» («Народна часопись», ч. 207–208). Оповідання Лази Лазаревича «Народ віддячить» під назвою «Народ тобі золотом заплатить» переклав Денис Лукіянович («Руслан», 1899, 25–27 липня). Оповідання Лази Лазаревича «Біля криниці» переклав Іван Франко й опублікував у «Літературно-науковому віснику» (1905, т. 32, кн. 12; передрук – Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ, 1980. – Т. 25). Марк Якович Ґольберґ дійшов висновку, що цей Франків переклад не був випадковим епізодом у його творчій біографії, а пов’язаний з усією його діяльністю перекладача та популяризатора сербської літератури та фольклору.