Re: цензії

12.11.2018|Нгуєн Суан Хоа, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету
Тетяна та Сергій Дзюби: «Колись ви вигадаєте нас…»
11.11.2018|Оксана Шипош, Львів
«Принц України» — незвичний і незвичайний
«Пребудь, Людино, вічно на землі!»
11.11.2018|Богдан Дячишин, Львів
«І виправдалася мудрість своїми ділами *»
10.11.2018|Наталія Михайлівська
Український Кім
Пісня пісень Павлікова
10.11.2018|Ігор Ольшевський
Зі “старанно забутих” – у незабутні
31.10.2018|Богдан Дячишин, Львів
Поетичне слово про дітей і для дітей
31.10.2018|Юлія Кривенко
«Легенда про юну Весну» Наталії Дев’ятко
30.10.2018|Тетяна Дігай, Тернопіль
Непомильно як діагноз
Головна\Події\Культура

Події

14.03.2018|10:16|Іван Лучук

Поет із надлишком енергії як на одне життя



Мирославові Античу виповнюється 86 років

Сербський письменник Мирослав «Міка» Антич (по-сербськи: Мирослав Антић, Miroslav Antić) народився 14 березня 1932 року в селі Мокрин у північному Банаті у Воєводині. У рідному селі закінчив середню школу, гімназію відвідував у Кікінді, закінчив у Панчеві, був студентом Белградського університету. Перед тим, як стати відомим, займався різними роботами – зокрема, був моряком, боксером, працював у ляльковому театрі. Окрім писання, займався малярством, журналістикою та кінематографом. Був редактором газети «Ритм» («Ритам»), дитячого журналу «Нагідки» («Невен»), працював у виданнях «Щоденник» («Дневник») у Белграді та «Молоде покоління» («Младо поколење») у Новому Саді. Більшу частину життя Мирослав Антич провів у Новому Саді, якому присвятив чимало своїх творів. Мирослав Антич був двічі одружений, мав шестеро дітей. Помер Мирослав Антич у 24 червня 1986 року в Новому Саді, де в Дунайському парку йому спорудили пам’ятник.

Про початок свого творчого шляху сам Мирослав Антич так висловився: «Коли я написав першого вірша? Це питання, яке ставиться всім письменникам, а я ніколи в житті не написав першого вірша, але написав другого. Першого я переписав від Десанки Максимович. Я тоді був учнем третього класу початкової школи в одному віддаленому селі. В основному без книг та зошитів, пером ми щось на дощечках писали. І я докопався до тієї книжки Десанки, яка мені страшно подобалася, і вибрав одного гарного вірша, переписав його і проголосив, що я сам його склав. А село як село: дуже швидко розійшлося, що я написав дуже гарного вірша, і всі кивали головою і казали, що я колись стану великим, справжнім поетом. Я другого вірша опісля не смів переписати з надрукованої книжки, щоб мене не викрили, а боявся, що коли напишу сам, то точно буде гірше. І так я з тією славою жив цілий третій клас початкової школи, і прославився по селу, а коли закінчилася школа, як і сьогодні, відмінникам у школі дарують книжки в кінці навчального року. І я також отримав книжку, хоча й не був зовсім вже хорошим учнем... Але я отримав одну чудову книжку, красиво запаковану в папір, на відміну від інших малюків, відмінників, які отримали книжки без упаковки. І побачив я, що мені вчитель купив ту саму книжку Десанки Максимович, із якої я переписав того вірша. Дуже тактовним, інтеліґентним і правильним чином він мені вказав, що я вкрав дещо, що не моє, і попередив мене. Дуже велика удача, що він це тоді зробив. Якби тоді не зробив, напевно, я б крав усе життя, переписував би в інших людей і далі, і ніколи не мав би задоволення створити щось самому... Мені здається, що найвище задоволення, коли людина сама щось вчинить, своє, власне. І одного ранку лежимо я і мої діти в ліжку і слухаємо “Радіо Белград”... І один малюк із Ніша читає п’ять своїх віршів, п’ять чудових своїх віршів, які нам страшно сподобалися. І мені мої діти кажуть: “Послухай, тату, це твої вірші”. Мені дуже мило, що я дожив сьогодні до того, що хтось інший переписує у мене. Думаю, що найвище щастя людини, коли у неї крадуть, коли вона своє щось має, а не коли вона змушена красти в інших, якщо не має свого».

За словами Р. Попова, феномен Мирослава Антича нагадує маятник Фуко: висловлюючи у своїй поезії серйозні філософські думки, йому вдавалося бути доступним кожному читачеві. Саме через це, на думку М. Вуїчича, Мирослав Антич став класиком, а його твори читають і в шкільних класах, і на пляжах. Мирослава Антича називали «мокрим братом із Мокрина». Своїм богемним способом життя та пияцтвом він загрожував лише собі, а своїм творчим талантом перевищував середовище, в якому жив. Життя Мирослава Антича, на думку Ж. Дуровича, є одним великим дитинством. І коли він ступив у творчу зрілість, воно було джерелом, яке поїло його сили. На думку М. Шехича, Мирослав Антич мав забагато енергії як на одне життя, тому нестримно розпорошував її навсібіч. У тому знаходив задоволення й наснагу. У всьому, до чого тільки не торкався, що він зробив своїми руками, на думку М. Живановича, Мирослав Антич був неповторним, тому-то і став дослівно культовою особою, проживши не одне, а принаймні вісім життів.

Мирослав Антич видав, зокрема, такі поетичні збірки: «Розказане для весни» («Испричано за пролеће», 1951), «Рождество твоє» («Рождество твоје»), «Блакитне небо» («Плаво небо»), «Усміхнений світ» («Насмејани свет», 1955), «Лайки ніжності» («Псовке нежности»), «Концерт для 1001 бубна» («Концерт за 1001 бубањ», 1962), «Міф про птаху» («Мит о птици»), «Дурнувата книжка» («Шашава књига», 1972), «Зрада лірики» («Издајство лирике»).

Головними збірками Мирослава Антича для дітей є такі: «Русий кучерик» («Плави чуперак», 1965), «Кіптявий провулок» («Гарави сокак», 1973), «Будьмо післязавтра» («Живели прекосутра», 1974), «Перше кохання» («Прва љубав», 1978), «Гороскоп» («Хороскоп», 1983), «Блакитна зоря» («Плава звезда»).

Саме дитячі вірші Мирослава Антича зажили надзвичайної популярності. Одним із найвідоміших є «Русий кучерик»:

 

Кожен, як хоче, волосся носить:

один аж до носа,

інший до брів.

Та є один кучерик

волосся русого,

а де – відгадаєш?..

В моєму оці.

 

– Хіба може бути волосся в оці?

 

– Так. Є,

але не моє.

Те волосся – той кучерик

однієї школярочки русої.

 

– Що і як – зрозумієш сам,

коли ненароком впаде тобі в око

стороннє волосся

і ти

починаєш... маком цвісти,

то мудрієш,

то баранієш,

нігті гризеш,

записки таємні шлеш,

трішки куняєш,

страждаєш, зітхаєш,

щось читаєш, а що? – сам не знаєш.

 

Плутаєш айстри і Арктику,

плутаєш ноти і акробатику,

міста з рослинами,

гори з долинами,

історію з ораторією,

дії вітру з арифметичними діями,

і не відаєш сам, що з тобою діється.

 

Тепер зрозумів ти, до чого йде,

коли кучерик в око тобі впаде,

в яку через нього попадаєш халепу:

він героя перетворює на недотепу.

 

(Переклала Оксана Сенатович).

 

Мирослав Антич читав багатьох письменників, які на нього впливали, але мало є таких, які залишилися його добрими й вічними друзями. У дитячій літературі, наприклад, Мирослав Антич не розчарувався в Антуанові де Сент-Екзюпері. У своїх творах Мирослав Антич також показав, якими важливими є малі речі, яких дорослі люди не помічають. Мирослав Антич, звертаючись до дітей, казав: «Мої вірші не є віршами, це листи до кожного з вас. Вони не в цих словах, лише у вас, а слова треба використовувати тільки як ключі, щоб відчинити двері, за якими ув’язнена поезія, стільки вже разів пережита й проговорена, чекає на своє визволення».

Мирослав Антич був також режисером фільмів «Сніданок із дияволом» («Доручак са ђаволом»), «Святий пісок» («Свети песак»), «Широким є листя» («Широко је лишће»), «Страшний лев» («Страшан лав»). Написав декілька драматичних творів і роман «Воєводина» («Војводина»).

Українською мовою окремі вірші Мирослава Антича переклала Оксана Сенатович («Кошеня в кишені: Антологія сербської поезії для дітей в переспівах Оксани Сенатович», Тернопіль, 2010).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери