Узимку з 17 на 18 рік на засланні помер славний римський поет Публій Овідій Назон. Якраз десь зараз можемо маркувати дві тисячі років від його відходу. Овідій, взагалі-то, присутній в українській літературі упродовж усього її розвитку. Про це окрема розмова, його сліди й відголоски знаходимо і в найнесподіваніших місцях. Наразі ж на пошанування Овідія, двохтисячоліття його відходу у засвіти, пропоную своєрідний трилисник, свій авторський трилисник. Перший листок – це моя стаття (можливо, це й есей), дуже важлива для мого власного розвитку, вона послужила поштовхом для багато чого… Написав я її наприпочатку 1993 року, виступав із нею як доповіддю на другому Міжнародному конгресі україністів у Львові у серпні того ж року. Вона друкувалася у розмаїтих модифікаціях неодноразово, також у найнесподіваніших місцях. Другий листок – то мій світоглядний сонетій із літа 1995 року, в якому я поєднав з Овідієм Горація та Цицерона. А третій листок – то розділ «Овідій» із мого роману «Уліссея» (написаного влітку 1998 року); цим розділом, до слова, відкривається цілий роман, не рахуючи, звісно, «Прологу».

***

Овідій – перший україномовний поет

(інтерпретація однієї Франкової тези)

Не викликає жодного сумніву, що Іван Франко був надзвичайно добре обізнаний із давньоримською літературою. Гімназіальний та університетський курси досить велику увагу приділяли вивченню класичної філології, та й глобальне Франкове зацікавлення світовою літературою аж ніяк не могло оминути такого потужного, навіть засадничого пласту – як античне письменство. Володіючи ґрунтовним знанням предмета, Франко все ж доволі диференційовано та вибірково вводив окремих авторів і окремі твори античності в коло своїх «трудів і днів», позначаючи їх «свого духа печаттю» – тобто перекладав і коментував їх не так задля вправи чи моральної сатисфакції, як для блага рідного загалу.

Спеціально цікавила Івана Франка постать Публія Овідія Назона. Зреалізованими залишилися два окремі переклади – третя елегія першої книги «Скорботних елегій» і третє послання четвертої книги «Понтійських послань», а також ціла проілюстрована власними перекладами розвідка «Публій Овідій Назон в Томіді». На думку Йосипа Дідика, який проаналізував «Овідія в Томіді» ще до публікації в «Літературній спадщині» та задовго до 50-томника, «з вибраних елегій і послань Овідія з часу заслання Франко створив поетичний твір, цілісний за своєю композицією і замислом». А згадана цілісність полягає в тому, що була скомпонована чітка історія Овідієвого побиту на засланні (включаючи передісторію, локалізацію, реальну та емоційну обстановку), побудована на вдало вибраних, докладно перекладених і влучно прокоментованих цитатах (під цитатами слід розуміти і окремі пасажі, і цілі твори, як наприклад «Автобіографічна елегія» і поема «Ібіс»). Та наразі нас цікавить, чому Франко саме так препарував Овідія, чим це спричинилося і на які висновки його наштовхнуло. Зрештою, варто навести один фрагмент із вступної частини «Овідія в Томіді»: «До зложеня сего вибору мене спонукала головно остатня доба в житю поета, проведена недалеко устя Дністра в Чорне море, отже на території теперішньої України. Ще важнійше те, що, живучи в грецькій колонії Томі й почуваючи властиве кожному грекові та римлянові обридженє до малоосвічених тубольців, “варварів” скитів та ґетів, він по якимось часі таки зійшовся близше з сими останніми й навчився їх мови настілько, що міг нею написати вірш на честь царя Авґуста. Хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його ґетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань. А маючи майже певність, що ґети були членами того племені, яке пізнійше в ріжних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов’янами, а спеціально предками південно-руської (української) парості того племені, матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української». Із цих слів видно, що основний поштовх для компонування «Овідія в Томіді» адекватний основному висновкові, який просвічує із завершеної роботи, а саме: Овідій – перший україномовний поет. Овідій «написав цілу книжечку (libellum), очевидно довшу поему» ґетською мовою, але цей твір не дійшов до нас, залишилось лише свідчення самого поета в посланні до Кара (Ex Ponto, IV, 13):

І не годиться тобі дивуваться, коли мої вірші

Кепські, пишу бо їх я майже як ґетський поет.

Сором сказать! Написав я книжчину на ґетській тій мові,

Розміром нашим слова варварські я уложив.

Жодна інша пам’ятка ґетської мови також не дійшла до нас. Учений Омелян Партицький схильний був вважати фракійське плем’я ґетів – протоукраїнським. Дещо скептично ставився до цього Михайло Грушевський: «В нашій літературі багато займався Траками неб. О. Партицький в своїй Старинній історії Галичини, але він і в Траках добачав Слов’ян і з сього становища освітлював усе». Так чи інак, а на матеріалі топоніміки та з використанням багатьох історичних джерел Омелян Партицький доволі переконливо доводив спорідненість давніх ґетів з теперішніми українцями. Мабуть, цю гіпотезу сприйняв Франко дуже близько до серця, бо мав «майже певність» у її достовірності. До речі, Партицький згадує Овідія у своїй праці. Спочатку у зв’язку з приблизною ідентифікацією племені бессів: «Важна відомість находиться у Овіда в його елегіях. Поет сей римський від 9-ого року по Хр. проживав на вигнаню в Томі, наддунайськім місті в нинішній Добруджі. Він знав, які племена мешкали в його сусідстві, і часто згадує про них, особливо про Ґетів. В двох місцях наводить Овід Бессів в своїм безпосереднім окруженю: – “Ох, як тяжко жити межи Бессами і Ґетами чоловікови, котрого римський нарід все мав на устах” (Trist., IV, 1) – “Савромати окружають мене, нарід дикий, і Бесси і Ґети. Як же тоті імена негідні мого духа!” (Trist., III, 10). В тій згадці про Бессів добачають критики баламутство, бо їм все на думці лиш Бесси в Родопських горах. Тим часом Овідові Бесси – то Родопські Діяки, але Діяки (Даки) на північ Дунаю. Они, як і Ґети, часто переправлялися через Дунай і безпокоїли тамошні римські залоги, між іншим і город Томі». А згодом згадує Партицький Овідія при характеристиці загальної ситуації: «Про відношеня в початках першого віку довідуємося дещо з Овіда, бувшого на вигнаню в придунайськім місті Томі, в роках 9-17 по Хр. В своїх елегіях і письмах з Понту згадує той поет більш 50 разів про Ґетів, в окруженю котрих довелося йому жити. Згадки всі одностайні, понурі, вказують на тяжкі хвилі, котрі нераз треба було перетерпіти. Ні літом, ні зимою, ні днем, ні ночию не чулися римські залоги безпечними перед неустаючими нападами Ґетів».

Овідієві поталанило в тому, що він у всі часи був популярним у Європі – то помірно, то з більшою силою, але про нього постійно пам’ятали, його вивчали, до нього ставилися з незмінною цікавістю. Не зникла і згадка про те, що він написав дещо і нашою мовою. Наприклад, у XVI ст. хроніст Матвій Стрийковський занотував: «Овідій писав також слов’янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність...». Цю думку дещо пізніше підтримав і Мелетій Смотрицький у своїй граматиці слов’янської мови. Та найбільше згадок стосується все ж місця поховання Овідія; географічна варіабельність евентуального місцезнаходження поетової могили просто вражає.

А щодо припущень про поховання Овідія в Україні, то практично вичерпний матеріал про це зібрав і класифікував Йосип Кобів. Хоча вже достовірно відомо, що місто Томі знаходилося приблизно на території теперішньої Констанци в Румунії, та для нас залишається цікавим один авантюрний сюжет про надгробну плиту Овідія з епітафією на ній. Руський шляхтич, поліглот і латиномовний поет, теребовлянський судовий підстароста Ярема Войновський супроводжував 1581 року посла при дворі Стефана Баторія, лівонського барона Лаврентія Мюллера у подорожі на південь України і там показав дипломатові «правдиву могилу Овідія» та ще й з епітафією. Через 4 роки барон видав свої записки з оповіддю про ту подорож і, зрозуміло, навів текст тої епітафії. Того ж 1585 року ця сама епітафія цитувалася у хроніці Станіслава Сарніцького, а... 11 років перед тим була опублікована у збірнику Т. Фендта – З. Рибіша (1574). Йосип Кобів припускає, що «імовірно, надгробний вірш з мнимої могили Овідія склав сам Войновський і він рекламував його на всі боки. Незалежно один від одного дізналися про нього Рибіш–Фендт, Мюллер і Сарніцький». До того ж, є свідчення, що згадана надгробна плита Овідія була привезена до Львова і 1619 року вмурована в стіну новозбудованої Кампіанівської вежі (ратуші), яка завалилася аж 1826 року, знищивши заодно меморіальну реліквію Овідія–Войновського.

Невідомо, чи був насправді Публій Овідій Назон першим україномовним поетом, чи ні, але з його іменем у нас все ж дещо пов’язане. Мабуть, недаремно і невипадково таки Іван Франко назвав його «першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої й теперішньої української».

(1993)

***

Дещо про того Іваська

Бреши допоки брешеться, Іваську,

Дури себе, довкілля задурманюй,

Будь Цезарем, вдавай із себе Ваню,

Проте чти правду наську і ненаську.

Наперекір часам дзвони Гараську,

Овідія з Назона переманюй,

Розрушуй Рим, Томіду розтаранюй,

Плюндруй і відбудовуй Слово, Яську.

На ритми ти багатим можеш бути

І любощів співцем щонайніжнішим,

Найвищим розумом чи найспритнішим,

Та не знайдеш на зло протиотрути.

Брикай у щасті, в розпачі пойойкуй,

Вібруй на стику реготу і зойку.

02.07.1995

***

Уліссея

(уривок з роману)

ОВІДІЙ е 1

Уліссей на своєму Хронотопі прибув до римської колонії Томі на узбережжі Чорного моря. Томі, або Томіда, дивилася на Привітне море, яке деколи ставало Непривітним. Уліссей відчував час, у якому опинявся, він відчував час і вперед, і назад. Уліссей знав, що це море згодом називатиметься Руським, від назви його батьківщини, такої привітно-непривітної. Якщо дивитися на це море довго і вдалину, то воно справді видаватиметься чорним. Ціла гама чорних кольорів і переливів плавала поверхнею моря.

Хронотоп опинився не в самому місті, а неподалік від нього, в досить таки мальовничому гайку. Там вже горіло вогнище, відблиски якого прорізали легкі сутінки. Біля вогню хтось хазяйновито порався.

– Це, певно, скіф Діонісій, – подумав Уліссей. Той Діонісій, нащадок якого, теж Діонісій, як і всі в їхньому роду, запровадить свого часу нове літочислення на всі часи і народи. Той нащадок Діонісій, прозваний Малим через свій менш ніж скромний зріст, потрапить до Риму і запропонує вести відлік нової ери від народження Спасителя. А його предок, також Діонісій, як і всі в їхньому роду, порається поки що біля вогнища, чекаючи свого друга та покровителя – римського вигнанця Публія Овідія Назона. Уліссей також чекає на нього, а тим часом підходить ближче до Діонісія.

– Як ся маєш, Діонісію, – усміхається Уліссей.

– Та во пораюсь біля вогню, чекаю Назона, десь скоро має бути.

– Тобі не дивно, що я знаю твоє ім’я?

– Та його всі знають тут в околиці: і скіфи, і греки, і римські вояки, і сармати з ґетами. Мене всі знають, бо я дуже популярний, мене знають навіть більше, ніж Назона.

– А чим ти такий популярний?

– Та я просто якийсь помітний, певно. Скрізь тиняюся, свічуся, балакаю зі всіма, язик без кости.

– Що то в тебе за казанки стоять в траві?

– Та то шашлики замариновані, Назон їх дуже любить. Шлунок йому деколи болить, а він все одно їх жере скільки влізе.

– А чого аж три казанки?

– Ти шо прокурор, шо все питаєш і питаєш?

– Та нє, просто цікаво.

– Цікавому грекові ворона носа відкусила, а римцеві приліпила. А во і йде вже римець з носом.

Справді, з боку міських мурів наближалася постать в сандаліях і тозі. Наблизившись зовсім, постать прорекла:

– Привіт, Уліссею, я вже давно чекаю на зустріч із тобою.

– Привіт, Овідію, а я на тебе тут вже парканадцять хвилин чекаю.

– Ну то дочекався, маєш.

Вони обнялися, а потім присіли на каменюки побіля вогнища. Хмиз тріскотів і посилав іскри в вечірнє небо. Діонісій взяв з-під оливкового дерева сулію з вином і налив його до трьох срібних кубків.

– За зустріч, – промовив Уліссей, і всі троє осушили кубки до дна.

– Добре вино, майже як моє з Наварії під Львовом, – подумав Уліссей, але вголос сказав: – Вино неперевершене.

– Та вино то добре, – спроквола вів далі Овідій, – але я його дуже рідко п’ю, бо в мене після нього джоґа, або, як кажуть медики, печія. То все через мою підвищену кислотність. Але його деколи виплачується пити, бо тоді якось ілюзорно світліє в голові, й моє заслання видається не таким вже й похмурим.

– Три казанки, Уліссею, то я тобі, – втрутився Діонісій, – для того, що я замаринував три різні м’яса. Свининку, телятинку та баранину. І кожне в іншому казанку, щоб одразу не попереплутувати. Але їх і не переплутаєш, бо свининку я нарізав більшими кавалками, через те, що вона швидше смажиться, телятинку – меншими, бо її треба довше троха смажити, а баранину – середніми, нормальними шматками. А коли всі три види насилити на одну шпичку, тоді вони зготуються майже одночасно. І вийде троїстий шашлик. Назон такий шашлик любить більше як одинарний. Та й я люблю щось різне, але разом. Можна ще поміж м’ясо насиляти грубо нарізану кружальцями стару цибулю, але я її сьогодні не взяв, забув.

Коли навіть грубші дрова перегоріли і жар став переливатися у місячному сяйві, Діонісій понасиляв шашлики на шпички і прилаштував їх на імпровізованому камінному мангалі. Поки шашлики зготувалися і дійшли до кондиції, було випито ще по декілька кубків вина. Шашлик найкраще смакує прямо з рожна: береш шампур обома руками і стягуєш зубами кавальчик м’яса з гострого кінця шпажки. І так, аж доки шпичка не залишиться зовсім голою. Смакує довго, якщо сам шашлик довгий. Під шашлик вино йде за милу душу.

Коли з шашликами було зроблено порядок, тобто з’їджено їх, Овідій розчулився і виліз на оливкове дерево. Звідтам він почав жалітися:

– О, як тут важко жити чоловікові, котрого римський нарід все мав на устах. Навколо мене савромати, бесси і ґети; о, як тоті імена негідні мого духа. Тільки мій друг Діонісій, дарма що скіф, є для мене єдиною втіхою. І ще мої скорботні вірші, що їх пишу повсякчас, бо без писання жити не можу. А писання виходить лише віршами, бо ще з ранньої юності все, що не брався писати, все виходило віршами. Лише вірші та розпука. Розпука пуп’янка п’янка.

Овідій розплакався і ніяк не хотів злазити з оливкового дерева. Лише тоді, коли Уліссей змайстрував з двох оливкових гілочок а ля лавровий вінок і помахав ним Овідієві, той перестав плакати. Знать, вже виплакався любощів ніжних співець, або його заінтриґував вінок. Овідій спритно зіскочив з дерева і впівоберта голови запитально поглянув на Уліссея.

– Овідію, це не лавровий вінок, але й тут не Рим. І ти не ти, і день не день. Тобто ти є ти, а я є я. І я тобі накладаю на голову вінка, бо я тебе люблю. За що й вип’ємо на коня, бо мені вже час.

Випили на коня, розпрощалися; Овідій з Діонісієм затягнули якусь скіфсько-латинську пісню, а Уліссей почвалав до свого Хронотопа.

(1998)