Що ж – постмодернізм всюдисущий. Не любимо ми плакати, обридло. Паяцами, напевно, бути значно приємніше. Оскільки пан Кралюк історик-любитель, а мені історія теж до смаку, уважаю можливим й собі подискутувати на вчені теми із поважним професором, проректором Острозької академії й заслуженим діячем науки і техніки України.

Отже, теза перша: руські князі, нащадки Володимира Великого, за шановним дописувачем, розпочали колонізацію угро-фінських племен, що населяли пізніші російські землі, християнізуючи й словʼянізуючи їх. Здається, пан професор у кращих українських традиціях абсолютизує роль руського фактору у формуванні росіян й недооцінює інший, не менш вагомий чинник. Маю на увазі монголо-татарський, який позначився на суспільній структурі нашого «доброго» сусіда і на його ментальності. Щоб не втомлювати читачів, наведу простий приклад. Усі ми знаємо про шапку Мономаха, головну регалію російських царів, але не всім відомо, що насправді це середньоазійська шапка, подарована московським князям Узбек-ханом. Цей хан Золотої Орди був покровителем Юрія Даниловича (віддав за нього заміж рідну сестру) й Івана Калити. Насправді шапка Мономаха – це звичайнісінька тюбетейка, яку обшили хутром, прикрасили дорогоцінними камінцями, а під впливом переорієнтації Московії із Орди на Візантію зверху причепили хреста. Так що з російським етногенезом не все так просто. Іще складніше стоїть справа із Російською імперією, яка оголосила себе правонаступницею Візантії. Щоб обґрунтувати свою месіанську роль, Москву назвали третім Римом, а вже у 18 ст. імперія отримала й свою велику історію з-під пера М. Карамзіна, але до історії цієї, як і до побудови імперії, чи не найбільше доклалися німці. Тому я зовсім не дивуюся німцям сучасним, що не надто палко бажають руйнувати власний витвір.

   Ніхто не заперечуватиме, що Російська імперія будувалася й українськими руками. Й імена тих, хто будував найзапопадливіше, теж відомі. П. Кралюк назвав єдиного із них Ф. Пропоковича, професора Києво-Могилянської Академії й очільника Святійшого Синоду, завдяки цій інституції й відбулося одержавлення православної церкви. Пан професор чомусь забув про промосковського гетьмана І. Брюховецького, котрий підписався під текстом Московських статей, що значно звужували політичні права України: «Его Царского Пресветлого Величества холоп», про вірного слугу царя І. Самойловича, котрий разом із допоміжними військами Г. Ромодановського примусив капітулювати П. Дорошенка, одначе цар все одно заслав його до Сибіру, полковника «поганого» Ґалаґана, який зрадив І. Мазепу, й інших, що їм несть числа. З-поміж такого широкого вибору П. Кралюк згадав винятково гетьмана І. Мазепу, який усе-таки не розбудовував імперію, а хотів знищити її разом із Карлом ХІІ. Саме тому, напевно, російська православна церква й оголосила цьому «будівничому імперії» анафему. І козаки наші всупереч твердженню шанованого дописувача таки не добровільно будували Петербург, як теперішні заробітчани. Після зруйнування Січі їх гнали на будівлю цього міста, що є втіленням євроремонту Росії імені Петра І, а кістками гатили болота, якщо вірити Т. Шевченку. Одначе хто тому Т. Шевченку повірить! Керуючись професорською логікою, і сам поет теж стояв на сторожі інтересів імперії. Одного чудового дня йому перехотілося писати й малювати, він узяв і записався на військову службу, опинився в ролі рядового в оренбурзьких степах, де й вивчав Аральське море й гори Каратау. Такий варіант біографії Т. Шевченка ви, шановні читачі, ще не читали, але почекайте ще трішечки – прочитаєте. Адже всі ми прекрасно проковтнули «глибоку» тезу про пристосовану особистість Т. Шевченка. Будь-яка жива істота на землі існує, пристосовуючись. І наш поет, і перша українська інтелігенція, що спромоглася видавати у Петербурзі часопис «Основа», змушена була пристосовуватися, аби у майбутньому зʼявилися нові покоління українських письменників, митців і науковців. Думаю, вони не так прагли розбудови імперії, як очікували, що колись в українській родині і їх згадають добрим словом. Аж ні: вдячні нащадки уважають, що всі вони мали піти на автодафе і зайнятися колективним суїцидом. Розводячись про чуже пристосуванство, власну мімікрію прогресивні інтелектуали при цьому називають принциповою позицією, ба, історичною обʼєктивністю. Що ж то за обʼєктивність? Погляньмо на другу тезу пана Кралюка, що зводиться до того, наче запорозькі козаки  дуже нагадують воїнство ЛНР-ДНР. Якщо вірити професору, то роль останніх у теперішній Україні достоту така ж, як і козаків у Речі Посполитій: і перші, й другі розвалили держави, а головне користувалися чужою допомогою: Б. Хмельницький вдався до хана, а ополченці – до Росії. Авторові видається, що українська історіографія надмірно козаків ідеалізує, тому варто поглянути на цих зарізяк, харцизяк і варварів, які декому ще й досі уявляються голими по пояс хлопами, коли насправді одяг козаків детально описано, прискіпливішим оком. Наприклад, історик польського походження й підданий Російського царя А. Скальковський, як і чимало інших дослідників, порівняв військове товариство запорозьких козаків із західними лицарськими орденами, бо вони також обороняли християнство й не одружувалися, повністю присвячуючи себе святій війні з тими, хто не визнавав Христа. Ці начебто розбишаки й злодії таки захищали християнську людність від татарських наїздів, кажуть, аж по Дунай. В історії Січі бували різні періоди: героїчні й не дуже героїчні і навіть ганебні, зокрема момент повернення під російську руку після падіння І. Мазепи. Одначе наші козаки на відміну від козаків ЛНР-ДНР ніколи не захищали «канонічєскоє православіє», як зазначає професор П. Кралюк. Хоча номінально церква Запоріжжя й належала до Московського патріарха, насправді вона підпорядковувалася кошовому начальству. Недаремно Московський патріарх видав козакам спеціальну грамоту, за якою Січ Запорозька доручалася Межигірському монастирю, а військо низове отримувало духовенство винятково звідти. Недаремно після зруйнування Січі було ліквідовано й сам Межигірський монастир, в якому доживали віку ті запорожці, кому траплялося дожити до старості, а всі його багатства було конфісковано Російською імперією. У приміщенні монастиря наприкінці 18 ст. відкрили й славетну фарфорову фабрику – цілком у дусі російської влади, що й у радянські часи полюбляла перетворювати храми на клуби і швейні майстерні.

   Не треба вводити читачів в оману, наче причиною війни під проводом Б. Хмельницького було погане життя козаків у Речі Посполитій і що начебто така думка є головною у нашій історіографії. Загальновідомо, що війна чи революція під проводом Б. Хмельницького носила релігійний характер, ішлося в ній передусім про українську ідентичність (на той час її визначала релігія) й права українців, зокрема й економічні. І хоча починалася війна під проводом Б. Хмельницького як боротьба за особисті інтереси гетьмана, не варто змішувати причину із приводом. До речі, причиною нинішньої війни на Донбасі також є не економічні проблеми тамтешніх мешканців, а той факт, що ідентичність населення ДНР-ЛНР не збігається із українською. Що ж поробиш, якщо люди політично й культурно ототожнюють себе із росіянами? Аналогія між запорозькими козаками і козаками ДНР-ДНР можлива в тому, що в обох випадках ідеться про відстоювання ними певної ідентичності. Запорожці якщо й не завжди свідомо відстоювали ідентичність українську, то могли стати ґрунтом для подальшої боротьби за неї, саме тому вони й становили небезпеку для російського престолу. Якби не так, то навіщо Катерині ІІ було знищувати вірне їй військо? Козаки ЛНР-ДНР – це нащадки Війська Донського чи донських козаків, які завжди підтримували російських царів. Перша згадка про таку підтримку відноситься до часів І. Грозного, коли він боровся за Казань. Звичайно, серед них були і є етнічні українці. Але де тих етнічних українців немає? Донські козаки на відміну від запорожців завжди служили царю. А запорожці підтримували винятково тих донців, що проти царя бунтувалися, наприклад, К. Булавіна. Одначе підтримка не означає, наче наші козаки й козаки К. Булавіна, що походив, до речі, із Трьохізбєнкі, становили одне ціле. Нічого подібного – у нього був власний осідок, що лише віддалено нагадував Січ. Найліпше відмінність між донськими козаками й запорожцями ілюструє той факт, що після повстання К. Булавіна військові отамани Війська Донського вже не обиралися, їх призначав російський уряд, тому й називалися вони наказними. Запорожці обирали кошового отамана завжди, а на раді кожен козак мав право голосу. І ця фундаментальна відмінність визначає не лише два козацтва, а й два народи: українців і росіян. От чому в нас був Майдан, а в росіян Майдан, можливо, й трапиться, але не так швидко і беззастережно, бо російська традиція зовсім інша. Росіяни завжди вірили й продовжують вірити в царя-батюшку, генсека й президента. Українці ж завжди критикуватимуть своїх очільників, доходячи іноді у своїй свободі до анархії. Недаремно ж існує приказка: де два українці – там три гетьмани. У цьому, до речі, ми подібні до поляків. Одначе, як свідчить польський досвід, і цієї вади можна позбутися, якщо працювати над собою. 

   Звичайно, у кожній проблемі є безліч нюансів, однак тим і вирізняється наука, що серед огрому фактів вона таки обирає й накреслює генеральну лінію. Перша українська держава Гетьманщина була б неможливою без козаків, а наша історія перетворилася б на голу фіксацію фактів переходу руської за походженням шляхти на польський бік. Ніхто не засуджує вже ту шляхту, бо вільний вибір у кожної людини є завжди. Просто вибір цей засвідчує, якою є сама людина. Одначе якщо ми так строго оцінюємо козаків і Б. Хмельницького, то заради справедливості запитаймо себе: чому ж така прогресивна із європейською культурою руська шляхта не збудувала на польському Правобережжі бодай такої держави, як Гетьманщина? Хто тій шляхті заважав? Напевно, запорожці.

   П. Кралюку не подобаються панівні в сучасній українській журналістиці історичні паралелі: ототожнення війни на Донбасі із Великою вітчизняною, а оборони Донецького аеропорту – зі Сталінградом. Пан професор чекає на «свій Збараж» і «свого Вишневецького». Щодо останнього, то він під пером автора взагалі перетворюється на українського патріота, бо опікувався деякими православними монастирями й допомагав своєму дядькові православному митрополитові Могилі. Я. Вишневецький робив це зовсім не з патріотичних міркувань. Думаю, він робив це в пам̓ять про свою матір Раїну Могилянку, яка була православною. Я. Вишневецький був добрим сином, а Р. Могилянка померла, коли син потребував опікунів. Інакше хтозна, чим би вся ця історія скінчилася. Можливо, Р. Могилянка не захотіла б бачити Ярему й говорити із ним, а, може, й щось гірше придумала. Адже тепер купа родичів в Україні через російсько–український конфлікт не хочуть навіть чути одне про одного, бо ідентифікують себе з різними державами, з різними історіями й різними козацтвами. А щодо Б. Хмельницького, то найгостріший присуд цьому гетьману виніс Т. Шевченко, назвавши не тільки п̓яним, а й утопивши у великій переяславській калюжі, де купалися свині. Спочатку ця калюжа з̓явилася на одній із акварелей поета ще до заслання, а у кінці життя – у вірші «Якби-то ти, Богдане п̓яний». Ще й досі точаться дискусії, чи правомірним є такий вирок митця, що судив великих світу цього за прикладом Данте. Є свідчення, що Б. Хмельницький таки хотів звільнитися від союзу з Москвою, з цією метою провадив переговори, але смерть зруйнувала його плани. Однак діяльність особистого писаря Б. Хмельницького І. Виговського таки ці плани підтверджує. Саме під його проводом напередодні Руїни українці здобули блискучу перемогу над росіянами у Конотопській битві, більше того московити усіх прибічників І. Виговського почали називати «виговцями», згодом з̓являться «мазепинці», а у 20 ст. – «петлюрівці» і «бандерівці». Усі ці назви в російській уяві маркували й досі маркують український сепаратизм. Так що абсурдно стверджувати, як П. Кралюк, наче всі козаки, від Б. Хмельницького починаючи, були «зачаровані на схід». Це явне перебільшення. Бо був іще й П. Дорошенко, гетьман, який прагнув обʼєднати польську й російську України й пішов задля цього на союз із турками. Щоправда, задум цей не вдався. П. Дорошенкові довелося померти у Росії, а його праправнучка по материнській лінії Наталія Гончарова стала дружиною О. Пушкіна. Тож і П. Дорошенко теж, напевно, прислужився розбудові Російської імперії, а, може, навпаки, підступно причастився своїми генами до ранньої смерті російського генія? Це ж саме через Наталію О. Пушкін стрілявся на дуелях, аж поки не трапилося невідворотне лихо. І в це можна повірити, якщо не знати, що Дантес, суперник Пушкіна, був одружений з рідною сестрою Н. Гончарової Катериною.

   Мені не подобається паразитування на історії й цинічне її потрактування, що ґрунтується на незнанні, перекручуванні історичних фактів чи й на видиранні окремого факту з історичного контексту. Це призводить до хаосу в головах, до повної дезорієнтації і навіть деморалізації людей. В умовах російсько-української війни нам зайва колотнеча не потрібна. Ніхто не закликає до героїзації української історії чи до її прикрашання. Ідеться про неприпустимість інтелектуального шахрайства, маніпуляцій історією, які принижують не професійну спільноту українських істориків й не істориків-любителів, а українців загалом. Адже в такій ситуації ми виглядаємо одвічними невігласами, які застрягли десь на «Причинній», а до «Якби ви вчились так, як треба…» так і не дійшли