Видавничі новинки

Економіка: як вона працює (і не працює) у словах та малюнках
Книги | Буквоїд
В Україні вперше видано роман сучасного ліванського письменника у перекладі з арабської мови
Книги | Буквоїд
Кетрін Беннер. “Дім на краю ночі”
Книги | Буквоїд
Побачила світ історія української розвідки прадавніх часів
Книги | Буквоїд
Евґенія Йорданова. «Таємниця. 33 історії про любов»
Проза | Буквоїд
Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд

Літературний дайджест

07.05.2020|12:07|ЛітАкцент

Дурні та гордії ми люди

Тарас Шевченко, принаймні, на початку своєї творчості, був поетом-романтиком. Багато європейських філософів, літераторів і діячів культури тієї доби (особливо це стосується так званих «малих» народів) були переконані, що духовне спасіння людства мусить відбутися саме через їхні багатостражденні нації.

Звідси й такі культурні явища, як польський (А. Міцкевич, Ю. Словацький), сербський (В. Караджич), словацький (Я. Коллар), чеський (К. Гавлічек) та угорський (Ш. Петефі) месіанізми. Так звані «великі» народи також не були захищені від цієї ілюзії. Американці й досі вірять у те, що вони є «маяком» для всього людства. Ідею сакральної, есхатологічної місії російського народу й російської держави до певної міри підтримувало багато письменників та культурних діячів від Пушкіна до Солженіцина. Для Достоєвського головними рисами росіян були «всецелость, всепримиримость, (…) стремление ко всемирности и всечеловечность». І саме з огляду на «общечеловечность» російського народу, письменник був ладен виправдовувати політику російського самодержавства. Навіть Пушкін, чи не найбільший європеєць російської літератури («дернул же меня черт родиться в этой стране!»), на хвилі квасного патріотизму («Клеветникам России») не своїм голосом погрожував «витиям» і закликав їх: «высылайте к нам … своих озлобленных сынов: есть места им в полях России, среди нечуждых им гробов». Міняються часи та політичні декорації, але незмінною для «общечеловеков» лишається хіба що зверхність «верного росса» до «кичливых ляхов» (Пушкін), до «датчан и разных прочих шведов» (Маяковський) та до «подбрюшья России» (Солженіцин). На щастя, завжди були й мислителі, які розуміли небезпеку цього феномену. Як писав російський філософ Н. Бердяєв («Миросозерцание Достоевского»), «в мессианском сознании Достоевского можна открыть противоречия и опасности всякого мессианства».

Принаймні, в Шевченковій любові до України важко знайти бодай натяк на винятковість, «богообраність» чи якусь унікальну місію для своєї країни. Його щира і, здавалося б, бездонна любов до Батьківщини викликана, перш за все, ностальгією та фізичною відірваністю від рідної землі.
Заросли шляхи тернами
На тую країну, –
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?
(«Заросли шляхи тернами», Кос-Арал, 1849)

Нагадаємо, що, завдяки «височайшему указу», він був фактично, позбавлений будь-яких прав, а значить, і надій не лише на творче, але й на «нормальне» життя. Тому єдине, про що він мріяв на засланні, це –
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю.
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
(«Не молилася за мене», Оренбург, 1850)

Більшість із нас і досі сприймає Шевченка як «поэта совершенно народного», який, за словами російського критика Н. Добролюбова, «вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связаный». Але ж поет «жил с народом» (тобто як кріпак-селянин) лише до п’ятнадцяти років, а решту життя, за винятком наїздів протягом 1844 – 1847 років, він провів фактично в еміграції, або на засланні. І його життя «за кордоном», у порівнянні з тим, що зазнавали його брати й сестри, було, безумовно, привілейованим. Ось що писав поет у листі до свого брата Микити у 1839 році: «живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить.» Так само і рядовий Шевченко, як свідчить його приятель Ф. М. Лазаревський («Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. Вид-во Академії наук УРСР, Київ, 1958, сс 154 – 159), «был свой человек в самых высших сферах губернской (оренбургской) знати». «Никакой угловатости, никакого диссонанса с окружающими его гостями я не замечал. Держал он себя с достоинством и даже с некоторой важностью. (…) Он никому не навязывался, не вмешивался ни в какой разговор; все обращались к нему, и он всякому отвечал сдержанно, с едва заметным оттенком иронии и с чувством собственного достоинства». Цікаво, що Шевченка арештовували двічі (у 1847 і 1859 роках) саме тоді, коли він повертався додому і мріяв про те, щоби віддатися творчій праці або щоб купити тут будинок на мальовничій горі. І причиною арешту в обох випадках було поетове «вольнодумство», за яке «в столицях» його, скоріше за все, не карали б.

Замолоду Шевченків патріотизм (тобто палка любов сина, вирваного зі свого «материнського» середовища) живився праведним гнівом, який кидав його на захист свого одвічно «покривдженого та знедоленого» народу. А це почуття потребує зовнішніх ворогів, на яких можна списати всі біди та негаразди. У «Катерині» таким лиходієм-спокусником є «москаль», у «Гайдамаках» – «ляхи». Тому й Коліївщину, криваве повстання 1768 року, під час якого «вільні радикали» (запорожці на чолі з Максимом Залізняком) цілеспрямовано винищували поляків, євреїв та уніатів, романтик Т. Шевченко зображає в категоріях боротьби добра зі злом на тлі вибухів пристрасті, помсти й тріумфу справедливості. Тому й усяку критику гайдамаків він сприймає дуже болісно та імпульсивно. Полемізуючи з А. О. Скальковським, який писав, що «гайдамаки 18-го ст. мало чем отличаются от обыкновенных грабителей 17-го века», Шевченко не стримує емоцій:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну!
(«Холодний Яр», 1845)

Навіть пізніше, в Оренбурзі, заприязнившися з поляками, засланими сюди за участь у визвольному русі, Шевченко у вірші «Ще як були ми козаками» подає надзвичайно наївну, та «легкорозчинну», завдяки своїй одномірності, картину українсько-польських стосунків.

Попервах усе будо добре:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.

Потім почалася експансія католицизму, яка несла з собою тортури та смерть.
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли …

Весь той період, коли Україна (Русь) входила до складу Речі Посполитої представлений як століття жорстокості, насильства проти козацтва («лютує кат», «за головою голова додолу пада») та католицької агресії («а ксьондз скаженим язиком кричить: «Te deum! Алілуя!»

Але так само, на думку поета, можна буде «іменем Христовим» знову «возобновити наш тихий рай». Для цього поляки мусять лише «подати козакові руку і чисте серце».

Г. Грабович («Шевченко як міфотворець», Київ, «Радянський письменник», 1991, сс 131 – 133) вважає, що Шевченко у своїх поетичних творах оперує не історичними фактами, а натомість витворює фази чи стани людського буття. І ці фази відповідають «допороговій, пороговій та постпороговій стадіям перехідних обрядів» (тобто – ідеалізоване далеке минуле, теперішній час, позначений соціальною та сексуальною експлуатацією та далеке майбутнє, яке має прикмети поверненого раю). Ця структуралістська концепція, безумовно, кидає світло на всю творчість поета (наприклад, вона пояснює, чому «Як умру, то поховайте» чи «Розрита могила», чи «Великий льох» так легко надаються до, здавалося б, протилежних естетичних та політичних тлумачень), але не варто розраховувати, що хтось колись зможе «охопити» Шевченка якоюсь «універсальною» теорією. Хоча б тому, що, як понад два століття тому підмітив Й. Ґете, «світ не ділиться на розум без остатку». І ми завжди будемо повертатися як до Шевченкових віршів, так і до конкретних фактів його життя.

Збереглися спогади одного із засланців-поляків Броніслава Залеського, з яким Т. Шевченко познайомився в Оренбурзі. «Шевченко, онук одного з гайдамаків, що носив в гарячій крові ненависть до польської шляхти, що марив про удільну малоруську непідлеглість, там помирився з Польщею, писав вірш до приятеля ляха і позбувся багатьох давніх помилкових понять, а нашим братам дав зрозуміти всю прекрасну, щиру і поетичну сторону руського люду.» («Біографія Т. Г. Шевченка у спогадах сучасників», с 151.)

Шевченкова любов до «безталанної Вкраїни», за яку він «карався, мучався, але не каявся», є надзвичайно багатогранною. Вона охоплює широкий спектр почуттів від молитовного розчулення («Свою Україну любіть, любіть її … Во время люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть») до страшних прозрінь («Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі»), гніву й прокльонів.
Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою утробу
І рік во гніві: – Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють …
(«Осії. Глава ХІV. Подражаніє»)

«Я так її, я так люблю, ¬– зізнається поет у вірші «Сон» (Гори мої високії), – мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю!» Дуже дивна заява, як на людину віруючу …

Україна для нього є, водночас, раєм («кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна») і пеклом («в тім гаю, у тій хатині, у раю я бачив пекло»).

Як і личить пророкові, Шевченко має дар прозрівати майбутнє, в якому
…Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
(«Великий льох», 1845)

Але тягар Батька й Спасителя нації, котрий узяв на себе бездітний тридцятирічний поет, не завжди узгоджується з його природними та поетичними імпульсами. З одного боку, він закликає до соціального примирення («обніміте ж, брати мої, найменшого брата»), а з іншого, палахкотить гнівом до «лукавих панів», які «людей у ярма запрягли». Тому вже на початку заслання він доходить висновку, що стан гармонії й національної злагоди можливий лише «якби не осталось сліду панського в Украйні» («І виріс я на чужині», 1848 р.).

У своїй творчості Шевченко повністю покладається на те, що в категоріях марксизму-ленінізму називається «класовим чуттям». А це – дуже хистка і вкрай ненадійна основа для будь-якого національного будівництва. Втім, виглядає, що на те нема ради. Шевченко, передовсім, поет і візіонер, а не стратег-державник чи раціональний політичний мислитель, здатний на нестандартні ходи та компроміси. Хоч, судячи з його листів і спогадів сучасників, в побуті Шевченко був набагато гнучкішим і практичнішим. Його селянська недовіра до «паничів» («якби ви знали, паничі, де люди плачуть уночі, то ви б елегій не творили та марно Бога б не хвалили, на наші сльози сміючись») не заважала йому покладатися на гостинність поміщиків, які у 1840-х роках були його основними читачами та благодійниками.

(Бо, ніде правду діти, «народ», заради якого поет був готовий «піти в пекло», не завжди схвально ставився до його творів. Ось уривок зі спогадів його родича Варфоломія Шевченка («Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», сс 76 – 77). «Раз ходили ми з Тарасом по саду: він став декламувати «За горами гори хмарами повиті …». Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари». (…) Мені показалось, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори». Тарас задумався; довго він ходив по саду, спустивши голову, і до самого вечора я не добився від нього іншого слова, крім: «ні» або «а вже ж так пак».

І навпаки, коли 9 червня 1847 року Шевченко дістався до місця свого заслання, його одразу ж привітали земляки, урядові службовці Лазаревський та Левицький. «Шевченко прочел нам наизусть свою поэму «Кавказ», «Сон» и др., пропел несколько любимых своих песен: неизменную «Зіроньку». (…) Мы все пели. (…) Летняя ночь таким образом пролетела незаметно. Мы не спали вовсе.» (Зі спогадів Ф. М. Лазаревського, «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників», сс 132 – 133. Як бачимо, «найкрамольніші» твори поета замість лякати, лише надихали чиновників.)

Також у зібранні творів Тараса Шевченка (Київ, 2003, «Наукова думка») у період його найбільшої життєвої скрути (1847 – 1857) немає жодного листа від «простих» людей або навіть від родичів. Всі, хто підтримував його на засланні, були поміщиками, дворянами, лікарями й державними службовцями. Більшість із них, спілкуючися з поетом, намагалися перейти на українську мову. Чого не можна сказати про його брата Микиту. У 1839 році у першому збереженому листі санкт-петербурзький студент Тарас Шевченко пише до брата Микити: «Ще раз прошу, напиши мені письмо та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському». А через півроку він пише знову: «Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. (…) Я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському – ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі.»

На засланні, здавалося б, безмежне народолюбство Шевченка починає дедалі більше нагадувати відчай батька, який з жахом бачить, що його нерозумні діти пустилися берега. У «Пророці» (1848 – 1859) лукаві люди, які ще вчора юрбами ходили за «святим і кротким мужем», каменем побили його, за що були покарані та опинилися в кайданах.

Всю свою пристрасть і пафос, з якими він іще три роки тому таврував ворогів, поет тепер спрямовує на «простий народ», у цьому випадку – на кріпаків поміщика Петра Скоропадського.
Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У нас хоч матір попроси,
То оддасте.
(П. С., «Кос-Арал», 1848)

У схожому на притчу вірші «На ниву в жито уночі» (1848) «таки голісінький мужик» поставив пастки, в які потрапили сичі, котрі надумалися скинути орла і, натомість «республіку зробить». Відтак мужик повбивав деяких сичів, а інших «гратися оддав воронам». Очевидно, що цей вірш є реакцією Шевченка на європейські революції 1848 року, але тут чи не вперше поет не поспішає засуджувати орла, співчувати революціонерам-сичам і, тим більше, ставати на бік мужика.

Через два роки, в Оренбурзі, у вірші, присвяченому М. Лермонтову він пише:
Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
(«Мені здається, я не знаю», Оренбург, 1850)

Ну й, нарешті, тема людей, які перетворилися на свиней, повністю розкривається у вірші «Дурні та гордії ми люди». Дослідники називають його медитацією, «філософськими роздумами про людську натуру взагалі» (Ю. Івакін). Але Шевченко рідко пише про людство «взагалі». Навіть його біблійні персонажі є неприхованими українцями (так само, як герої В. Шекспіра, якими б іменами той їх не нарікав, залишаються англійцями). Тому й цей вірш є, перш за все, криком душі, пересторогою, передчуттям української соціальної катастрофи.
Дурні та гордії ми люди
На всіх шляхах, по всій усюді,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею і водою,
І од палат та до тюрми
Усі царі, а над собою
Аж деспоти – такі царі.
І на престолі, і в неволі.
Пo волі розуму горить,
Як той маяк у синім морі
Чи пак … в житейськім. Само так
У нас, у костяній коморі
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаєм
Та байдуже собі співаєм –
Чи то в годину, чи в напасть.

У цьому вірші «ми» включає всі класи, верства і прошарки нації – тих, що «на престолі», й тих, що «в неволі». Це – портрет нації, яка шанує «розум», орієнтується на «розумний той маяк» і повсякчас дбає («оливи підливаєм», «в годину і в напасть») про свої духовні орієнтири. Більше того, метафорою «костяна комора» (тобто людський кістяк або людстьке тіло) поет ніби каже: кожна нація, це як окрема людина, з усіма своїми рисами й супереччливостями. Тож, здавалося б, що поганого може статися з людиною, яка все чинить «по добрій волі», раціонально, розмірено та згідно із заведений ритуалом?
Орли, орли ми сизокрилі,
Поки нам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!

Причина катастрофи («лиха») так і лишається невизначеною. У вірші не йдеться навіть про «гріхи», за які у світі Шевченкової поезії на лиходіїв завжди чекає кара. Те, що відбуватиметься далі, має всі ознаки видіння. Поет не зобов’язаний давати звіт про «джерела» своїх образів. Він ледь встигає ловити їх і «втілювати» у слова. Як це часто буває у Шевченка, свої прозріння та прориви у майбутнє він маскує під сни («наснилося лихо»). Але ці сни – з того самого розряду, що й картини Босха, офорти Гойї чи візії сюрреаліста Сальвадора Далі («Передчуття громадянської війни»). Їх можна списати за рахунок буйної фантазії художників, а можна шукати конкретні події, що надихнули авторів на такі гротескні «надмірності». З кожним рядком вірша зі скаженою швидкістю скорочується відстань між розміреними «байдужими співами», порушенням усіх природних законів та оргією вбивств.
А там – під лавою в шиночку
Сховаєтесь у холодочку.
Огонь небесний той погас.
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то б зараннє
Гарненько з лиха напились,
А потім з жалю заридали
Та батька, матір прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потім ніж – і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих.
А потім …

Як таке могло статися? Про які події тут, власне, йдеться? Українська історія знає чимало кривавих народних повстань, коли діти вбивали власних батьків, а батьки – своїх дітей. (Навіть, якщо те, що вчинили гоголівський Тарас Бульба і Шевченків Гонта є запозиченням з інших літератур.) Громадянська війна 1918 – 1921 років дає багато прикладів хаосу, сваволі й національного розбрату, який не дозволив Україні вирватися з обіймів російської «братської любові».

Ось свідчення В’ячеслава (Вацлава) Липинського (1882 – 1931), польського шляхтича з Волині, який перейнявся українською ідеєю і віддав всі свої сили заради становлення української держави. У своїх «Листах до братів-хліборобів» він писав: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один одного. Скажіть їм, що Україна – це не рай земний, бо раю на землі не може бути, – а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом. (…) Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії [можна] створити Україну.»

Цікаво що вияви «українського пекла тілесних пристрастей» вилазять на гору при кожному різкому повороті нашої історії. От чому навіть не зовнішня агресія, а саме вони завжди стають на заваді створенню української держави.

Вірш «Дурні та гордії ми люди» вважається незакінченим. Але те, що поет урвав себе на слові «потім» може означати також – «далі буде». А значить, подібна ситуація може повторитися знову і знову. Бо тут ми маємо справу з матрицею, з парадигмою або, попросту кажучи, з пасткою, у яку ми самі себе заганяємо при кожній нагоді. А потім ми віддаємо на заклання своїх кращих синів і дочок, щоб виборсатися з халепи. І, замість, не озираючися, бігти геть, ми у черговий раз, знову і знову дозволяємо «свиням ізнадвору» залізти в нашу «костяну комору».

Як сказав колись Гоголь, «скучно на этом свете, господа!»

Володимир Діброва



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери