Re: цензії

Марі – одна із головних героїнь книги «Вище за небо» –всім незадоволена дванадцятирічна дитина. Панна Ш’єр – всім незадоволена шістдесяти семирічна жінка, котра 43 роки провчителювала. Що ж їх об’єднує? Можливо, жага до науки, подумаєте ви.

Марі – це дівчинка-біда, із якою не можуть впоратися ні батьки, ані вчителі. Їй так і кортить щось утнути. То вона тицьне вчительці в обличчя морозивом, то «налякає» однокласницю, що та перетвориться на кулю й зникне за хмарами, якщо не схудне.

Марі хлібом не годуй, лиш дай над кимось познущатися. Чому вона така? Ніхто не знає. І сама Марі також. Але, можливо, маючи ідеального меншого брата, Марі так просто хотіла привернути увагу батьків? Може, вона хотіла сказати, що бути не ідеальним – це теж нормально.

До близького знайомства із пані Ш’єр друзів у Марі не було. Ніхто не міг зрозуміти її дивацтва, але шістдесяти семирічна пані спромоглася це зробити. Сталося це так: бажаючи виявити симпатію до вчительки, Марі тицьнула їй в обличчя морозиво… А жінка замість того, аби прочитати неслухняній дівчинці мораль, «вибухнула сміхом». Власне, із цього прикрого і водночас дуже веселого епізоду почалася їхня дружба.

«Адже буває, що ми зустрічаємо когось такого, кого розуміємо повністю. Ми не знаємо, звідки береться це розуміння, але воно наповнює нас енергією і відчуттям, що ми не самотні. Мабуть, на світі є мільйони таких людей, і ці люди, не здогадуючись одне про одного, никають туди-сюди й чекають. Такі люди нечасто зустрічаються, але коли вже це стається, то щось дивовижнішого годі й придумати. Панна Ш’єр та Марі – двоє з таких людей».

Марі і пані Ш’єр стали дуже близькими. Такими близькими, що жінка розповіла їй про свого коханого чоловіка, якого бачила лише раз у житті. Які ж ніжні й романтичні листи він їй надсилав із року в рік, запевняючи, що його кохання до неї «вище за небо»… Ця історія зворушила Марі, змусила подивитися на почуття людей під іншим кутом. Бо інколи ми не зумисно завдаємо болю людям, яких дуже любимо. А ще вона «змусила» її податися у мандри островом на моторному човні. Панна Ш’єр, звісно ж, вирушила шукати своє втрачене кохання разом із Марі.

«Любов – це щось дуже дивне, а найдивніша любов, що є на світі, то це любов батьків до своїх дітей. Бента й Рональд любили доньку, висловлюючи свою любов на різні лади. Марі ніякий із них не подобався. Їй не подобалося, коли її обіймали в той час, як їй хотілося мати спокій. Вона терпіти не могла, коли мама занепокоєно бідкалася тоді, як Марі відмовлялася їсти варену тріску. Їй не подобалося, коли її сварили за те, що вона приходила додому о десятій вечора. Вона не любила носити взимку шапку і терпіти не могла, коли Бента казала: "Ти знаєш, що ми просимо тебе вдягнути шапку лише тому, що страшенно тебе любимо. Ми дуже боїмося, щоб з тобою нічого не сталося"».

Часом любов може бути заважкою ношею. На Марі тиснула любов батьків, а на пані Ш’єр – любов чоловіка, який все життя прожив без неї. Яка ж тоді користь із обіцянок, якщо ті залишаються лише обіцянками? Можливо, любов – це і є турбота?

Завершується повість непередбачувано. Пані Ш’єр робить те, чого від неї ніхто не очікував, як і її «вічний» кавалер. А Марі навчається любити. І рідних, і себе. Це так просто і водночас складно, чи не так?

Раджу прочитати цю книгу усім, хто шукає себе і своє щастя. Підліткам, які не розуміють батьківської любові. Батькам, яким здається, що їхні діти їх не люблять. І тим, хто боїться зробити крок назустріч життю.

Тетяна Крисюк