Курбан Сеїд. Алі та Ніно. – Х.: Віват, 2016

Доля цього роману направду вражає. Будучи виданий німецькою мовою на території Третього Рейху в 1937 році, він досі має зо три власних автори. Тобто досі не визначилися із тим, хто ж його написав, сховавшись за псевдонімом Курбан Сеїд – чи то азербайджанець, і тоді це перлина азербайджанської літератури, а чи грузин, і в такому випадку всі лаври мінеральному краю-раю, чи взагалі баронеса Ерен-фельс фон Бодмерсхоф, і це вже взагалі світова сенсація, успіх і розвінчання всіх таємниць на нобелівському рівні. Поки ж роман вийшов у харківському «Віваті», причому вперше в Україні, тобто перекладений рідною рахманною і не дуже мовою (у тексті, справді, багато «радикальних» моментів, за що окрема дяка перекладачеві, упорядниці і просто гарній людині Оксані Герман), але мова наразі не про це. Ясно, що для читача, загартованого на мексикансько-турецьких телесеріалах історія, що трапилася на межі ХІХ-ХХ століть в Баку, знов-таки, між азербайджанцем і грузинкою, тобто мусульманином і християнкою, чи пак азіатом і європейкою, не буде аж такою дивною на рівні людських доль, почуттів і стосунків. Натомість глянути, в яких умовах усе це відбувалося, і за яких суспільно-політичних обставин часу і місця – в азербайджанській столиці, дагестанському аулі чи навіть перському гаремі, еміграції та бою – на це буде не шкода вечірньої години на читання.

Софія Андрухович. Сьомга. – К.: Нора-друк, 2015

Авторка і, мабуть-таки, героїня цього роману вражає власною чутливістю до присутності Чужого у своєму альковному житті. Себто там, де «немає вікон і він не може бачити мене, а це, вочевидь, трохи заважає йому дрочити». Чи не навмисно роздвоївшись на жертву й агресора (щоби було що описувати), вона сумлінно розповідає про досвід свого виживання. Таким чином, у романі «Сьомга» Софії Андрухович, перевиданому слідом за її новішим «Феліксом Австрією», маємо суцільну автобіографію з комунальними шумами і поглядами, особистими і нав’язаними смаками та іншими тактильними подробицями часу щасливої юності. Це той самий внутрішній світ дівчини, під чиїми вікнами – не «алые паруса» вимислу чи серенада романтичних сюжетів, а «розбиті пляшки, клапті квашеної капусти, праві кросівки, ліві шльопанці, тенісні кульки, буханці запліснявілого хліба, засохлі гівенця, загорнуті в списані школярським почерком аркуші в косу лінійку». Комусь після відвертої «Сьомги» схочеться вимити руки з милом, оскільки надто вже сальним душком відгонить ця екзотична страва, а комусь пригадаються власні гіркі образи, солоні таємниці й солодкі спокуси. От лишень виплеснути їх на папір наважується не кожен. «Сьомга» – це не дуже лінійна оповідь, чи пак автобіографічна сага про занедбаність ніжної рибки у жорстокому світі сексуальної кулінарії, це навіть не сюжетна поліфонія кухонних запахів. «Це уявний сеанс психотерапії, – якось зауважила про цей твір його авторка. – І стриптиз. І харакірі. І трилер».

Наталия Горбаль. Must have сезона, или Новый взгляд на брачный договор. – К.: Саммит-Книга, 2016

…Починаючи цю вельми практичну і безумовно потрібну для якнайширшого загалу книжку, її авторка одразу застерігає, що проблем морально-етичного характеру вона торкатися не буде. І в цьому, якщо замислитися над наслідками, скажімо, розлучення, вона безперечно права. Адже проблем суто практичного кшталту з’являється при цьому іноді стільки, що будь-які люб’язності, реверанси і безнадійно розбиті серця просто відходять на другий план. А що ж, спитаєте, постає на першому? Нічого особистого, лише, як-то кажуть, бізнес на крові. Чи пак, на кревних зв’язках. Наприклад, діти як об’єкт шантажу для батьків, що насамперед дбають про свої амбіції По-друге, спільне майно, яке доводиться ділити, навіть якщо це чоловікова «заначка» на пиво. Ну, і не дай Бог, борги, які так само доведеться роздавати обом у випадку якщо далі вони вже поодинці. Утім, чи думають про це закохані, які книжок не читають, а в кращому випадку дивляться кіно про Амелі? А якби прочитали цю книжку, то, можливо, дізналися цікаві факти про те, що «в США, кроме имущественных вопросов, соглашение между супругами предусматривает и другие права и обязанно¬сти (ту самую пресловутую стирку-уборку, выгуливание собак, приготовление обеда-ужина)». Звісно, про те щоб підстелити собі заздалегідь соломки, склавши шлюбну угоду, у наської юні чомусь навіть мови нема, бо це вже за батьківським напучуванням буде «шлюб з розрахунку», тобто не кохання. Якщо ж не слухати «міщанських» порад батьків, то чим ще зайнятися у цей романтичний період? Чоловік, як підказує авторка, «чтобы завоевать понравившуюся ему женщину, начинает прыгать выше головы». Що ж до жінки, то вона «поражается до глубины души, она гордится тем, что не ошиблась в своем выборе».

Остап Соколюк. Ені. – К.: KM-БУКС, 2016

В «Енні» Остапа Соколюка усе, як в кіно, що не дивно для випускника сценарних курсів. А ще тут багатенько тих самих «невимушених». «-А звідки ви? – Нізвідки конкретно, – спокійно відповідаємо ми. – Як це? – дивується таксист. – Хіба так буває?- Буває як завгодно…». До речі, щодо географії. Вона в романі не дуже широка, хоча герої заявлені сучасні, тобто без територіальних прив’язок. І все вкладається у відому схему довгих короткометражок про Нью-Йорк, Париж і Москву, де кохання героїв розігрується у безлічі варіацій. Тож ясно, що близнята зустрінуться. Близнята не тому, що за фахом герої однаково щасливі нероби (вони якраз різні – хакер, картяр, дауншифтерка), просто за сюжетом блукають одним містом, їздять одним таксі, їдять в одній забігайлівці…

Михайло Юдовський. Наволоч. – Х.: Фабула, 2016

Черговий том першосортної емігрантської прози, «київський» автор якої просить не порівнювати його з Михайлом Веллером, оскільки йому ближчий Сергій Довлатов. Насправді ні те, ні друге в цій ошатній збірці оповідань (плюс одна повість-притча) не спостерігається. Оскільки традиційний єврейський гумор, замішаний на «київському» корінні з поетикою Євбаза – ось чим відрізняється стиль Михайла Юдовського від усіх інших. Навколишній «мовний» абсурд зарубіжжя нагадує авторові-герою рідний абсурд радянського життя з його штампами і кліше. «- А що вам не подобається? – Що мені не подобається? Мені не подобається війна в Югославії і оселедець під шубою» – провадить він світську бесіду в автобусі. Підробляючи, до речі, екскурсоводом, як згаданий Довлатов, який служив гідом у Пушкінському музеї в Михайлівському. І головне, точнісінько так само, як у прозі автора «Заповідника», часто-густо все тут відбувається напідпитку, і навіть конфліктні ситуації, як правило, вирішуються колективним походом в найближчий бар. Таким чином, якщо вже література зарубіжжя і зайшла в глухий кут, то в книжці Юдовського, як казав тато-лікар одного з персонажів, «вихід з коматозного стану минув на всіх етилового парах».

Ігор Бондар-Терещенко