Та прочитавши нарешті всі тексти М.Рябчука, збагнув: кращою він вважав не так конкретну книжку, як нарешті винайдений для себе ексклюзивний жанр — «поєднуючи під дахом есе коротку новелу, мемуаристику, анекдот, політичний памфлет, культурологічну рецензію, філософський роздум, ліричну рефлексію».

Таке самовизначення знаходимо в наступній Рябчуковій книжці «Сто анекдотів» (Л.: Піраміда, 2014). Сама її назва є не так подальшим жанровим уточненням, як археологією власної письменницької генеалогії. Анекдот — пращур усіх літературних родів, за виключенням хіба трагедійного; поняття це докладалося літератури ще з античних часів. Доктор філології Юрій Ковалів у своїй «Літературознавчій енциклопедії» (К.: Академія, 2007) називає «дітей і онуків» анекдоту: «Кентерберійські оповіді» Чосера, «Декамерон» Бокаччо, комедії Мольєра, «Москаль-чарівник» Котляревського, ранні оповідання Чехова. Що й казати, гарний концептуальний родовід у Рябчука. 

Далі з літенциклопедії вичитуємо головні ознаки анекдоту: «Парадоксальна міні-новела гумористичного або сатиричного характеру з несподіваним фіналом... Виконує комунікативну, психотерапевтичну та катартичну функції». Згадані хрестоматійні твори звичайно улягають, ширше чи вужче, цим рамкам. Та ідеально накладаються на теоретичні параметри «Проби» Мішеля Монтеня. «Проба» — це буквальний переклад з французької слова «есе». А есеїстика — це й є Рябчук: «Таке собі пограниччя між художньою прозою і всім іншим, між жорсткою структурою і нічим не обмеженою й не контрольованою аморфністю».

«Аморфність» есеїстики — як меч самурая: в руках профі — ефективно-ефектна зброя, а потрапить некритичному впевнюху — зла іграшка, здатна поранити як автора, так і читача. Та літпроцес живиться амбіційністю, тож не дивно, коли чи не кожний другий проголошує себе «есеїстом». Девальвації «літератури мудрості», як назвав есеїстику американський аналітик Гаролд Блум (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007), посприяла й теоретична мішанина, провокована видавцями — коли все, що ніяк назвати романом-повістю-оповіданням, вони титулують есе. Зокрема, суто поліграфічний жанр «авторська колонка» проголошено літературним ноу-хау — й пішли гуляти газетами-журналами-сайтами «не обмежені й не контрольовані» напівфабрикати. Відомі літерати відверто торгують своїми іменами, чесно здобутими на зовсім інших полях. Як-от у випадку з «колонками» Ю.Андруховича: якби під тими химерними текстами не стояло це поважне прізвище, читач би знизав плечима й навряд чи добіг би кінця. Письменницькі чернетки, безумовно, цікаві літературознавцям — а так званому пересічному читачеві?

Утім, Микола Рябчук дебютував у новому для себе жанрі саме в авторській колонці «Газети по-українськи» восени 2006-го, а невдовзі вийшла і книжка «Авторська колонка» (К.: Нора-Друк, 2007). На той час М.Рябчук уже був метром вітчизняної есеїстики — але це жанр розлогий; аналітика вимагає довгої злітно-посадкової смуги. Та йому таки вдалося ущільнити непоспішну тріаду «теза-антитеза-синтез» до зблиску однієї неповної книжкової сторінки. Схоже, Ролан Барт, розмірковуючи про таємничий punctum, що перетворює глядача/читача на мішень, мав на оці щось подібне — «коротке замикання, раптовий перехід «інь» у «янь» (М.Рябчук).

 

На відміну від багатьох сучасних неофітів «авторскої колонки», Микола Рябчук не «пробував себе» у новій формі — він робив на неї головну ставку; робив, хоч як це гучно, екзистенційний вибір. Оксана Забужко називає це «заризикувати новий життєвий старт» (Сестро, сестро. — К.: Факт, 2003). М.Рябчук стартував так принаймні тричі. Наприкінці радянського застою він, автор трьох циклів оповідань, що здобулися на самвидавне схвалення (а тепер видно, що декілька з них посіли місце у хрестоматійному каноні), «поквапливо попрощався. Наближалась сесія, і всі мали багато роботи». Це фраза з однієї тієї ранньої притчі, а оскільки М.Рябчук завжди шукав слів символічного резонансу, можна припустити, що своєю майбутньою «сесією» вважав іспит на спроможність сказати максимум за цензурного мінімуму.

 

Його «сесія» з предмету «літературна критика» тривала упродовж всієї «перебудови» і початків незалежності. Проте літпроцес цікавив його не з формального боку, а як віддзеркалення змін у масовій свідомості, звільнення думки, а відтак — як поступ до вільного суспільства. Тому, рецензуючи новинки, ніколи не випускав з ока тих «владних гомункулусів», що робили (і далі роблять — «ублюдки колишніми не бувають») все можливе, «щоб чорне не можна було відрізнити від білого, червоне від жовто-блакитного, Грушевського від Петровського, а тризуб від серпа з молотом» (Каміння й Сізіф. — Х.: Акта, 2016).

 

Наступний життєвий старт М.Ряб­чука — повна формальна відмова від літературної критики, де він здобувся на першорядне місце. На межі нового століття починається політологічний етап Рябчукової історії. Те, що ззовні виглядало на несподіванку, авторові увижалося сполучними судинами: «Я не бачу принципової розбіжності між політичним та літературно-критичним аналізом. Ув обох випадках ми маємо справу з певним сюжетом, інтриґою, більш або менш захопливими; з персонажами, психологію яких намагаємося зрозуміти й витлумачити; з певним підтекстом, із символічним сенсом, із повторюваними прийомами — ориґінальними чи банальними; з дискурсом, який не лише виражає певні речі, а й досить часто їх зумисне приховує, й тому потребує критичної деконструкції» («Каміння й Сізіф»).

 

Та, як пригледітися до наукових політичних праць М.Рябчука, наш літкритик нікуди не зник: аналізуючи-синтезуючи поточний політичний пазл, він повсякчас користає з літературних аналогій, роблячи літературознавчі (під політологічним ракурсом) відкриття, як-от: «Лоялістська література донаціональної доби — від Котляревського до Гоголя та Квітки-Основ’яненка... Шевченко відтворив ту саму Україну, яку Гоголь необачно створив і ще необачніше (бо передчасно) поховав» (Постколоніальний синдром. Спостереження. — К.: К.І.С., 2011). Або й геть несподівано препарує творчість сучасників — Олександра Ірванця, наприклад: «Він, по суті, залазить у підсвідоме, реконструюючи пустопорожню «патріотичну» риторику, демонструючи легкість, із якою соцреалістичні штампи можуть пристосовуватись до націоналістичних потреб — і навпаки». І так — до загальнописьменницьких узагальнень: «Їхня взаємодія з політикою може бути корисною саме для політики, але рідко коли для культури» (Від «хаосу» до «стабільності»: хроніка авторитарної консолідації. — К.: К.І.С., 2012).

 

Аж ось серединою 2000-х Микола Рябчук заризиковує черговий несподіваний старт: починає писати «анекдоти». Як прозаїк, він колись починав саме з притч — до притч і повернувся. Але тепер відкинув усі наслідування й усі церемонії; його колонки — чисте видобування знаків, а як пощастить — і символів. У суті справи — це ідеал масової політології, що являє собою «складне плавання між Сціллою вульґарної пропаґанди й Харібдою ще вульґарнішої розважальности». Рябчук проскочив, і його книжки («Авторська колонка», «Попереднє життя», «Сто анекдотів») засвідчують це реєстром приємних читацьких здивувань. Ось, до прикладу, чи не виключний виборчий епікриз у кількох рядках: «В Україні кожне місто має дві паралельні реальності — котеджних містечок і злиденних хрущоб, межигір’їв і троєщин, «мерседесів» і «кравчучок». Одні вдають, що не бачать інших. Другі вдають, що не розуміють, лають міфічних бандер, дєрмократів та америкосів. І вибирають місцеву мерзоту своїми депутатами та президентами».

 

Тут є все. Сміливі зіставлення («у Біблії аналогом Майдану є, либонь, Гетсиманський сад. У ньому Учитель просить учнів не спати, але вони таки засинають. І лихі хлопці перемагають»). Семіотичні, в дусі Умберто Еко, висновки («місто з назвою Санкт-Петербурґ має шанс коли-небудь стати справжнім Санкт-Петербурґом. Місто ж із назвою Лєнінґрад Санкт-Петербурґом ніколи не стане»). Веселе зіштовхування непоєднуваних стилів («як кажуть аґностики, обоє рябоє»). Принагідні цифри («середньостатистичний поляк 1938 року випивав півтори літри чистого алкоголю, у повоєнні роки — 2,2 літри, а наприкінці 1970-х — близько 9 літрів»). Вільна гра асоціацій, як у тексті «Дух часу» («чи то газу, чи нафти. Чи, як стверджував старий Ґьоте, — сірки»). Аналітичні передбачення з осені 2011-го («друзі кивають. Вони знають, що в Бєларусі вже кількасот урядовців стали невиїзними. Але не вірять, що так само буде й у нас. Я, видно, більший за них оптиміст, і тому — вірю»). Непіддатливість нинішній «мирно-єднальній» пропаґанді («вкрай неприємна публіка, яку в путінському дискурсі називають «соотечественниками... Слышь, — каже коханому наречена в білій сукні, — а он мне на руку не насрёт?»). Є й мудрі реакції авторової дружини, що виникають майже так само регулярно, як у «Книзі забуття» Василя Слапчука («тобі це не нагадує того другого щипача, що вдає в тролейбусі п’яного?» — реакція на чергове вкидання в інфопростір окозамилювального «шкандалю»).

 

Згадуваний американський критик Г.Блум написав про Монтеневі «Проби» так: «Навіть постійно перечитуючи цю книгу, я не можу до неї звикнути: вона демонструє чудеса мінливості». Щось подібне можна сказати про Рябчукові «анекдоти», розпорошені по трьох (поки що?) книжках.