Три роки тому помер Валєр Бондар. Художник, який малював на склі. І який любив пояснювати намальоване ним. Оскільки малював таким чином, що кожен бачив у його картинах своє, а йому це, схоже, не надто подобалось. До громадян він загалом ставився зі скепсисом, чого ніколи й не приховував. Як не приховував своєї любові до тих, кому довіряв і з ким хотів мати справу. Себто, такий підкреслено послідовний, хоча й не завжди вмотивований нонконформізм. Пам´ятаю, якось із Німеччини приїхали на виступ письменники та музиканти. Спочатку співала голосиста чорноволоса жінка. Валєру вона не сподобалась ще до того, як почала співати. Тож він підійшов до організаторів, чемно привітався (він завжди з усіма чемно вітався, навіть із міліціонерами, які його затримували), й сказав своєю ламаною німецькою, киваючи в бік співачки: "Велика чорна коняка". Вечір, ясна річ, було зіпсовано. Ось він якимось чином поєднував у собі цю зовнішню делікатність із демонстративним правдорубством. Таких людей важко терпіти. Тому їх зазвичай записують у маргінали й намагаються першими з ними не заговорювати. Хоча при цьому посміхаються до них, і навіть підтримують бесіду. Щоправда бесіда ця, зазвичай, не надто клеїться.

Свого часу, на початку дев´яностих, його думка була для мене настільки вагомою, що більшість речей я почав бачити його поглядом. І, слід сказати, мені подобалося дивитися на світ саме так. Це загалом надзвичайно важливий і визначальний момент, коли хтось виставляє тобі твою внутрішню оптику, наводить різкість, прояснює кольори та відтінки. Світ очима Бондаря міг виглядати по-різному – це могла бути аскетична чорно-біла графіка, з харківськими засніженими дворами, з гострим розгалуженням гілок, з темними вікнами й світлими низькими небесами. А могли бути вогняні фарби, зелень і синь, насичені важкі кольори, якими повнилась реальність. Все залежало від настрою та рівноваги, а рівновага, своєю чергою, залежала виключно від тебе, і ніхто не мав права втручатися в твою особисту свободу, в твій персональний простір. А навіть якщо у когось і були такі права (як у тих таки міліціонерів), то можливостей усе одно було не так багато. Бо хто може позбавити тебе твоєї свободи? Ніхто, крім тебе самого. Хто може примусити тебе малювати те, чого ти не бачиш? Жодна ЖЕК, жодна влада, жодні замовники. Завжди можна відкласти пензлі й вийти в темний яблуневий сад. Змінивши оптику й налаштувавши різкість.

Що з нами робить час? Шліфує нас, як морське каміння, позбавляє нас наших гострих кутів, вимиває з нас наш жар, змінює форму нашого серця, змінює наш голос. Час повинен міняти, так і має бути, так завжди й було, що вже тут. Я пам´ятаю, як змінювався він, як його викручувало й ламало, аж доки не зламало кінцево. Найпечальніше, коли все далі й далі відходиш від людей, які щось для тебе важили, які були для тебе важливими, за яких тримався. Робиш один крок у бік, потім ще один. Голоси тихнуть, обставини змінюються, часу на тишу та розуміння просто не лишається. Пам´ятаю останні приїзди до нього, в його розбиту салтівську квартиру – потрібно було обережно переступати через нові малюнки, розкидані підлогою, потрібно було особливо уважно вислуховувати його коментарі, оскільки роботи ставали все менш очевидними, тож пояснювати їх доводилось усе грунтовніше й детальніше. Зрештою, так можна було коментувати чисті аркуші, пояснюючи, що саме ти на них бачиш, що саме, згідно з твоєю оптикою та внутрішнім зором, на цих аркушах зображено. Все це трішки нагадувало відвідини близької людини в якому-небудь санаторії. Лише санітарів не вистачало. І про одужання мова не заходила. А так дуже схоже – привозиш свіжу пресу, лишаєш книжкові новинки, розглядаєш гострі графічні злами, мерехкі плями фарби на ватмані, намагаєшся навести різкість, наводиш її, наводиш, а вона все не наводиться. І вже не вдається бачити світ так, як бачить його він, вже не виходить у всьому його розуміти, у всьому з ним погоджуватись. Спілкування з давніми друзями, це як перечитування книжок, якими свого часу захоплювався – якоїсь миті розумієш, що не розумієш нічого.

Але читаєш далі. Оскільки життя надто коротке, аби відмовлятися від прочитаного. І надто довге, аби пам´ятати все, що трапилось бачити. Тому вибираєш найголовніше. Лишаєшся з найважливішим. Пам´ятаєш про найкращих.