Час, що минув від зими 2013-2014 років невпинно віддаляє від нас минуле, а сумні та славетні події, що тоді відбулися в столиці нашої держави переосмислюються майже всіма громадянами України. Ці рефлексії, тим чи іншим боком, знаходять відлуння і в мистецтві, а зокрема, й літературі. Саме таким відлунням тих подій є нова книга відомого сучасного українського автора Степана Процюка. Письменник, що живе та працює на Прикарпатті, на сторінках роману озвучив своє автентичне бачення не тільки подій на Майдані, але й внутрішнього світу та ментальності пересічних українців.

Події у творі відбуваються на зламі 2013-2014 років. Головний герой роману Лукаш через хворобу нирок опинився на лікарняному ліжку. В цей час, коли він вимучений болем та ліками прагне заспокоєння в Києві, розпочинається Майдан. Лукашу важко змиритися з тим, що через недосконалість власної природи він не може брати участь в доленосних подіях, що розгортаються в столиці. Крім того, він тужить за коханою Олесею, що живе далеко від нього. Вона – дружина іншого. Її чоловік – Віктор Іванович – російськомовний партієць-регіонал, що «пишався тим, що він є тезкою самого Президента» та «ревно поділяв усі гласні й негласні приписи та ідеали партії, особливо – «грабь награбленное»». Олеся вже давно його розлюбила і мріє про домашній затишок з Лукашем. З іншого боку, вона переживає за здоров’я чоловіка та, будьмо відвертими, боїться його.

Головний герой багато часу проводить в лікувальних закладах. Спочатку через хворобу нирок, а пізніше – через поранення. Лікарні, працівникам-білохалатникам та сучасній медицині автор приділяє багато уваги. Та це не дивно, адже сама лікарня є алегоричним образом хворої України, яка, цілком імовірно, являє собою «суцільне травматологічне відділення, пошматоване виразками, рвано-колотими травмами й вогнепальними ранами». З іншого боку, й сам роман можна інтерпретувати як хірургічний зріз тогочасної, ще майже сучасної, реальності.

Не залишає автор і без уваги ментальність українців. Адже «Ніколи Росія не могла б думати про українські території, якби не цей триклятий хохлацький мазохізм, це лакейське: «Чево ізволітє?», це плазування української кривенької качечки перед калічною Росією». І часто «Терпіння українців було подиву гідне. Навіть стоїчне. Навіть трошки відразливе. Чи загалом відразливе.» Але є надія. Вже з перших сторінок читач зустрічає козака Мамая в кросівках, який «вростає головою в небо, а ногами в землю, стаючи Гулівером із кобзою». Зростання кількості Мамаїв-дітей, Мамаїв-юнаків, Мамаїв у «кедах і галіфе» та «зеленій військовій формі» є символом відродження українського козацтва. Саме тоді, маємо всі сподівання, «Українець-гречкосій, зачуханий і покірний, народжував українця воїна.»

Архетип великої Матері, що супроводжує людство протягом всього його існування, займає важливе місце в книзі. Це і «дух матері», що витає над містом і «Богородиця в лікарняних обмотках» і образ бабусі Софії (а отже Мудрості), адже «Бабуся знала все про долю своїх батьків, дідів і прадідів. Бабуся <…>і зараз знає все про долю своїх дітей внуків і правнуків. Вона була епіцентром, звідки рухалися концентричні кола минулого і майбутнього». З іншого боку, це і молоденька «дівчинка Україна», яка «не уявляла, що колись <…> стане великою Матір’ю».

Звичайно, роман не є банальним мелодраматичним твором чи доволі нетиповим переосмисленням подій Майдану. Це не просто історія кохання на тлі революції. Поетизація подій, філософські сентенції, гротескні сцени та жонглювання архетипами роблять цей твір надзвичайно багатоплановим. Це роман-переосмислення, роман-алегорія, в якомусь сенсі, роман-загадка.

Новий роман Процюка, безперечно, не є розважальним чтивом та змушує до глибоких рефлексій і, безумовно, зацікавить не тільки шанувальників творчості автора, а й всіх, хто неупереджено готовий переосмислити недавні події нашої історії та не боїться власних висновків. Книга «Під крилами великої Матері» буде вдалим поповненням бібліотеки будь-якого інтелектуала.

Микола Петращук