Тим паче, коли вони щиро люблять свою роботу й по-справжньому дружать із читачами. Бібліотекарка однієї з дитячих книгозбірень у Києві Валентина Захабура – саме така. Більше того, її менші й старші відвідувачі нерідко стають персонажами Валиних книжок, адже Валентина – ще й поетка, бард, і щойно у 2014 році вийшла її дебютна прозова книжка для дітей «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів», яка отримала схвальні відгуки від критиків. Про відвідувачів бібліотек, їхні читацькі смаки й переживання, а також про долю Гаррі Поттера – в інтерв’ю для БараБуки.

– Валю, поклавши руку на серце, мусимо визнати: ніхто не знає ліпше, що читають діти, ніж бібліотекарі. Розкажи, яка література тепер серед дітей має найбільший попит? А серед підлітків?

– Направду, бібліотекарі знаються лише на тих творах, які має книгозбірня. Ми маємо далеко не всі новинки, книжки потрапляють до бібліотек із «затримкою» у 3–5 років, і це сумно. Бо я працюю у столичній бібліотеці, хоч і не провідній, а звичайній дитячій районній.

Діти люблять пригоди «Моллі Махлюй», книжки Джеремі Стронґа, Пауля Маара, Сашка Дерманського іЛесі Ворониної. Маленькі хлопчики в захваті від «Родини Жужиків» Ходосів, люблять кольорові енциклопедії, книжки-картонки про тварин різних континентів. Малеча любить короткі оповідання Чарушина, Сухомлинського, Ніцой. Але буває важко переконати батьків, що трирічній дитині не варто брати пригоди Незнайка, чи Волкова «Чарівник Смарагдового міста», бо дитинка ще не вміє так надовго концентрувати увагу.

Старші (дівчата) фанатіють від пригод «Ніни» Муні Вітчер, циклу про Ірку Хортицю Волинської й Кащеєва, підліткових детективів Блайтон, Іванова, Вільмонт, Біргера. За останні кілька років надзвичайно популярною стала серія «Для читання під партою» видавництва «Зелений Пес». Це те, що самі запитують і читають «запоєм».

– Кажуть, «пік Гаррі Поттера вже минув»? Чи заступила його якась інша суперпопулярна книжка?

– Гаррі Поттер трохи здає позиції, запитують усе рідше. Але нової настільки ж популярної книжки немає. Два-три роки тому хлопці як один читали Льома «Книгу зірок» (напівсирота, шкільний цап-відбувайло стає учнем чарівника – щось таке ми вже чули?  (всміхається) , у дівчат – те саме, але про дівчинку Ніну. І ті, й інші читають «Ірку Хортицю» (доводиться з дому синові книжки приносити, хоч він і не любить давати, бо в бібліотеці лише шість частин). Хочуть цікавої героїки, але поки що маємо тільки дві частини «Джур»Рутківського.

На роботі

У старшокласників вже є смак до «Польоту над гніздом зозулі» Кізі, «Несподіваної вакансії» Ролінґ, «Vita nostra» Дяченків. Ясна річ, що й до класичних жіночих романів – «Гордість та упередження», «Чаликушу» («Корольок – пташка співоча»), «Джен Ейр», «Віднесені вітром», «Ті, що співають у терені». Нове життя у «Графа Монте Крісто» – дуже часто почали запитувати.

– У парі «фентезі / детективи / пригодницькі книжки – проблемна література» чому віддають перевагу підлітки?

– Кілька років тому підлітків було не відтягти від фентезі. Нині починають домінувати детективи й проблемна література. Просять радити щось схоже на Франсуазу Саган або щось подібне до «Несподіваної вакансії», і це приємно.

– Бібліотекарі тепер – це люди покликання, які фактично на самому ентузіазмі рухають читання й дитячу книжку зокрема. Що надихає бібліотекарів на творчу працю? А від чого навпаки опускаються руки?

– Надихає бажання дітей читати. Коли після проведеного для школярів заходу 3–5 нових читачів записуються і просять поради, що почитати. Надихає дитяча довіра, бо приносять не лише книжку поміняти, а своє серце, маленьке й ображене, велике й радісне. Розповідають про однокласників і вчителів, про батьків і родинні справи. Важливо не порушити довіру і порадити саме таку книжку, яка допоможе й із внутрішніми питаннями впоратися. «Поліанна» Портер часто стає у пригоді.

А опускаються руки, коли батьки вперто вимагають від дітей читати книжки свого дитинства і «ні-ні, ваших сучасних книжок, збочення і матюки, – не читали, але знаємо!».

З сім’єю

– Як заохотити дітей до читання? Цікаво про різний вік – і про малих, і про середніх школярів, і про майже дорослих підлітків? Чи маєш свої «прийоми»?

– Для кожної дитини треба шукати ключик. Одному скажеш: «Ой, ця книжка для тебе задоросла!», і все – він уже готовий вхопити й читати!  (Сміється.)  Іншому треба секретно повідомити, що це мегакрутий бестселер, і на нього шалена черга, просто диво, що він якраз на полиці і ще ніхто не прибіг. Хтось узагалі терпіти не може порад, обирає самостійно, часто щось давнє але в сучасній обкладинці (Купера, наприклад), але швидко повертає. Для таких намагаюся тримати на столику зданої літератури кілька цікавих різнопланових книжок, щоб нібито самостійно могли обрати. Але зазвичай не доводиться вдаватися до хитрощів, бо за два-три рази виникає довіра, і можна просто радити, розпитувати, ділитися враженнями. Я, наприклад, не читаю жахливчиків, а є фанати, то я розпитую в них, що мені радити з жахів (усміхається).

– Чи справедливо сучасних дітей звинувачують у нечитанні? Як Ти думаєш, у чому тут причина? Чи справді в усьому винні сучасні технології? А чи, може, недостатнє просування читання, брак часу, цікавої літератури тощо?

– Діти не люблять нудної шкільної програми, і прекрасно, що вона змінюється, що Воронина й Маар – програмні автори, що Янсон і Ролінґ (так, перша книга про «Гаррі Поттера») – програмні автори. Шкода, що у старших класах знову суцільні веснянки й Шевченко по півроку… Потрібно вводити Рутківського, Лиса, Дереша, ту ж «Vita nostra» для 10–11 класів – бо і фентезі, й містика, і проблема вибору життєвого шляху… читати не остогидлу «Роксолану», а «Євпраксію», наприклад. Ну, то моя бібліотекарська думка.

Читають менше за кількістю, та не за якістю. Бо сучасні діти вчаться обирати. Ще багато дітей – аудіали. Прикро, що ми не маємо аудіокнижок. У багатьох проблеми із зором, і вони постійно просять більший шрифт. Для них електронні читалки – спасіння.

Проте, жалітися на дітей через їх нечитання ще вряди-годи припустимо тоді, коли батьки вдома самі постійно читають. А коли мама-тато в серіалах і новинах, або у соц. мережах, а жаліються, що діти «такі поганці» не читають, а лише у гаджетах зависають, то це лише дзеркало власної поведінки. Культура читання і звичка до читання формуються так само, як і звичка мити руки й зачісуватись – не навчили, не подаєте приклад – чого вимагати від дітей того, на що самі не здатні? Ой, робота, немає часу! А діти о 7 з дому виходять о 15-16 вертаються, пообідали, потім ще 2-3 години на домашку, а якщо ще гуртки чи додаткові курси? Вони взагалі пашуть по 12 годин на день! То кому з нас дійсно ніколи читати?

– Яких книжок бракує сучасним дітям і підліткам в Україні?

– Бракує проблемних, вони виходять у продаж, але бібліотеки не отримують. Щось ми купуємо за власний кошт, але цього мало. Підлітки «ковтають» такі книжки. Дуже бракує якісної героїки, саме якісної – такої, як «Джури козака Швайки» Рутківського. Для молодших хоч трохи є – «Іван Сила», «Сірко», але цього мало. А для середньої школи бракує сучасних життєвих пригод. Вони також пишуться, але не потрапляють вчасно до бібліотек.

– У книжці «Смерть мертвим душам» Андрея Жвалєвського та Євгенії Пастернак ідеться про містичні події в бібліотеці, коли книжки оживають і починають плести свої інтриги, втручатися в життя бібліотекарів і читачів. Як Ти гадаєш, коли книжки «оживають»? Чи бували у Твоїй практиці ситуації, коли навколо якоїсь книжки закручувалися різні детективні, містичні, любовні історії?

– Є така книжка – це «Поліанна» Портер, книжка, якій уже понад сто років. Її читають діти й дають читати батькам, а потім усі вони приходять і дякують. Бо «відкрилися очі на те, як треба жити». Ось це – справжня магія книжки. Ще мали досвід не з бібліотечною книжкою, але популярною – «Секрет» (є й однойменний фільм). Попросили почитати, і книжка врятувала молоду родину. Прочитавши її, люди радикально змінили своє ставлення до близьких і оточення.

– Розкажи про читачів-завсідників бібліотек. Які вони, як часто приходять, як обирають книжки, що читають? Чи є серед них справжнісінькі «книжкові хробаки», які краще за бібліотекаря знають усі книжки? 

– Ой, постійні читачі – надзвичайно різні! Є хлопчина мовчазний, який із року в рік брав книжки про службових собак і про карате. Про собаку він мріяв, бо живе в гуртожитку, а з книжок про карате перемальовував вправи й пози. Був хлопчик, який так захопився оповіданнями Носова, що змайстрував удома інкубатор і вивів гусенят! (Також у гуртожитку.) Був хлопчина, який мучився шкільною літературою, бо визнавав лише фентезі. Нині він актор, іноді бачимо його в рекламі. Є надзвичайно цікаві дівчата, вони ходять зграйками і так само зграйками читають, обговорюють. Починали з історій Чарської та Крюкової, перейшли до Діккенса й Мало, тепер читають Кізі й Ролінґ (7-й клас, 12 років). Є хлопці й дівчата – фанати детективів, ковтають підліткові, відтак із захватом перемикаються на класику Кристі, Стаут.

Цікаво, коли ходять-ходять діти, а потім приходить мама чи тато книжки здати й «залипають», починають перечитувати улюблені книжки дитинства, недомучену у школі класику, відкривають для себе сучасних авторів і згадують, яка то насолода – читати. Дуже багато літніх жінок, які читають художні твори з української історії: «Ми ж нічого цього не знали!».

До бібліотек ходять по літературу й спілкування. Ми не можемо механічно видавати книжки. Тоді читач зникне.

Кирило ходить роками мало не щотижня, бере літературу по програмі й для доповідей. Радо спілкується про школу й друзів. На питання «Може, щось для себе вибереш почитати?» відповідає чесно: «Я не люблю читати». У школі – відмінник.

Знаю, що в Анжеліки мама – лікарка, бабуся – лікарка, тож і її схиляють вступати у медколедж, а їй більше подобаються іноземні мови – англійська й французька. А ще в неї є хлопець на два роки старший, дуже серйозний, і вона думає, чи це оте саме справжнє кохання, чи ще ні. Знаю, що Надя навчається й ночами, щоби вступити на міжнародні відносини, що в неї трапляються астматичні напади, тому бабуся іноді ходить за неї у школу, сидить на уроках і конспектує, а потім їй удома все пояснює. Знаю, що в рудих близнюків старший – відповідальний, а менший – бешкетун, і коли затримує книжку, то називається ім’ям старшого.

Є дідусі, в яких усе хороше в радянському минулому, бо тоді вони були молоді, здорові і їх любили дівчата.

Є мами, які самі беруть літературу для себе й для дітей, і ти вже все-все про дитину знаєш: що спортсмен, що добре вчиться, що вчителька з іспанської його любить, а з німецької – дуже сувора, що його кумир – Шварцнеґґер, і він качається в залі, і в 15 років його запрошують бути тренером. А потім одного разу він приходить, і ти ніяковієш, бо ж він про тебе анічогісеньки не знає, ти для нього – суто функціональний бібліотекар, хоч так і кортить запитати: «То як там твої стосунки з Анею?». Ось такі бібліотечні історії.

– Чи стають Твої знайомі бібліотечні герої персонажами Твоїх книжок, історій, пісень?

– Так, дещо я беру з характерів або з пригод. Багато хто вже читав мою першу книжку (а я ж їм казала: розповідайте свої історії, я їх збираю) то тепер в очі заглядають: «А про мене напишете, і про мене?».

Розпитувала Ольга Купріян