«Душниця» стала приводом знову поговорити про табуйовані теми в літературі для дітей та юнацтва, адже вона – чи не перше запрошення в сучасній українській літературі до розмови підлітків із дорослими про такі складні грані життя й буття, як вічність людського духу, неоднозначність героїзму, спокута й покарання, бунт проти системи…

Звучить перелік надто вже публіцистично, чи не так? Утім, текст добре сприйняли адресати: саме підлітки присудили рукописові перемогу в «Книгуру». Отже, «інструменти» автор обрав правильні.

Якби у книжкових полиць була опція «читати також», нову повість Арєнєва БараБука сміливо запропонувала б тим підліткам та їхнім батькам, шанувальникам розумного фентезі, які не так давно захоплювалися «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника (третій том якої уже надійшов у книгарні).

Отже, детальніше про «Душницю» читайте в рецензії Ганни Улюри, а тут – міркування письменників, редакторів, бібліотекаря, видавця про табуйовані для дітей теми. БараБуку вони хвилюють давно: ще від часу Львівського Форуму видавців була нагода почути й обміркувати різні точки зору. І ось – уривки зі львівських та київських діалогів, із якими можна погоджуватися чи сперечатися.

Табуйовані батькиВікторія Наріжна, письменниця, перекладачка

Табуйованих тем не існує. Є тільки форма викладу, прийнятна чи неприйнятна. Але якщо говорити про теми, які справді табуйовані, то треба говорити й про різницю західної та української дитячої літератури. Ця різниця помітна й суттєва.
Приклад із досвіду. Я робила закупку на «Книжковому Арсеналі». Якраз у «Видавництві Старого Лева» вийшла прекрасна книжка «Напівлихий», на стенді вона приваблювала покупців, й одна старша пані запитує, чи є там сцени сексу. Продавець розказує, що ця тема заторкнута дуже обережно, є кілька поцілунків, а в кінці – перший крок до сексуальності. Звісно, старша пані зникла моментально, а я вирішила, що не можу не придбати цієї книжки. Випадок показав, що багато табуйованих тем є для покупця, батьків, бабусь, які купують дітям літературу. І, на жаль, мені здається, що це змушує українського видавця триматися того попиту.

Те саме відбувається у книжковій ілюстрації. Була дискусія, що в західному світі дитяча ілюстрація куди похмуріша, менше заграє з рожевими зайчиками й блакитними котиками й дає малюкові набагато більше точок зору на естетику. Тоді багато українських видавців говорили про те, що хотіли б експериментувати з малюнками, але не наважуються, бо не знають, чи стане це купувати читач. Думаю, тут та сама табуїзація тем підліткової вагітності, абортів, гомосексуальності, наркотиків тощо. Ці теми табуюються покупцем.

А ще подумала про своє підліткове читання й замислилась. Чому в книжках для підлітків практично немає теми сексу? Мені здається це дуже фальшивим, бо ж насправді в тому віці ні про що більше не думається.

Вагітність, смерть, сексТетяна Пилипець, інформаційний фахівець у Львівській міській бібліотеці для дітей та юнацтва

Перше «табу», з яким я стикнулася на практиці, коли прийшла працювати в бібліотеку, – небажана вагітність. Я почула від дев’ятикласниці: «Я нібито вагітна», – і ледве не впала. Почала розказувати про Шарлотту Бронте, підсовувати інші абсолютно класичні приклади… Проте зрозуміла, що нам дуже не вистачає сучасних взірців, якими можна апелювати до молоді. Врешті все завершилося тим, що довелось узяти дівчинку за руку й піти з нею в жіночу консультацію. Але дуже добре, коли ти можеш, вирішуючи ту чи іншу складну проблему, опертися на книжку.

Були суперечки щодо «Напівлихого» Саллі Ґрін. Мені маленька гомосексуальна історія в цій книжці допомогла пояснити багатьом підліткам, що для Британії це настільки вже буденні реалії, що про них неможливо не згадати, описуючи сучасний Лондон. А от чи ви зможете сприймати це у своєму середовищі, є можливість замислитися.

Тема смерті й пошуку себе інакшого у стосунках бібліотекаря з читачами, напевно, найскладніші. Бо можна розібратися з певним конкретним випадком, сконтактувати малечу з батьками, бути посередником. А от коли дитина не просто не має можливості комусь це сказати, ти бачиш, що її гризе, але вона нікому не звіриться – от якої миті добре мати книжку. Тема смерті важлива більше для малих дітлахів. На щастя, з’явилися кротенята Прохаськів. Тепер я можу будь-кому розказати, як буде добре, коли ангелята на небі зроблять сніг і нас будуть узимку посипати. Тому мої табуйовані теми дуже відносні. Якщо це не графоманство, то власне табу не існує.

Ще пригадую бібліотечний досвід щодо саги «Сутінки». Діти говорили про кіносцену перед першою шлюбною ніччю, коли головна героїня активно готується до неї. Дівчата приходили й розповідали, що були переконані, ніби все так просто – та перша ніч. А виявляється, це ж стільки всього треба зробити, бо, мовляв, ми ж пахнемо, і білизна не сніжно-біла, і так далі. Багато й дорослих, і дітей над тим не задумується до певного часу. Виявляється, що американська література й це врахувала, а ми ще ні. Нам іще нема чого боятися, наші автори дуже делікатні.

Імунітет до страхуМаксим Прасолов, співавтор роману «Даогопак», співкерівник видавництва «Nebeskey»

Зачастую табу в литературе субъективны. Лет десять назад на выставке комиксов в Москве был «инцидент с зайкой». На рисунке – просто зайчик, ничего фривольного, но одна мамаша-посетительница возмутилась, даже вызвала правоохранительные органы. Пришедшая женщина-милиционер из детской комнаты милиции посмотрела и сказала: «Мамаша, даже я вижу, что это хвост». Как видим, восприятие читателя, то, как он прочитывает написанное, с каким настроением подходит, иногда тяжело предугадать. Сделать что-то в литературе и сделать это в реальной жизни – разные вещи. Например, убийство персонажа в литературе и убийство человека в жизни – совершенно разные вещи. Но сознание человеческое, его фантазия воспринимает сюжетное убийство как реальность. Но это лишь ход автора, он может героя взять и возродить, реинкарнировать, мутировать или поместить душу в мешочек, как в «Душнице».

Запреты не мешают книге быть популярной даже (а может – и особенно) среди подростков.

Если взять детские народные сказки и оценивать их с точки зрения современного уголовного кодекса, увидим странную картину. Например: Котигорошко – расчленёнка, вырезание ремней со спины, Ивасик-Телесик сжег девушку-змею в печке… В карпатских сказках насилие на каждом шагу. В детстве это ужас-ужас какой-то! Маленький читатель это вопринимает иначе, чем взрослый.

Если подавать пороки в фентезийной, юмористической манере, это их десакрализирует. Он перестают быть пороками, потому что снижается их значение. Очень важно, чтобы ребенок проживал страх читая, в фантазии. Если он не будет этого делать, у него не выработается иммунитет, он будет бояться всего. Детские психологи уже доказали, что ограничивать страшные фильмы и книги ребенку бесполезно. Он должен натренироваться преодолевать страх, связывать ситуации с оценкой: что хорошо, что плохо. Потому, преодолевая «табу», например, жестокости, насилия, писатель должен понимать, для чего он это делает.

Выбирая и читая книгу ребенку, да и взрослому тоже, нужно очень четко разделять и понимать, что все это понарошку. Нельзя этого бояться. Бояться – значит смешивать выдумку и реальность.

Фейкові табуВолодимир Єшкілєв, письменник

Немає підліткового світу окремо від суспільства. Яка громада – такі й діти. Наше корпоративне суспільство налаштоване на боротьбу за успіх – і підліткова література налаштована на здобуття успіху. Тому, безперечно, там моралізаторства більше, загравання зі стереотипами, це купа графоманії, яка хоче бути успішною за рахунок потрапляння у тренди і бренди. Всі тренди формуються в рекламному полі. Тому письменники намагаються отримати премії, щоб їхній твір було надруковано, щоб він сподобався рецензентам чи видавцям. Це фальшиві тексти, в яких присутня псевдопедагогіка. Власне катарсичних творів, де б підлітковий досвід самого письменника перетворювався на якісний літературний текст, практично немає.

За дітей іде боротьба з двох боків: з одного бореться родина, а з другого – суспільство. З обох боків висуваються концепції моралізаторства. Основою моралізаторства родинного є травма, а з боку суспільства – маніпуляція. Сім’я боїться чогось, суспільство висуває парадигму, себто воно хоче малюків до чогось підготувати. Нині з дітлахів хочуть зробити солдатів, як у Росії, а суспільство корпоративного типу, як українське, хоче з дітей зробити споживачів. І всі моралізаторства виходять із цих потреб, тобто є фейковими. Сім’ї відчувають загрозу, що суспільство зробить з їхніх дітей щось неправильне. Але воно дуже хитре, щоб виправдати терапевтичними засобами своє насильство. Письменник опиняється в ситуації, коли йому треба стати або на бік суспільства і транслювати його завдання, або на бік батьків і боротися за родинні цінності. Або третій варіант – стати на бік малечі й сказати, що є свобода. Причому це не свобода вибору, не демократична свобода, а свобода як диво, як спосіб знайти себе. Чому я себе не обмежую в писанні – бо намагаюся бути на боці дитини й пропонувати їй вибір.

Я не маю досвіду сучасних табуйованих тем. Коли був підлітком, нам не рекомендувалося знати багато чого. І це не були теми сексуальні, а частіше політичні чи ідеологічні. Мій досвід, у сучасній підлітковій літературі й фантастиці зокрема, стверджує, що заборон немає. Сучасний підліток, який нишпорить в інтернеті, практично не обмежений у намаганні про щось дізнатися. Себто на сьогоднішній день питання поняття табу, яке існувало за радянських часів, зняте. Розмова про заборони для дітей і підлітків – це ігри дорослих, вибудовування обмежень, які підлітки все одно обходять. Це швидше задля впливу на їхніх батьків. Наприклад, коли політики збираються, щоб укотре заборонити дитячу порнографію абощо, це, як правило, загравання з дорослими, тим електоратом, який буде голосувати на виборах. Тому, думаю, ми можемо говорити про табу як про новітній фейк, як про певну постмодерну гру, в якій діти участі не беруть. Зазвичай діти самі ставлять собі табу й самі себе обмежують.

Без матюківНаталія Щерба, письменниця

У мене дуже багатий досвід спілкування з редактором про табуйовані теми. У Росії вийшов закон щодо маркування віку читача, за яким до 12 років забороняється тема поцілунків. Усі редактори полякалися, і почалися дивні речі. Мені навіть доводилося виписувати з закону, що деякі легкі сексуальні стосунки прийнятні до 12 років. Частіше сперечаємось із редактором на тему насилля. Наприклад, він каже: «Як? Хлопчик ударив дівчинку? Такого не може бути!». Або, припустімо, ватажок у таборі дав ляща. Це неможливо, бо наші ватажки лящів не дають. А щодо мату, мені здається, що матюків не повинно бути, особливо в казці.

Тема смерті? Моя донька в дев’ять років прочитала історію про кицю, яка помирає при пологах. Для дитини це був шок, і як мама я теж обурювалася. У тому ж віці вона спробувала «Гаррі Поттера», він їй не пішов. А от нині, коли дочці 12, вона із задоволенням його читає. Тому схиляюся до того, що для табу важливий вік, бо все індивідуально. І взагалі, я вважаю, після 12 років дитина може читати все.

«Інший» як табуВолодимир Арєнєв, письменник, публіцист

У 12 років дитина може читати будь-які книжки, але треба запроваджувати певні пояснення. Бо підліток і Кафку може прочитати, але чи зрозуміє?..

Коли ми говоримо про заборонені теми, постійно згадуємо насильство, приміром, але теми смерті, стосунків між статями, зокрема гомосексуальних, теми релігії, віри, ненависті, ставлення до «чужого», виявлення того, хто «чужий», і потреби порозуміння з ним… Вони залишаються неохопленими. Тепер, наприклад, за моїми відчуттями, одна з тем, про які слід буде поговорити, – це ненависть до «інших», «інакших», тих, кого тобі призначають «ворогом».

Колись була така програма «Крок за кроком», під час якої навчали писати книжки для дітей. Тоді нам пояснювали, що є теми, заборонені з точки зору батьків, письменників і видавців. Для мене яскравим прикладом цього була книжка, намальована й написана в дуже «акварельних» тонах, про те, як бабуся помирає. Старенька знає, що вмирає, і розповідає про це онуці. І цьому присвячено весь текст. Я, думаючи про український тогочасний ринок, розумів, що цю книжку в нас би не купували. Нині, можливо, вона була б популярніша, але 15 років тому це було абсолютно неприйнятним. Щойно ми говоримо про табу, то насправді йдеться про теми, які в певному віці є небезпечними. Питання не в тому, щоб заборонити, а в тому, щоб пояснити й дати правильно зрозуміти. І от виклик дитячого письменника: він може писати про дідів морозів, а може – про межові речі. Виклик, але треба шукати в собі сили й приймати його.

Окрема подяка за модерацію діалогів – Олегу Сіліну, письменнику, співорганізатору літоб’єднання «Зоряна фортеця».