У цьому світі давно панує лише сірий колір; сни, сміх, домашні тварини і навіть натуральна їжа заборонені. Нонконформістів відправляють до спецзакладу «на лікування», після якого їх більше нікому не вдається побачити.

Головна героїня Ірма – математично обдарована дівчинка 12 років, яка одного дня має пройти в школі дивний тест.  Він покаже інспекторові, наскільки школярка вписується в «сірий» світ. Результати для Ірми виявляються невтішними, і дівчинку відправляють «лікувати психіку».

Нехай цей короткий опис зав’язки не вводить читача в оману. Перед нами не «Давач» Ловрі, не «Голодні ігри» Коллінз і не «Зимова битва» Мурлева, аніскілечки. Цю книжку написано зовсім в іншій парадигмі, і до популярних останні 20 років дитячих і підліткових захопливих антиутопій вона має лише номінальний стосунок. «Лишайте сподівання всі, хто входить», – говорять нам уже перші фрази тексту, в яких дивовижна «піонерська» одновимірність і некритичність персонажів поєднується з неймовірною кількістю сантиментів.

Коли читачеві вдається трохи адаптуватися до дивовижно нежиттєвих діалогів та нескінченного замилування гарбузовими супами, млинцями і медами, він усвідомлює куди вагомішу проблему: «гачок», який має зачепити і протягнути його аж до фіналу, не давши оговтатись, так і не з’явився. Інтрига в цій книжці – пацієнт під час грипу, спроможний хіба що лежати під пледом і пити один із чудодійних чаїв, описаних авторкою. Історія Ірми розвивається мляво й повільно, а будь-які натяки на гостроту розбігаються, як мишенята, зачувши чергову порцію кухонних посиденьок героїв.

Тепер потрібно усвідомити, що ані психологія, ані динаміка, ані переконливість чи розвиток характерів не ставилися за мету в цій книжці від початку. «День Сніговика» написано як нехитру апологію «світлого» боку життя: вміння радіти, бачити красу світу, сміятися, вчитися, дружити, любити. Цей самий тон читач уже чув у збірці авторки «Казки П’ятинки», і навіть сама П’ятинка перемандрувала з книжки в книжку в трохи замаскованому вигляді.

Напевно, найближчим жанровим «натхненником» «Дня Сніговика», підказує нам П’ятинка-П’ятниця, будуть житія. Ні, сюжет повісті аж ніяк не пропонує нам здійснених героями чудес, покликаних виховувати неофітів. Головна героїня тут неініціативна, її завдання – зробити правильний внутрішній вибір, коли доля вже поставила її перед фактом. За бажання, в поведінці Ірми можна угледіти мученицьку модель, адже все, що вона має робити – це правильно обирати, терпіти й не здаватися. Завдання більшості інших позитивних персонажів – не піднімати повстання проти диктатора-параноїка, а вірити. «Чудотворчу» місію в повісті покладено, як не дивно, на ті самі сантименти. Головні дива в книжці творять сніг, суп, чай, млинці, дерева, шалики, математичні вправи і, зрештою, сам Сніговик, як символи того самого «світлого» боку життя, його апологети. Вочевидь, є читацька загроза сприйняти млинцеві «маніпуляції» як певні ритуально-магічні дії, але це лише при побіжному читанні. Досить лишень придивитися – і схема алегорії виявляється доволі простою: є певне «сіре» зло – долайте його «порцією» віри й добра, і буде вам щастя. Умоглядна модель і катехізис більше, ніж власне повість.

Цілком імовірно, що такий тип письма знайде своїх прихильників серед любителів повільного, «теплого» читання. У такій поетиці є своя доля привабливості, якщо відмовитися від зіставлення «Дня Сніговика» з мейнстрімом дитячої та підліткової літератури схожої тематики. Утім навряд чи йтиметься про цільову аудиторію книжки – дітей 9-12 років. Скоріше, це будуть уже дорослі, спроможні отримувати насолоду від літературних, релігійних та політичних (книжку написано в січні-лютому 2014 р.) алюзій.

Сама авторка рецензії цінує дорослі тексти Дзвінки Матіяш, пронизливий до щему «Реквієм для листопаду», а також захоплюється її першокласною перекладацькою роботою, особливо над лірикою Я.Твардовського та романом «Мишка» Д.Тераковської про дитину із синдромом Дауна. Але дитячу повість «День сніговика» не вважає дуже вдалою. Попри універсальність проблематики та прекрасну мову авторки книжка виявляється досить схематичною, нединамічною та психологічно пласкою, герої – шаблонними, текст не тримає читача в напрузі. Алегорії в художній літературі вже кілька століть не є самодостатніми, вони працюють лише тоді, коли майстерно вплетені в захопливий сюжет з яскравими, добре «прописаними» героями. Згадайте лишень хрестоматійні «Хроніки Нарнії» Льюїса чи «Володаря перстенів» Толкієна. А от «хвороба інтриги» – це не те, що може дозволити собі автор, пишучи для дітей.

Валентина Вздульська