І, нарешті, цьогорічна книга – «Невідома ціна свободи: демократичні революції у Грузії, Україні та Киргизії».

Її українське видання з’явилося того ж року, що й фінське.

В Україні Анну-Лєну Лаурен читають з особливою увагою, а її репортажі найбільше перекладають саме українською. Якщо книжку «У них щось негаразд з головою…» переклали, окрім української, також російською, норвезькою та фінською, то «У горах усі рівні» – лише українською. Те ж стосується «Невідомої ціни свободи».

Репортажі Анни-Лєни Лаурен знайомлять шведськомовного читача (тобто переважно громадян Швеції та Фінляндії) із трьома пострадянськими країнами та із наслідками кольорових революцій: трояндової в Грузії, помаранчевої в Україні та тюльпанової у Киргизстані. Скандинавія та Центральна Азія, Фінляндія та Кавказ – здається, кращих антиподів не знайти. Для Північної Європи навіть Україна є пострадянською екзотикою, «велетенською, розколеною навпіл слов’янською державою ». Що й казати про Грузію та Киргизстан: адже з часів Марко Поло що далі на південь та схід – то більше байок і менше правди.

Це ризик для західноєвропейського журналіста – замість реальної соціополітичної та культурної ситуації побачити одноногів, велетнів та гімнософістів з фіалковими повіками. Однак авторці вдалося уникнути екзотизму. Можливо, завдяки тому, що репортаж не прагне описати менталітет чи спосіб життя грузинів, киргизів та українців, а зосереджується на конкретному питанні – спробах розбудувати демократію в цих країнах. Книга має конкретну мету – пояснити, що сталося внаслідок демократичних революцій у трьох пострадянських державах. Лаурен тлумачить їх як такі, що наблизили Україну, Грузію та Киргизстан до Європи. Цінність цього наближення, як і розбудови демократії, для Лаурен є незаперечною, і вона не втомлюється згадувати про  «розвиток демократії західноєвропейського зразка ».

Анна-Лєна Лаурен шукає і знаходить паралелі у долі Грузії, України та Киргизстану. Паралель перша: і трояндова, і помаранчева, і тюльпанова революції зазнали поразки з точки зору наближення держав до демократичного ідеалу. Війна між Росією та Грузією 2008 року, кривавий конфлікт між киргизами та узбеками в місті Ош 2010 року, ув’язнення української лідерки опозиції – ці ознаки регресу дозволяють Лаурен порівнювати такі несхожі, на перший погляд, країни. Паралель друга: спроби розбудувати монолінгвістичну державу, що супроводжуються утисками та ігноруванням національних меншин. Як шведськомовна громадянка Фінляндії авторка не розуміє, як ці країни можуть прагнути наближення до Європи, як наважуються пропагувати європейські цінності, якщо з такою недбалістю ставляться до мов національних меншин: узбеків у Киргизстані, сванів у Грузії, кримських татар і росіян в Україні. Ми заперечимо: але ж роль російської мови в українському суспільстві жодним чином не можна прирівняти до становища мови сванської чи узбецької!

Так, авторці бракує знання нюансів ситуації, часом вона припускається неточностей: пишучи про церкву в Україні, не відокремлює католиків від греко-католиків, ототожнює всю Західну Україну з Галичиною. Але закинути фінській журналістці з багаторічним досвідом роботи в Москві можна лише те, що вона не є мешканкою України, Киргизстану чи Грузії, а тому приречена на погляд ззовні. Адже її справедливі коментарі можуть неабияк зачепити національну гідність героїв репортажів. Що ж, героям варто змиритися: саме таким є погляд європейця на нас, мешканців пострадянського простору, на нашу політику та суспільне життя. Цінність такого погляду – у безжальній нейтральності, незаангажованості. А деякі визначення журналістки мають просто афористичну силу, наприклад: «Україна – це як вічна подорож: ніяк не дійти до мети, і ризик заблукати зростає з кожним кроком ».

Анна-Лєна Лаурен цілком усвідомлює небезпеки та недоліки таких паралелей, узагальнень, спроб пояснення. Розуміє вона й лицемірність, якої нерідко припускаються журналісти, цинічно використовуючи героїв як матеріал, забуваючи про них після виходу статті. Під час читання репортажів Лаурен згадувалася нещодавня стаття української журналістки Наталі Гуменюк про події в Єгипті. Цілком справедливо вона зауважує: «Українців обурює, коли закордонна преса – і західна, і російська –  пише про розкол країни на біло-блакитних і помаранчевих, Схід та Захід… Водночас ми з легкістю вживаємо слово “розкол”, коли йдеться про  ісламістів та лібералів у Єгипті. З легкістю говоримо про “сепаратизм” в інших, дивуючись безпідставності розмов про “відокремлення Криму” ».  Читаючи репортажі про Киргизстан чи Грузію, легко піддатися цій спокусі спрощення, поділу на біле та чорне. Але раз у раз натрапляєш на рефлексії з приводу репортерської діяльності, на оцінку роботи «західних журналістів,  які звикли розділяти її [Україну] на Захід та Схід, бо так простіше ». Про Україну писати важче, ніж про Киргизстан чи Грузію, і журналістка не боїться цього визнавати: «Україна – це країна, яка впродовж довгої історії зазнала панування різних імперій. Тепер вона самостійна й перебуває у пошуку власної ідентичності. Саме тому так легко схибити, даючи їй оцінку ».

Стиль «Невідомої ціни свободи» – це стиль професійного журналіста. Лаурен завжди подає дві чи більше точки зору на проблему, в її репортажах чути різні голоси. У випадку України – це кримські татари. Лаурен не грається з формою і завойовує довіру читача не несподіваними поворотами сюжету, а кропіткою роботою: розмовляючи, записуючи, аналізуючи. Читання звітів та інших офіційних документів поєднує з поїздками до найдальших сіл. Уникає фіксації подорожніх вражень, проте не боїться додавати особисті моменти до тексту. Зізнається в тому, як непросто поєднувати роль матері, яка сама виховує дворічну донечку, з участю в демонстраціях на Болотній площі в Москві. Тому на жіночі акценти в репортажах звертаєш особливу увагу: «Це особливий сорт жінок. Вони нічого на світі не бояться. Навколо розвалюються суспільства, чоловіки вмирають від інфарктів та алкоголізму, а їм хоч би що – вони немов непорушна скеля… заробляють гроші, доглядають дім, дітей та внуків, тримають громаду на своїх плечах – бо як треба, то треба! ».

 «Невідому ціну свободи» просто необхідно прочитати, аби знати, яким має бути  ґрунтовно написаний професійний репортаж. Окрім цього, не завадить ознайомитися із незалежним поглядом на події Помаранчевої революції з відстані часу та простору, так само як дізнатися більше про невідомі сторони революцій в Грузії та Киргизстані. І хоч книга не є ані туристичним путівником, ані етнографічною розвідкою, поміж рядками «Невідомої ціни свободи» сховано чимало того, чого не знайти у новітніх туристичних порадниках та товстих монографіях про культуру народів СРСР.

Анна-Лєна Лаурен. «Невідома ціна свободи – демократичні революції у Грузії, Україні та Киргизії». – Львів: ЛА «Піраміда», 2013. – 148 с.

Світлана Ільченко