Ранок суботи – настільки ранній, що його ще можна вважати ніччю. Коли в такій ситуації настирливо дзвонить телефон (і не мобільний, а стаціонарний), демони сну моментально перетворюються на демонів дійсності. Після четвертого пронизливого дзвінка наважуєшся відповісти і взяти слухавку, впевнений, що нічого доброго очікувати не слід. Погляд на годинник: шість годин сорок хвилин. Справи погані. Дівчина кілька разів називає себе, вона з Франківська, музикант, ми знайомі. Вона була на Майдані. "Тут відбувається жах, – каже вона таким голосом, що жах вривається і в тебе. – Нас просто били насмерть, нас топтали і добивали. Ми могли тільки співати гімн, а вони нас катрупили". "Хто такі вони? – запитуєш її. – Бандити?" "Беркут, – каже вона. – Вони хочуть нас повбивати. Це криваве місиво. В Україні такого ще не було. Повідомляйте всіх, кого можете! Тут не було ніякого телебачення, тут не було нікого – нас покинули, а вони нас усіх повбивають!" Це той момент, коли розумієш – це крик розпачу. Дівчина каже, що їй страшно. Найближчим часом їх можуть наздогнати і перебити всіх до останнього. Вони рятуються на території Михайлівського монастиря, але "Беркут" зараз буде тут. Вона може навіть не договорити. Поки ти перепитуєш про деталі, вони вчотирьох будуть гамселити її киями по голові та спині. Вони – справжні воїни, справжні бійці. Якщо вони б´ють дівчину, то відразу вчотирьох. Якщо вони б´ють лежачого, то ногами і до смерті. Коли вони обступають учотирьох пораненого й лежачого, то кричать: "Хочешь жить – на колени!" Поставити всіх на коліна заради виживання – це, власне кажучи, і є їхня суспільно-політична модель, яку вони вирішили застосувати й на нас. Білорусь і Росія сприйняли. Черга за нами – так їм здається.    В Україні (теперішній, незалежній) такого звірства ще не бувало. Тут панувала певна гра, така собі неписана домовленість: ми уникаємо різких рухів і фізичної жорстокості. "Язиком хоч гівно їж, а руками не лапай", – стверджує українська приказка. У нас перманентне протистояння, але ми не переходимо межі. Ми не завдаємо фізичного болю й не калічимо. Президент Янукович переходить усі межі, починаючи з моменту свого приходу до влади 2010 року. Це він зруйнував ненасильницьку традицію цієї країни. Із перших днів свого перебування при владі він поводиться з цією країною, як окупант, якому не жаль нікого й нічого, бо він узагалі не в силі розуміти, що таке жаль. Тому за великим рахунком я не шокований. Я не шокований, повторюю я собі, але в мене зупиняється дихання. І все ж у мене є Інтернет, є кілька телефонних номерів. Тому вже через п´ять хвилин я знаю – інформація є, злочин зафіксовано, рятування почалося. Моя справа тепер – хіба що переживати. Я хотів би більше, але дякую й за це. Насправді я дякую нашій долі за те, що залякування не пройшло. Що раптом усе склалося в єдину нерозривну цілість – європейський вибір, незалежність, права і гідність людини. Тобто йдеться насправді про одне й те ж. Коли ми боремося за Європу, то це означає – й за незалежність. Отже, за наші людські права і свободи. Це не красиві й наївні слова, це сута правда в сухому залишку. Європейський вибір дорівнює незалежна Україна дорівнює вільна людина у вільній країні. Інших шляхів немає. Інші шляхи – це вбивство дітей озвірілою беркутнею. Крапка. Президент Янукович подарував країні новорічну ковзанку. На ній слизько. Можливо, від пролитої крові. Пробачити цю кров не можна – інакше вона проливатиметься і в майбутньому. Якщо злочинці відбудуться доганами і відставками, то ми вкотре зупинимо своє майбутнє. Воно в нас ніяк не може настати саме через те, що не відбувається справжнього порахунку з минулим, у тому числі й зовсім недавнім, учорашнім. Якщо виконавці – ті, що били палицями по головах і копали ногами вагітних – так і залишаться анонімними космонавтами без імен та прізвищ, то ми ніколи не вирвемося з цього прокляття. Тому що карати виконавців – не менш важливо, ніж карати замовників. А виконання злочинного наказу є злочином того ж калібру, що й злочинний наказ. На Майдані ж ішлося про особливу садистську насолоду виконавців, вони кайфували, ми всі це бачили. Якщо вони так і залишаться при своєму кайфі, то завтра вони його охоче повторять – за першої ж нагоди.  Утім – можливо, нам просто подобається раз на десятиліття збиратися на Майдані? І вірити, що цього разу ми відвели катастрофу назавжди? Тієї суботи, кілька годин після ранкового жаху, я їхав таксівкою в бік вокзалу і – чорт забирай, що за знаки! – як тільки ми зупинялися на світлофорі, я мимоволі натрапляв поглядом на вивіску "Двері Білорусії" - навіть не двічі, а тричі. На кожному світлофорі – двері Білорусії. Обережно – двері відчиняються, подумав я. Але коли в неділю в Києві нас вийшло з мільйон, то мені подумалося, що заштовхати нас у ті двері їм таки ніколи не вдасться.           

Юрій Андрухович