Re: цензії

Мирослава Барчук: Ви змогли до нас прийти напередодні міжнародного фестивалю, він буде називатися “Дні музики Мирослава Скорика”, а починається 13 вересня і триватиме до 13 жовтня. Яка програма?

Мирослав Скорик: Це в Києві буде, сім-вісім концертів у різні дні. Будуть задіяні ті колективи, з якими я пов´язаний, які вже виконували мою музику. Це буде таке підведення якогось періоду моєї творчості. Це і Київська опера, де буде опера “Мойсей” і балет “Кипариси” Паганіні в моєму аранжуванні.

Мирослава Барчук: “Мойсей” відкриє цей фестиваль?

Мирослав Скорик: Так, 13 вересня – “Мойсей”, 13 жовтня – балет “Кипариси”. Буде, зрозуміло, філармонія – два концерти симфонічні, буде консерваторія, це будуть концерти і в академії мистецтв, і в Спілці композиторів. Таке ніби підведення підсумків моєї праці за фактично довший період.

Мирослава Барчук: Величезної праці, дивовижної. Я коли зараз почала вивчати, скільки ви роботи зробили за ці роки і скільки далі… Ви – художній керівник національної опери України, працюєте у Київській консерваторії, у Львівській консерваторії.

Мирослав Скорик: Це у мене кілька студентів там і там.

Мирослава Барчук: Ви далі диригуєте, виступаєте як піаніст, гастролюєте – і маєте ще час на творчість.

Мирослав Скорик: Стараюся.

Мирослава Барчук: 75 років. Коли думаєте про своє життя, то що відчуваєте? Можете сказати, що прожили його щасливо?

Мирослав Скорик: Бачите, життя цілком щасливе не буває. Є різні періоди. Але думаю, що до 75 років мені вдалося багато зробити. Це свідчить про якийсь позитивний момент у моєму житті.

Мирослава Барчук: Ви коли були малою дитиною, вашу родину заслали до Сибіру. Знаю, що ваш брат емігрував до Австралії. Але потім, у 1950-х, коли ви повернулися з Сибіру, то зуміли не тільки вступити до консерваторії і закінчити її, а й у 25 років змогли стати членом Спілки композиторів України.

Мирослав Скорик: Коли я вчився у першому та другому класі у львівській музичній школі, у мене були дуже гарні викладачі, які за ці два роки дали мені такий поштовх і в композиції, і в музиці ще перед засланням, які я потім розвивав там, де був. Причому на поселенні у мене теж були непогані викладачі, також зіслані – зі Львова, з Москви, з інших міст.

А потім, коли я мав можливість 1955 року повернутися до Львова, то зміг поступити в консерваторію. Щоправда, на історико-теоретичний факультет, бо тоді ще не було композиторського. Ну, і це також мені дало п’ять років цікавого навчання.

Потім я до аспірантури Московської консерваторії поступив, моїм викладачем був Дмитро Кабалевський.

Мирослава Барчук: А коли думаєте про ті часи, то часто роздумуєте, що система могла вас скосити так само, як скосилаІвасюка, наприклад? Ви ж були небезпечна талановита українська людина.

Мирослав Скорик: Бачите, все ж таки я зосередив свої сили на музиці.

Мирослава Барчук: Але ж на якій музиці? Ви поводилися достатньо зухвало – написали перший піснетвіст, перший шлягер український “Не топчи конвалій”.

Мирослав Скорик: Ну, це не така й велика зухвалість.

Мирослава Барчук: Але ж ви застосовували в музиці авангардові, джазові речі, які тоді були абсолютно неприйнятні.

Мирослав Скорик: Нічого – тоді почалася відлига, і це було абсолютно з духом епохи. Тим більше, це було таке дуже потрібне для молоді, для нового сприйняття.

Мирослава Барчук: Ви належали до такого дуже освіченого, культурного галицького роду. У вашому роду – історики, філософи, випускники Віденського університету, Соломія Крушельницька. І було небезпечно для радянської влади, щоби родина мала таку історію, мала історію Сибіру, історію освічених людей. У вас в родині була домінанта щодо вашого роду, традицій, чи велися крамольні розмови – ви пригадуєте таке зі своєї сім’ї?

Мирослав Скорик: Безперечно, ми реагували на те, що з нами робили і що нас оточувало. Хоча ніхто так особливо не виступав. Бо вони більше були, так би мовити, в науці, в мистецтві.

Але така була в нашій родині “цікава” традиція – один мій прадід був польського походження, він брав участь у постанні польському в кінці ХІХ століття проти Росії. Він був засуджений і висланий в Сибір, провів там 20 років майже на Камчатці – і повернувся. Мій дід з іншої фамілії у 1915 році, коли російські війська зайшли до Львова, також був заарештований і висланий – і теж у Сибір. Він провів там два роки, по 1917 рік, революція його звільнила. А в 1947-му вже ми поїхали по тому етапу. Досить дивна, так би мовити, традиція…

Мирослава Барчук: І ваша двоюрідна бабця Соломія Крушельницька теж, я сказала б, чудесним чином не була репресована, хоча вона 1939 року приїхала до Львова і мусила лишитися, бо почалася Друга світова. А чому вона не виїхала, адже мала громадянство Італії?

Мирослав Скорик: Ну, по-перше, в 1939 році було таке, що вже не було легко це зробити, бо війна. Потім вона все ж таки досить захворувала, у неї проблеми були з ногами, поламала ноги, хворіла часто – у неї була крихкість ніг. Так що вона не дуже багато могла вже їздити. А потім вона хотіла поїхати після війни, але вже їй не дозволили виїхати з СРСР.

Мирослава Барчук: І вона відреклася громадянства італійського?

Мирослав Скорик: Не відреклася – їй запропонували. Може, це її врятувало від якихось інших… Вона мусила навіть продати ніби той дім, який їй там належав. Але її вже не рухали, так що вона працювала в консерваторії до 1955 року.

Правда, було їй теж не дуже, бо довго не давали їй працювати, адже вона десь загубила диплом про закінчення консерваторії. Потім він знайшовся – але без цього не хотіли її приймати на роботу.

Мирослава Барчук: А ви пригадуєте той день, коли ви їй зіграли на фортепіано?

Мирослав Скорик: Так, пригадую. Я часто заходив до них – вона жила разом з молодшою сестрою, яка теж була музикантом, Нуся її звали. Я в них бував, Нуся мені на фортепіані грала – у нас було таке спілкування. Часто також я був на концертах, коли виступала Соломія Крушельницька – бо за тодішніми законами консерваторськими вона мусила два рази на рік виступати з концертом як доцент.

Мирослава Барчук: І що ви пригадуєте з цих концертів?

Мирослав Скорик: Як вона співала. З паличкою виходила і співала.

Мирослава Барчук: Дуже дзвінкий голос у неї був – чудове сопрано.

Мирослав Скорик: Дзвінкий. Тільки що вже в такому віці він уже не був таким.

Мирослава Барчук: І власне вона вперше помітила, що у вас абсолютний слух?

Мирослав Скорик: Так. І вона порадила моїм батькам дати мене в музичну школу. Причому першого дня я йшов у звичайну школу, а вже другого дня, після візиту до Крушельницької, пішов у музичну. Власне вона мене так підтримала.

Мирослава Барчук: Ви написали музику до понад 40 фільмів. Й найвідоміший, звичайно, – це “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Але коли Параджанов до вас звернувся з таким проханням, то ви йому надіслали телеграму з вибаченням, що не зможете це зробити. Що вас налякало? Манера поведінки Параджанова?

Мирослав Скорик: Ну, так, його манера. Він такий, з одного боку, і трошки був несподіваний, і поведінка в нього була екзотична. Тим більше, все ж таки, його звертання – відразу на ти, відразу всякі ті… Дійсно, я був трошки настрашений, бо він виглядав небезпечним. Тим більше, що ніби він, я думаю, навіть володів певним даром гіпнозу – щось у ньому було таке.

Мирослава Барчук: Гіпнотичний вийшов фільм із вашою музикою… Розумію, що бути на зйомках – це величезне щастя і пережиття. Ви були там з Параджановим. Ви були з ним в Києві, але бачилися і на зйомках. Кажуть, що там була колосальна абсолютно атмосфера?

Мирослав Скорик: Так, безперечно. І це дуже подіяло на Параджанова, він захоплювався. Тим більше, розумієте, він побачив те, чого ми не бачимо – бо для нас це задається звичним і зрозумілим, а для нього це було несподіваним і цікавим. Він це побачив і зумів передати.

І він був дуже комунікабельним. А гуцули – люди прості, їм подобалася його поведінка так, знаєте, безпосередня. Були і конфлікти в нашій творчій групі, але якось усе минуло. Ну, в мене був спочатку конфлікт, а потім у нас були прекрасні відносини, там уже не було жодних суперечок.

Мирослава Барчук: Коли у 1965 році була прем’єра фільму в кінотеатрі “Україна”, вас Параджанов забув запросити. Тобто якось так сталося, що вас не запросили на прем’єру. А то був той день, коли на прем’єрі “Тіней забутих предків” відбулася ця акція протесту історична, коли напередодні арештували українську інтелігенцію, й Іван Дзюба вийшов на сцену кінотеатру і назвав імена людей, яких було заарештовано. А Стус запропонував встати тим у залі хто протестує проти арештів інтелігенції. От якби ви були там, у залі, – ви встали б на заклик Стуса?

Мирослав Скорик: Не знаю відповіді, встав би чи ні. Але мені останнім часом чомусь часто задають власне таке питання – чому вас там не було? І щиро відповідаю: по-перше, він мене не запросив; по-друге, я був тоді у Львові, я не був у Києві. Хоча він міг би мене і зі Львова запросити. Але він мене не запросив – з яких мотивів, можу тільки здогадуватися.

Мирослава Барчук: Ну, він міг просто злегковажити…

Мирослав Скорик: А може, й ні. Він міг мене спеціально не запросити.

Мирослава Барчук: Там третина залу встала – і реакція не забарилася: людей повиганяли з аспірантури, з роботи, Чорновола і Дзюбу звільнили. Тому ті люди, які встали, – це був дійсно вияв такої громадянської мужності.

У вас була в ті роки можливість виїхати з СРСР? І чи ви думали про це?

Мирослав Скорик: Ні, в ті роки – ні. По-перше, в мене наука і творчість йшла досить гладко. Тому в мене не було не тільки жодної можливості, а й потреби. Навчання у Львові й у Москві мені дало дуже багато. Московська консерваторія в той час була на дуже високому рівні. Ми зустрічалися часто, були зустрічі з відомими композиторами, виконавцями – Ростропович, Ріхтер і багато інших. Майже кожної суботи в гуртожитку були зустрічі з тими людьми, які проходили дуже цікаво. Ну, і рівень консерваторії був дуже високий, і це дало мені дуже багато безперечно.

Мирослава Барчук: Питаю, бо деякі з них, наприклад, Ростропович, таки виїхали…

Мирослав Скорик: Бачте, потім мене взяли працювати у Львівську консерваторію, де я, як ви казали, зайнявся легкою музикою – 1963-й, 1964-й, 1965 рік. А 1966 року мене запросили на посаду викладача Київської консерваторії по композиції.

Безперечно, були якісь колізії в спілці – мене першого разу не прийняли до Київської спілки композиторів. Але потім прийняли. Всяке було. Була і критика, бо там була така дуже сильна реакційна атмосфера. Тоді Київ вважався з музичного відношення реакційним і найбільш слабим по музиці.

Мирослава Барчук: Серед столиць СРСР маєте на увазі?

Мирослав Скорик: Ну, так. Тоді вже і прибалтійські республіки писали іншу музику, в Москві тим більше. Вже звучали композитори, які були заборонені – Стравінський, інші. Навіть почали Рахманінова реабілітувати, бо він теж був заборонений – дехто навіть не знає цього.

А Києві була, знаєте, така фольклорна традиційна музика, яка дуже критикувалася навіть у Москві, інших містах. Пригадую, навіть один музикознавець написав в газеті, що коли порівняти музику всякої нечисті в творах класиків, чортівщину, то вона буде здаватися ангельською порівняно з музикою Скорика.

Мирослава Барчук: І при цьому ви на початку казали, що ніякого щодо вас негативу не відчували?

Мирослав Скорик: Ну, це нормально, зараз теж є всілякі виступи реакційні. По тім вже якось пішло. Я працював тривалий час у спілці. Більше того – я майже з 1968 року став не тільки заступником голови спілки, а був секретарем Спілки композиторів СРСР. І цю посаду я займав до ліквідації Спілки композиторів СРСР.

Мирослава Барчук: У зв’язку з ліквідацією країни?

Мирослав Скорик: Ні, ще до того.

Мирослава Барчук: Як ви відчуваєте – і чи відчуваєте різницю між культурним смаками і культурними можливостями у нас в країні – і в Європі, в Америці, в інших країнах. От Боббі Макферрін зробив фестиваль в Лейпцигу, в Німеччині, який називається “Бах у стилі свінгу”. Що мене вразило – величезна кількість людей стоять під дощем і співають з Боббі Макферріном “Аве Марія” Баха. Могло би якесь містечко у нас в Україні заспівати так Баха чи, скажімо, Бортнянського духовний твір?

Мирослав Скорик: Могли би – якби виховання, навчання музики у нас було хоча би в перших семи класах звичайних шкіл, як є на Заході. Якби вони знали сольфеджіо добре, якби співали в хорі у школі. А оскільки у нас нема цього, то нема виховання чисто музичного – і тому навіть деякі наші співаки хочуть заспівати, то виходить така фальш, бо вони не вчилися, не вміють сольфеджувати. І це одна причина. А там кожний вчився в школі, знає ноти, вміє в хорі співати. І це велике упущення нашого виховання музичного – власне на початковому рівні.

Мирослава Барчук: Але хіба це проблема останніх двадцяти років? Це ж проблема сотень років.

Мирослав Скорик: Сотень не сотень... Коли я вчився в загальній школі, то заняття музикою були доволі інтенсивні у першому-другому класах – до четвертого, по моєму. Тепер це чомусь зліквідовано – я не знаю, чи є музика в школі. А це дуже важне, бо треба бути музичними.

Мирослава Барчук: Але є й абсолютно практичні речі. Наприклад, у найменшому містечку в Німеччині буде десять камерних оркестрів, десятки хорів церковних… У нас немає цих речей. Ви вважаєте, що держава повинна це якимось чином дотувати?

Мирослав Скорик: Безперечно. І це тоді вже загальна культура музична підвищується. Це стосується не тільки музики, а й художніх всіляких проблем. Тут треба, власне, більше уваги звертати на культурне виховання в звичайних школах, я думаю. І це тоді дає оцей результат, який є на Заході.

Мирослава Барчук: Тобто загальний культурний рівень людей у Західній Європі різниться від того, що маємо ми?

Мирослав Скорик: Так. Але у тому, що торкається професійного мистецтва, то ми вище Заходу. Що стосується наших скрипалів, вокалістів, віолончелістів і навіть композиторів, то я сказав би, що ми серйозну музику маємо. У нас дійсно є прекрасні виконавці, які на сценах світу мають провідну роль.

Варто говорити, що є дисбаланси: загальна освіта у нас дуже низька, а професійна – висока. Чому? Бо музики вчать сім років, припустимо, в музучилищі чи школі. Десятилітка – це ще чотири роки, консерваторія – п’ять, а потім ще аспірантура – три. За цей час можна щось навчити.

Мирослава Барчук: Але ви також казали, що дуже тяжко просувати українську музику на Заході. Тобто коли наші приїжджають туди, вони можуть бути блискучими фахівцями, але місцеві на нашу музику кривляться і хочуть, щоби грали їхнє.

Мирослав Скорик: Безперечно – але ми також так кривимося. Бо кожна країна більше піклується про свою музику. Але якщо вже наша музика пробивається, то вона дістає дуже високу критику – це такий нюанс.

А вони хочуть слухати свою музику, те, що хочуть почути. Їде колектив, їм кажуть: “Заграйте це, це і це”. Наші відповідають: “Ми хочемо заграти щось українське”. “Ми того не знаємо, тому не знаємо, яка буде реакція – давайте ліпше не будемо”. А хто платить, той замовляє музику…

Мирослава Барчук: Тобто вони взагалі не хочуть нового – люди хочуть чути знане?

Мирослав Скорик: Так, знане. Тим більше, те, що вже якось пробивалося. Правда, кажуть, що в Італію як приїжджають деякі наші колективи, то їм обов’язково кажуть заграти “Мелодію”.

Мирослава Барчук: А як ви передбачаєте, що буде з класичною музикою через сто, двісті років? Кажуть, що культура спрощується – а що буде з класикою через двісті років?

Мирослав Скорик: Ніхто не знає. Бачте, життя, як і мистецтво, непередбачуване. Ніхто не думав з нас, що останні 10-15 років стільки буде засилля шоу-музики, такої для слухання не серйозного.

Мирослава Барчук: Маєте на увазі – в Україні?

Мирослав Скорик: Не тільки, на Заході також – поп-музика там дуже популярна.

Мирослава Барчук: Там є вибір у людей.

Мирослав Скорик: Але в нас теж є вибір.

Мирослава Барчук: Я маю на увазі FМ-станції, телебачення…

Мирослав Скорик: Безперечно, там певною мірою є більше співвідношення. А нас також серйозна музика має свого слухача. Не можу сказати, що на концерти у філармонії чи в Опері не ходить публіка. Хоча дійсно накладає певний відбиток те, що люди хочуть слухати також щось знайоме, щось приємне, щоби не задумуватися, щоби лягало на слух. Але це все скоро минає – і нічого не залишається.

Бачте, хто б міг таке подумати тридцять років тому, коли серйозна музика була в фаворі, чи сто років тому, коли її слухали, була також і легка музика, – але десь там, унизу. А тепер навпаки.

І то є непередбачуване – історія будь-яка, життя і творчість. Передбачувати неможливо. Можна будувати гіпотези, які дуже часто не справджуються.

Мирослава Барчук: Ви дуже багато несете на собі навантажень – громадське, професійне, викладацьке. Ви стали художнім керівником національної опери – й оці всі конфлікти, які часом виникають, оцей скандал з Денисом Матвієнком… Ви ніколи собі не кажете, для чого мені це потрібно?

Мирослав Скорик: Бачте, це ідеал – займатися тільки творчістю. Але, як хтось казав, жити і бути вільним неможливо.

Мирослава Барчук: Це казав В. І. Ленін…

Мирослав Скорик: Кожна робота дає і позитивні моменти. Тим більше, я останнім часом трошки змучився від викладацької роботи. А художній керівник опери більше пов´язаний з музикою. Якоюсь мірою я намагаюся уникати такого. Дещо мені вдається, дещо не вдається, але я стараюся.

Мирослава Барчук: А загалом можна сказати, що вам комфортно працювати в Національній опері, чи це радше складно?

Мирослав Скорик: Я працюю всього третій рік там. Але думаю, що не маю там особливих проблем. Хоча є і скандали – з тим же Матвієнком, але це роздуті скандали. Він є абсолютно фрагментарний скандал, який не вирішує ніяких проблем. Бо просто проявив себе Матвієнко неетично і до опери, і до тих постановок, які він пропонував, тому я повністю згідний з керівництвом оперного.

Мирослава Барчук: Але кажуть, що він блискучий професіонал…

Мирослав Скорик: Він блискучий танцівник. Він прекрасний балерун. Але він не є керівник балету і, тим більше, не є балетмейстер. І те, що він пропонував поставити, – то це була не його робота, а, так би мовити, повторення постановок Великого театру, Петербурзького театру. У нас же був прекрасний балетмейстер Шекера, його постановки “Ромео і Джульєтта”, “Спартак” ідуть із успіхом у театрі. Він хотів їх замінити – щоби були не Шекери постановки, а взяти московського балетмейстера поставити тут... Він із неповагою ставився до творчості Шекери, він нав’язував ці кальки з Великого театру, з Петербурзького театру… Це було, я думаю, неправильно навіть під національним поглядом. Так що, думаю, він просто не вписався в нашу дійсність і проявив себе досить… Посварив колектив – розділив на дві частини. Така моя думка.

Мирослава Барчук: Які люди вас оточують? Хто є з рідних, близьких людей, хто вас надихає і зігріває?

Мирослав Скорик: У мене багато друзів, виконавців. Боюся їх всіх перечислити…

Мирослава Барчук: Бо раптом когось забудете?

Мирослав Скорик: Саме так. Таке бувало і я мав неприємності. Але це і піаністи, й вокалісти, й диригенти. Безперечно, і родинні стосунки. Дружина Андріана дуже піклується про мене – і я вдячний за це. Під тим оглядом у мене є друзі, добрі домашні умови. Так що поки що я не можу нарікати.

Мирослава Барчук: Вам затишно… А як до композитора приходить музика?

Мирослав Скорик: Всяко бувало. Часом сама ідея, основний мотив приходить у дуже несподіваних місцях. І тоді часом я жалкую, що не маю при собі кусочка нотного паперу і ручки, щоби зафіксувати. Бо воно як приходить, так може скоро і відійти, а потім не повертається. Так буває.

Але також коли напружена праця, встигаєш знайти якесь вирішення того чи іншого замовлення, то також воно приходить.

Мирослава Барчук: Наприклад, ваша опера “Мойсей” – це ж величезний твір, ви його писали не день і не два. Ви жили тоді на Заході – це були дев’яності?

Мирослав Скорик: Так сталося, що багато творів я написав в Австралії, бо там мені ніхто не перешкоджав, я був абсолютно ізольований. Але це не обов’язково: якщо маєш щось написати, то мусиш написати, де би ти не знаходився і в якому стані.

Чайковський сказав, що композитор мусить як швець працювати: вставати рано і сім годин трудитися. Це логічно.

Мирослава Барчук: Кого з наших сучасних композиторів ви могли б виділити як таких людей, що їх музику будуть пам’ятати і грати через сто або двісті років?

Мирослав Скорик: Це також тяжко передбачити. Ви маєте на увазі українських композиторів? У нас є цікаві композитори. Може, я кількох не назву, але якщо забуду, то вже перепрошую…

Наприклад, Станкович Євген гарний композитор. З молодших – Володимир Зубицький, Віктор Степурко, Ганна Гаврилець. Може, і Валентин Сильвестров, хоча він трошки, так би мовити, в іншому плані працює, але також користується повагою.

Мирослава Барчук: А в якому плані працює Сильвестров?

Мирослав Скорик: Він належав до таких авангардистів, які писали музику досить специфічну. А зараз ні – про це й кажу. Але він якось так із дуже гострих інтонацій перейшов у дуже лагідні. Я, наприклад, це не дуже сприймаю.

Мирослава Барчук: Його Богдана Півненко питала, казала, що “ви ж такий були авангардист”. А він відповів: “Я й зараз авангардист, просто змінився авангард”.

Мирослав Скорик: Авангард не змінився – він вичерпав себе. А шляхи розвитку музики бувають різні. Він вибрав такий шлях.

Мирослава Барчук: Хочу, щоби ми закінчили нашу програму музикою, яку будуть пам’ятати і через сто, і через двісті, і через триста років. Це ваша “Мелодія”, через яку вас знають, люблять, напевно, всі в Україні. Ця мелодія, яку називають духовним гімном України, звучатиме і через багато літ.