…Чи не вперше за всю історію філософії людину у цій, без сумніву захопливій книжці назвою «Апофатична антропологія» тлумачать безвідносно до політичної, економічної, а чи ще якої комунікативної системи стосунків. Тобто поза системою взагалі. Якщо, згадаймо, раніше ця сама людина була або представницею спільноти – радянської, а чи пострадянської (ледь-ледь не дотягнувши до "української" за часів політкоректності) – то у даному випадку вона вже не гвинтик системи, а просто "індивід". Про якого можна і треба говорити, виходячи з онтологічних причин його "індивідуальності" в контексті того чи іншого колективу, чи пак спільноти. І це не дивно за часу, коли постмодерні рови і траншеї засипано, сумнівний постінтелектуалізм утворився на державну ідеологію, і на очі вийшли стосунки автора не з ефемерним "народом" (і навіть не з його складовими-одиницями), а з тим, що його, цей "народ", робить історичною цілісністю в системі автентичних знаків-кодів-символів. Тобто дарвінізм, наче допіру постмодернізм, тут не пройде, але й Божественний промисел не на перших ролях у дискурсі гносеологічних правд.

Так воно, у принципі було у нас завжди. Спочатку нововивчені одинаки на кшталт Толі Дністрового називали самі себе "філософами", потім відмовилися від цього звання, мовляв, це все ІБТ вигадав, разом з усім його "сучукрлітом". Утім, саме антропологія, панове, апофатики, якій присвячена однойменна праця Леоніда Солонька іноді дозволяє зрозуміти, чому стаються такі речі у наському безбожному суспільстві, і як філософія "з Богом у серці" протистоїть науковому атеїзмові "з Богом у голові". Непогано, чесно кажучи, протистоїть, якщо згадаємо, скільки сьогоднішніх новоявлених священників з митрополитами включно вийшли з радянської філології.

Зрештою, усе можна зрозуміти (і не лише у розглядуваній тут книжці), і будь-які прояви "зовнішньої" творчості у створенні світобудови завжди призводили до діагнозу в психлікарні, а не до статусу кандидата філософських наук. Утім, апофатика – вже давно визнана західна європейська метода, яку свого часу благословив протестантизм, пристосувавши тлумачення духа і матерії до цілком утилітарних буржуйських цілей. Коли ж до правди, то максима "віра вища за розум" відкидається цією методою, а все попереднє, що існувало до того – від дарвінізму до гносеології – ставиться під сумнів, і тлумачення починається з нуля.

Так само з нуля починає автор дослідження, заводячи мову про смерть і кажучи про те, що, виявляється, живуть серед нас люди, яких, щоправда, небагато, але які її, смерті, не бояться. Навряд чи, зрозуміло, це філологи. Можливо, це навіть священики.  Хоча, епіграф до книжки Солонька взятий з Монтеня, мовляв, вся мудрість і всі розважання у цьому світі сходяться, зрештою, на тому, щоб навчити нас не боятися смерті, тому літератури тут чимало.

З усього вищесказаного доречно буде спитатися, а чи не нульова ступінь філософського письма у представлених нам спробах розтлумачити "від яйця" призначення людини – чи то у "діяльнісному", а чи "позадіяльнісному" (буттєвому) вимірі життя людини? Чи не вільний переказ практично неперекладного тексту марксистів-агностиків, а чи новомодних українських аналітиків, чиї синтагми, як у випадку з дослідниками американських індіанців (це ж бо як наські "поліщуки" із "сердюками"– усі ті їхні «каманчі» з "делаварами") скидаються на «маленькі спіралі і схожі на мотузки образи». Адже сімдесят років витратила радянська система інтелектуального терору – від Академії наук до медвитверезника – щоб перевернути з ніг на голову всю світоглядну систему людини, і не дивно, що сьогодні дмухаєш навіть на "Кобзар". Відповідь буде однозначна – ні, не те, і не друге, і навіть не третє. Ані мотузок, ані канатів, ані чи ще яких ланцюгів ідеологізованої думки-українки у дослідженні Леоніда Солонька немає. Перед нами дбайливо досліджена історико-філософська ретроспекція шляху пізнання Бога людиною, в якій розглянуто три основні форми апофатизму – апофатична філософія Античності, апофатичне богослов’я Середніх віків та апофатична антропології сучасності.

Чи потрібні сьогодні такі книжки? Звичайно, потрібні. Важко повірити, але це навіть цікавіше за парадоксальне вирішення колгоспно-комунальної проблеми того, що було першим – курка чи яйце. Адже відомо, що будь-яка система людських знань – від теології до телеології – у пошуках людської-таки мови для визначення "невиразного", "божественного" і "невимовного", стикається з суцільними парадоксами, списуючи їх на екзистенцію. Ну, а якщо згадати про суцільну філологію у сьогоднішніх церковних лавах, то взагалі. Тому не дивно, що важко казати, ніби Бог знаходиться по той бік мови, не задіявши при цьому саму мову. Адже завжди можуть закинути, чи ми це серйозно, а чи по-українськи. Здається, у випадку з працею Солонька, усе інакше. Більш поважно, чи що.

Ігор Бондар-Терещенко