Розповідати про життя й творчість Романа Іваничука можна дуже довго, адже це — єдиний український письменник, який написав аж 20 історичних романів! Він був одним з тих, хто проголосив Незалежність України, будучи депутатом першого скликання Верховної Ради. І одним з тих, хто не лише повернув українцям національну свідомість, а й хто зберіг її для наступних поколінь. 27 травня патріарху української історичної прози виповнюється 84 роки, тож «УМ» скористалася нагодою, щоб зустрітися з Романом Іваничуком. Розмовляємо у його помешканні, де за робочим столом народжувалися «Торговиця», «Вогненні стовпи», «Хресна проща» і багато інших творів.«Якби хтось відновив ті підвали...»

— Романе Івановичу, над кожним зі своїх романів ви працювали роками. За цей час побували не в одному архіві й бібліотеці. Чи знаходили там щось несподіване?

— Дуже часто я натрапляв на надзвичайно цікаві речі. До прикладу, багато працював у Львівській науковій бібліотеці. І потоваришував з тодішнім керівником Євгеном Наконечним. Я так часто приходив і змушував шукати потрібну літературу, що, зрештою, йому набрид, і він привів мене у фонди, куди сторонніх не пускали. Євген Петрович мені довіряв і дозволив там працювати, тільки просив повертати все, що брав, на місце. Я знайшов там багато потрібного матеріалу. А одного разу натрапив на книжечку. Вона мала лише 16 сторінок, тонша як півпальця і ще не розрізана. Написана була польською і називалася «Глупий Ясьо». Мені стало цікаво, перший її розрізав, наче цю книжку хтось спеціально для мене видав ще на початку XIX століття. І прочитав про хлопця, якого називали дурним Ясьом,­ хоча він був просто романтиком. Хлопець грав на скрипці і підбігав за австрійським військом, яке йшло по Галицькій площі до церкви на богослужіння. Коли ж військові заходили до церкви, хлопчина клав біля себе скрипку і плакав. А коли його питали «Чому Ясьо плаче?», він відповідав: «Бо за сто років буде інше войсько». І ще інші якісь історії про нього. Я так захопився таким типом, що він став героєм мого твору про Шашкевича «Вода з каменю» і другої книги (про Руську трійцю) «Саксаул у пісках». Він проходить дуже колоритним героєм в обох романах. Так з тієї брошурки, що випадково потрапила до моїх рук, виріс один з головних героїв мого роману як образ львівського люмпена.

У тих же фондах я знайшов рукописну книжку «Літопис громадянина міста Канущака». Вона була невеликою, якоюсь потріпаною і неоправленою. Цей Канущак, якого в Львові називали Лисим Мацьком, мав свою кнайпу, де торгував вином. І він мав зв’язок з українським братством, першими школами, що були у Львові (часи братів Рогатинців). У книжечці було написано, скільки він продавав вина, скільки келихів йому побили аристократи з Високого Замку, бо їм не смакувало вино, скільки він витратив у той день на науку сина і на одяг жінці. Був запис про те, що у Львові тряслася земля, і як якоїсь ночі на Домініканському соборі збирались відьми. Описував він, як до нього в корчму заходив чорт: він мав довгі штани, які закривали копита, і не скидав циліндра, щоб не показати роги. Чорт пропонував Канущаку продати душу, щоб бути багатим. Але він не погодився, бо був християнином, а його син вчився у братській школі. Із записів видно, що той Канущак був скупим, хоч і мав зі своєї справи непоганий капітал. Коли ж його син став вчителем братської школи, Канущак прозрів, захотів, щоб освіта прийшла до Львова і всі гроші віддав на братські школи. І записав, скільки йому та пасія коштувала. Я цей манускрипт переписав, і в мене створився образ для іншого роману «Манускрипт з вулиці Руської». Його постійно перевидають, бо людям подобається середньовічний Львів такий, яким він був у поняттях тогочасних людей. Вони бачили відьом,­ чортів, тут ходили прекрасні пані, тут жив венеційський консул, що закохався у бідну дівчину з вулиці Руської (його потім вбили, а вона стала повією). І все це стало матеріалом для мого роману. Коли його дали на рецензію відомому історику Ярославу Ісаєвичу, то він аж розсердився. Каже: «Ну як ти (ми разом вчилися і приятелювали, тож були на «ти») знайшов Канущака, а я навіть не знав, що таке є?!»

Центральним місцем у романі є корчма Лисого Мацька. Уже після того, як «Манускрипт з вулиці Руської» визнали найкращим романом року, я замислився: та ж корчма таки справді була. Я навмисне «поселив» свого Мацька на вулиці Руській, 6, де і досі зберігся маскарон лева з гроном винограду в пащі, що є символом «злачного» місця. Тоді ще собі подумав, що добре було б, якби хтось відновив ті підвали і назвав би їх «Корчмою Лисого Мацька». Тоді це були лише мої фантазії. Як же я здивувався, коли рік тому до мене прийшов історик Іван Сварник і сказав, що молода бізнесвумен, яка прочитала мій «Манускрипт», уже розчистила той підвал і назвала його «Манускрипт на Руській». (Тепер у цьому ресторанчику висить величезний портрет Романа Іваничука і цитати із записів Канущака. — Авт.). Так у Львові з’явився ресторан з мого роману.

— Усі свої знахідки стосовно деталей майбутнього роману (тогочасний одяг, інтер’єр помешкань, місце розташування тієї чи іншої будівлі) ви записуєте на маленьких клаптиках паперу. Не траплялось такого, щоб загубити їх?

— Я ділю папір на шість чи вісім клаптиків і записую на них інформацію, яка стосується певного розділу. Наприклад, «одяг» чи «дати». Потім формую картотеку. За роки роботи в мене цілий архів назбирався. Цими записами часто цікавились і бібліотеки, і архіви, питали, чи не маю я чого їм віддати. То вже тепер думаю, що заповім свої записи архіву. Може, колись хтось зі студентів чи дослідників зацікавиться таким письменником Іваничуком.

Коли я працював над «Манускриптом», формував картотеку зі своїх записок по розділах. Розклав їх усі на письмовий стіл, як пасьянс. Це саме був мій день народження, прийшли гос­ті, хтось приніс квіти. Моя вже тепер покійна дружина Софія поставила квіти у вазу з водою на письмовий стіл. І на святкуванні Ніна Бічуя, тоді вона була нашою хорошою приятелькою (тепер пані Ніна — кохана дружина; овдовівши, Роман Іванович одружився знову. — Авт.) випадково перекинула вазу, вода залила картки, чорнила розтеклися. Я мало не зомлів: два роки роботи пропали. Але заспокоїв Ніну, сказав, що все гаразд. Тоді збереглася лише маленька частина записів, думав, що роман вже й не напишу. Проте матеріал я опрацював, тому «Манускрипт» у більшості писав з пам’яті.

«Писали «Проклятий бандерівець, щоб ти здох!».

— Чи часто ваші читачі вам пишуть? І що робите з листами?

— Зберіг усі листи, розклав їх за роками. Свого часу віддав їх всі до наукової бібліотеки Львівського університету. Знищити їх не міг, бо то є свідчення читачів. По них можна зрозуміти, ким ті люди були, як вони мислили...

— Були листи, що зворушили?

— Були різні. Більшість листів було таких, які втримують мене у вірі, що не помилився з професією. Багато листів прийшло від тих, хто втратив національну свідомість, а потім повернувся до українства. Писали відкритим текстом: «Ви мене зробили українцем»… І таких листів багато, хоча варто було б працювати, навіть якби то була лише одна людина. А писали й таке: «Проклятий бандерівець, щоб ти здох!». Я на це не ображаюсь, бо і справді націоналіст, прихильник бандерівської ідеології. А «щоб здох» — ну то всі ми помремо. Ще мені писали «все­знайки», мовляв, те слово неправильно вжито, або такого бути не могло. Вони мені допомагали: завдяки таким підказкам я вдосконалював свою мову. Хоча я її добре знаю, але донині читаю словники. І коли знаходжу незнайоме слово, одразу записую у свій словничок, використовую його і збагачую нашу мову. Багато слів забувається, вони відходять, замінюються сленгом чи іншомовщиною, а мову треба берегти.

«Цькували мене, як сидорову козу»

— Чималий вплив на літературну кар’єру і на життєві принципи мав ваш батько. Як минуло дитинство?

— У мене було гарне дитинство. На відміну від моїх товаришів: вони були селянські діти, а я — син учителя. Мене виховували за всіма правилами галицької інтелігенції, вчили, як сидіти за столом, як поводитись між людьми. Я дуже багато читав, перечитав усю батькову бібліотеку. Вона була не така велика, як моя (бібліотека Романа Івановича вміщує понад 10 тисяч книг. — Авт.), але все ж немаленька й хороша. Правда, велика її частина була знищена. Сам батько вже за радянської влади спалював книжки, бо там були Грушевський і Хвильовий, за яких могли і посадити.

Я пас корів і читав. Хоча тато контролював, які книжки мені брати, казав: «Ту тобі ще зарано читати, а ту — вже час», та я його не слухав, читав усе, що під руку потрапило. Був навіть кумедний випадок, я вчився у 8 класі, ставав парубком. Якось батько мій каже: «Сину, тобі пора знати такі речі, які знають тільки дорослі люди». І дав книжку «Статеве життя і венеричні недуги». «Прочитай, — казав, — тобі треба знати, бо є і небезпеки, і любов, і хамство, і нечистоти». А я подивився на книжку, та й кажу, що вже її читав. «Коли?», — здивувався батько. — «Та ще в другому класі, але нічого не зрозумів…».

Батько був першим читачем усього, що я писав. Хоча й не хотів, щоб я став письменником, боявся, бо розумів: письменник, який не хвалить комуністичну систему, опиняється у в’язниці. Навіть наполіг, щоб я вступив на геологічний факультет.

Та з університету мене виключили, я думав, що це вже все — мене зламали. Але Бог хотів, щоб моя віра повернулася. Коли я служив в Азербайджані, там познайомився зі східною літературою, атмосферою тих народів. В армії я почав писати повісті й зрозумів, що хочу стати письменником. Написав батькові, щоб він благословив мене на ту дорогу, бо вже не зійду з неї. Батько зрозумів і дав своє благословення. Я маю той лист, де він пише, щоб я був чесним і не осоромив нашу сім’ю. То було його останнє слово до мене: майже через місяць він помер. Було йому лише 56 років. Він дуже переживав, коли брата заслали за участь в УПА, а мене виключили з університету. Але і в селі, і в Коломиї слава про нього залишилась добра. Він прийшов учителем у тотально неграмотне село Трач. І з–під його крила вийшло щонайменше 15 вчителів, чотири професори і два письменники… Тепер у народному домі Коломиї висить його портрет.

— Як відомо, ваш письменницький шлях не був легким…

— За радянської влади я здобув таке ім’я, що мусили з ним рахуватися, але й цькували мене, як сидорову козу. Все піддавали критиці. «Мальви» були заборонені, «Журавлиний крик» теж — надрукували його аж під час горбачовської перебудови. І це було нелегко. Але я пройшов все чесно, я ніде не хвалив радянську владу, я не «плювався» на своє, як робили інші. Навіть мої приятелі писали антинаціоналістичні віршики. А я їм завжди казав: «Хлопці, не робіть цього, бо то не вічне, і вам буде соромно. А як не вам, то вашим дітям». Так воно і сталося.

Коли ми проголосили Незалежність України, я приїхав у Коломию, щоб особисто повідомити це родині. Були мама, сестра і брат, який повернувся в Україну. Сестра мені впала на груди і каже: «Дякую тобі, Ромку». Я здивувався, питаю: «За що?» А вона: «Що ти не зганьбив нашу сім’ю».

БРАТ

За тиждень до свого дня народження письменник побував у Коломиї. В цьому місті був вечір, присвячений рідному брату пана Романа, Євгену, на жаль, покійному. Саме він допоміг Роману Івановичу з написанням «Вогненних стовпів», адже воював в УПА. Після арешту і суду його заслали відбувати покарання у Воркуту, там і залишився працювати. А після виходу на пенсію повернувся до рідної Коломиї. Євген Іваничук написав книжку про свої поневіряння у засланні, яку високо оцінив Олесь Гончар.

БРАТ

За тиждень до свого дня народження письменник побував у Коломиї. В цьому місті був вечір, присвячений рідному брату пана Романа, Євгену, на жаль, покійному. Саме він допоміг Роману Івановичу з написанням «Вогненних стовпів», адже воював в УПА. Після арешту і суду його заслали відбувати покарання у Воркуту, там і залишився працювати. А після виходу на пенсію повернувся до рідної Коломиї. Євген Іваничук написав книжку про свої поневіряння у засланні, яку високо оцінив Олесь Гончар.

Христина ІНЖУВАТОВА