Але до сих пір його особа залишається доволі суперечливою. Зрештою, як і сама історія... Скільки було у ній подій та особистостей, про які на сьогоднішній день ми маємо однобічну, а часто й неповну інформацію. Те, що коїлося два-три століття тому, або навіть якихось років п´ятдесят назад, ті постаті, які відігравали важливу історичну роль, з часом обростали чутками, міфами, або навпаки набували хрестоматійно-піднесеного, відбіленого, очищеного образу, і тим самим все більше і більше віддалялися від реальності.

 Що відомо сучасному українцеві про Григорія Сковороду? Напевне, небагато... У кращому разі - стереотипний образ філософа з клунком на плечі, який мандрував від села до села, відаючи простому люду, як правдиво жити. У гіршому - лише те, що його портрет поміщено на п´ятсотгривневу купюру, і, завдяки популярним останнім часом у жовтій пресі думкам, що він втішався представниками своєї статі. Переважною більшістю, звісно, легше сприймається і запам´ятовується остання інформація. Простіше повірити у епатажні та шокуючі плітки, ніж застановитись і пороздумувати над тими речами, які Григорій Савич хотів донести до нащадків.

Та й чи справді він цього хотів? Чи мав він потребу у тому, щоб його ім´я було записане на сторінках історії, і пізніше породило чимало дискусій, часто зовсім далеких від того, що нас в першу чергу повинно цікавити у житті і творчості видатного філософа?

Популярністю, як відомо, Сковорода користувався ще за життя. І не тільки серед мешканців слобожанських сіл та хуторів, до яких останні двадцять п´ять років свого життя мислитель доносив істину, а й серед української, російської та європейської інтелігенції, і навіть при царському дворі в Петербурзі. Уже в ті часи про життя і творчість Сковороди схвально відгукувались В. Каразин, Лев Толстой, І. Котляревський, М. Костомаров.

Та, не зважаючи на зацікавленість еліти особою Сковороди, перший його твір «Наркісс» було опубліковано аж у 1798 р. як частину брошури М. Антоновського «Бібліотека духовная, содержащая в себе дружиские беседы о познания свамого себя» уже після смерті філософа. Збірку його праць І. Лісенков видав ще пізніше - у 1861 р. Сам же Сковорода зовсім не переймався власною славою, тому відомості про його доволі незвичний спосіб життя та погляди, які суперечили думці церковної влади, і через які Григорій Савич позбувся свого часу посади викладача у Харківському колегіумі, доходили до його сучасників через усні перекази та окрему записи збирачів фольклору.

Спроби об´єктивно зобразити життя мандрівного філософа започатковує один з його найближчих учнів Михайло Ковалинський філософсько-літературним трактатом «Учень про вчителя». Саме на цю працю, цінність якої полягає в тому, що писалася вона людиною, яка щоденно спілкувалася з Григорієм Савичем, спиратимуться майбутні біографи Сковороди. Уперше його життєпис буде надруковано в «Киевской старине» у 1886 р.

До речі, М. Ковалинському майбутні досліджувачі Сковороди виділять не тільки роль першого біографа мислителя, а й роль його коханця. Уперше про це заговорив на початку ХХ ст. В. Домонтович. Критик, який у своїх історичних дослідженнях узагалі часто полюбляв відшукувати фрейдівський підтекст, спираючись на листи Григорія Савича до свого улюбленого учня Михайлика, заявляє, що переписка ця занадто дивна, як для двох чоловіків. Майже у кожному своєму листі Сковорода називає хлопця «турботою і втіхою душі моєї», «найдорожчим», «найжаданішим», «наймилішим», «найдорогоціннішим». Ці пестливі звертання, а також піднесені повідомлення філософа про те, як Михайлик надихає його на творчість, заставили В. Домонтовича зробити однозначний висновок: Сковорода - гей. Пізніше, у наш час, цією думкою вдало скористається Олесь Бузина і висвітлить особу мислителя у своїй книжці «Воскрешение Малороссии» не найкращим чином.

Але чи достатньо цих листів для того, щоб звинуватити людину, яка багато роздумувала про Бога, про наше місце у світі, про істину, про правильний спосіб життя, у одному з найважчих гріхів - содомському? Григорій Сковорода за свідченнями його сучасників був людиною відкритою, м´якосердою і, не зважаючи на похилий вік, по-дитячому наївною. Він любив Бога, любив таїнство Святого Письма, любив життя і любив людей. «Любив» - ще не означає «кохав». Як особа, наділена вищезгаданими рисами, в миті особливого духовного піднесення, Сковорода міг собі дозволити надзвичайно ніжними звертаннями висловити любов до свого ближнього, не вкладаючи у них ніякого еротичного підтексту. Тим більше у жодному з листів не зустрінемо натяку на фізичну близькість, на милування тілом чи ще чогось схожого, що часто згадують поети у своїх віршах, присвячених коханим.

Звісно, сучасне покоління, яке все частіше чує із засобів масової інформації про розквіт одностатевого кохання, сприйме факт, що один чоловік називає іншого «найдорогоціннішим», на свій манер. Кожен думає в міру розбещеності суспільства. І ніхто не замислиться, що Сковорода міг ставитися до учня Михайлика, як до своєї дитини, а не як до коханця. Коли батько називає свою дитину «найдорогоціннішою», ми ж не звинувачуємо його у педофілії. А щодо Сковороди, то в одному з його листів М. Ковалинському знаходимо такі слова: «Признаюся в моїй до тебе прихильності: я тебе любив би, навіть якщо б ти зовсім був неписьменним, любив би саме за ясність твоєї душі і за твоє прагнення до всього чесного»[9,194]. Вони пояснюють, що ставиться Григорій Савич до учня по особливому, але тільки через те, що бачить у ньому незіпсованість і добре сприйняття своїх наук.

Нічого такого, що приписують Сковороді недоброзичливці, не доводить і його боязнь перед протилежною статтю. Багато дослідників життя філософа підтверджують факт відсутності у нього інтересу до жінок. Зокрема, І. Срезневський в основу своєї повісті «Майоре, майоре!» поклав переказ про нездійснене сватання Сковороди до доньки відставного майора Оленки. Приязнь між дівчиною і мислителем була, вони навіть зібралися одружитися, але в останню мить Сковорода буквально втік з-під вінця і, впавши на коліна перед вівтарем, став благати Бога про прощення. Не бажав філософ заводити стосунків з жінками по тій причині, що й монахи. Він ще з юних літ відзначався особливою релігійністю і здатністю до богопосвяченого життя. Сковорода міг закохуватись, але розумів, що сімейне життя не зможе його наблизити до Бога настільки, наскільки він цього прагнув.

Проти книги Олеся Бузини та інтерпретації Сковороди у ній доволі рішуче відгукнувся на сторінках газети «Коммунист»(!) кандидат історичних наук Д. Дудко. Свою статтю «Дегтем по гению» він розпочинає епіграфом самого Григорія Савича: «Похвально не нравиться плохим», чим пояснює причину такого ворожого ставлення до філософа. Вчений кожну тезу із «Воскрешения Малороссии» намагається спростувати, використавши достовірні джерела та перекази очевидців про справжнього Сковороду.

Не зважаючи на скандальні публікації і відбілювання Сковороди до рівня святого шкільними підручниками, серед сучасних митців, істориків, літературознавців побутує ще один погляд на філософа - як на просту людину з усіма її маленькими радощами і слабкостями, хай і наділену великим даром слова та сильною громадянською позицією.

Сковорода, як це може здаватися на перший погляд, не стояв осторонь політичного життя України. Він захоплювався визвольною боротьбою під проводом Богдана Хмельницького, особливістю побудови його держави, з болем відгукувався про утиски українського народу Російською імперією та Російською Православною церквою. У політиці та вченнях останньої мислитель бачив багато такого, що суперечило Святому Письму. Він не боявся про це відверто говорити. Через свої, відмінні з церковною владою, погляди часто позбувався місця праці.

Але попри таку свою доволі чітку громадянську позицію Сковорода не вбачав у політичній боротьбі основи добробуту народу. Він навчав, що починати шлях до щастя треба із себе, перероджуючись з людини «тілесної» в людину «духовну». Лише в такий спосіб, а не силовим протистоянням, можна здобути справжню свободу. «Духовный же человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает безпредельно. Не машают ему ни горы, ни реки, ни моря, ни пустуни. Провидит отдаленное, прозирает сокровенное, заглядает в прежде бывшее, проникает в будущее, шествует по лицу окияна, входит дверем заключенным», - пише про це Сковорода у своїй праці «Книжечка о чтении Священного Писания, нареченна Жена Лотова».

Також, згідно з вченням філософа, людина може здобути справжню свободу, займаючись сродною (спорідненою) працею, тобто такою, яка найбільше з усіх їй підходить. Ця частина його світогляду як ніколи актуальна у наш час, час економістів, програмістів та юристів, коли людина обирає собі заняття не за внутрішнім покликанням, а за вимогою суспільства. Звісно, сродна праця до тебе зразу не прийде. Щоб її віднайти, треба багато працювати над собою, над самопізнанням, поступово позбуватися тих масок, які ми надягаємо, щоб догодити іншим.

М. Закала виділяє у філософії Сковороди дві передумови щастя: «Пізнай себе» і «Живи згідно з своєю натурою». Завдяки їм людина віднайде свою споріднену працю, а разом з нею свободу і щастя. «Щастя Г. Сковорода розумів як певний перманентний стан задоволення від виконання «спорідненої праці», наповнення людини духовністю, визволення від тенет навколишнього матеріального світу, стан свободи»[7,16], - зазначає дослідниця. Інакше є загроза, примирившись із вимогами зовнішнього світу, втратити спокій внутрішній. «Людина, що йде шляхом неспорідненості, потрапляє в неволю»[7,15], - знаходимо там само.

Стан душі, коли займаєшся тим, що вимагають, а не тим, що хочеться, Сковорода яскраво та доступно зображає у своїй «Байці про котів». Один із них, живучи на пасіці, задовольняється малим, що приносить йому улюблена робота, і при цьому почувається щасливим. Інший, хоч і хвалиться великим заробітком і почесною в селі посадою рибалки, та через свій страх перед глибиною, через свою неспорідненість з виконуваною роботою повністю позбувся нормального сну.

Велике місце у своїх працях Сковорода приділяє Біблії. Він старається пояснити її слухачам і читачам для того, щоб вони вже тут, на землі, у повсякденному житті, могли користати з її вчення. Тим то й викликає несприйняття у церковної влади, яка використовувала Святе Письмо тільки для залякування народу, а не для здобуття ним духовної свободи.

На вільнодумстві Сковороди зосереджує свою увагу сучасний український прозаїк В. Єшкілєв. Цього року в рамках 19-го Форуму видавців у Львові він організував дискусію на тему «Сучасний Сковорода: від ікони до нічного клубу» за участю львівських науковців та літераторів. Основною метою було показати філософа як звичайну людину. «Просто його треба перекодувати на сучасні формати героїзму, які передбачають протистояння вільної особистості системі»[1], - каже В. Єшкілєв.

Щодо нетрадиційної орієнтації та інших пліток навколо Сковороди, то ми не повинні звертати на них ніякої уваги. Вони розраховані на сіру масу, нездатну самостійно мислити, і яка тільки чекає нагоди посмакувати чимось таким, що відповідає її суті, брудним та примітивним. Для людей мислячих важливим є багатий творчий доробок філософа, який навіть сучасному поколінню може дати багато корисних порад, як правильно та чесно жити. І саме на їхній розсуд залишимо питання, чи міг чоловік із печаттю одного з найважчих гріхів на своїй душі удостоїтися смерті святого, про яку знаємо ще зі шкільних підручників. 

Використана література:

1)      day.kiev.ua/3062110

2)      komunist.com.ua/article/22/3166.htm

3)      uk.wikipedia.org/wiki/Сковорода_Григорій_Савич

4)      Бузина Олесь. Воскрешение Малороссии. - К.: Арий, 2012. - 400 с.

5)      Гнатюк Л. П. Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. - К.: Вид. КНУ ім. Т. Шевченка, 2011. - 36 с.

6)      Гнатюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2010. - 446 с.

7)      Закала М. М. Свобода як антропологічна проблема у філософії Григорія Сковороди. - Львів: Вид. ЛНУ ім. І. Франка, 2012. - 20 с.

8)      Ідзьо В. С. Григорій Сковорода - національний символ української філософської та державницької думки XVIII століття. - Львів: Сполом, 2007. - 60 с.

9)      Сковорода Г. Сад божественних пісень. - К.: Національний книжковий проект, 2011. - 336 с.

10)   Ушкалов Л. В. Григорій Сковорода. - Харків: Фоліо, 2009. - 123 с. - (Знамениті українці).

11)   Філософсько-етична спадщина Г. С. Сковороди і духовний світ сучасної людини/ Доповіді і повідомлення регіональної наукової конференції. - Донецьк: ДонНТУ, 21 - 22 листопада 2007 року. - 174 с.

12)   Чернишов В. В. Парадигма синтезу західної та східної філософсько-теологічної традиції у творчості Г. С. Сковороди. - К.: Вид. КНУ ім. Т. Шевченка, 2010. - 20 с.

Василь Калита