Її книжки безпосередні та мудрі водночас, тому важко вловити грань, кому вони більше цікаві: дітям чи дорослим. Неповторний магічний світ дитинства у повістях «Славка» та «Вікно до собаки» не залишив байдужих як серед читачів, так і в середовищі літературних конкурсів: «Золотий лелека», «Книга року ВВС», «Великий Їжак». Галина ТКАЧУК, молода українська письменниця та поетка, — нині в гостях «Дня».

— Твоя найновіша книжка «Вікно до собаки» отримала чимало читацької уваги та премій. А що про неї можеш розказати ти, адже завжди є цікаві робочі моменти?

— Чесно кажучи, я одразу писала з прицілом на конкурс «Золотий лелека», який організувало видавництво «Грані-Т». Просто не люблю, щоби твір пролежував у столі. Це в мене забирає енергію. Писала книжку в Латвії, в Будинку письменника та перекладача у Вентспілсі. А щодо сюжету, то дія там відбувається в маленькому містечку, подібному до моєї Боярки. А ще я хочу згадати про один рукопис оповідань з «тяжкою долею». (Сміється.) Його бралися друкувати два видавництва, але нічого поки що з того не вийшло. Цю збірку оповідань «Найкращі часи» проілюстрував Ілля Стронґовський, вона мала з’явитися у «Факті». Отож у тій збірці було сюрреалістичне оповідання про хлопчика Петрика і двох псів. І тут я зрозуміла, що це «Вікно до собаки» було просто дитячою модифікацією дорослого оповідання. Просто дана тема має в мене різні варіації, це своєрідний метазадум.

— Ти отримала стипендію польського уряду для молодих митців GAUDE POLONIA, як наслідок — у Польщі вийшла твоя поетична книжка «Я та інші красуні». В ній дещо інший ґатунок поезії, ніж ти писала до цього. Звідки така зміна?

— Я би сказала, що в цієї книжки два автори — я та польська перекладачка Анета Камінська. Коли ми працювали над цією книжкою, то був такий дивний момент: Анета сама римує, грається звуками, значеннями, але якось сказала, що в Польщі нині римовані вірші неактуальні, погано будуть сприйматися. Для Анети це не питання зручності, легкості. Адже, як доводить її робота над антологією «Дольки помаранчі. Нова українська поезія», де зібрані найрізноманітніші тексти, вона любить складні завдання. Але в моєму випадку вона відчула, що польському читачеві краще видати неримовані. А зміна — це ніби опір матеріалу, коли треба засвоїти нову для тебе мову, коли тебе поставили в інші умови, показали інший шлях. І так у мене почало з’являтися більше оповідних віршів. І я зрозуміла, що це теж може бути вдалий хід. Бо ті, що я писала раніше, ґрунтовані на звукописі, вони дуже особистісні, герметичні. А сюжетні більше зрозумілі, й якщо майстерно все обіграти, то текст не втратить на поетичності. Також у Польщі я написала повість про Краків, вона чекає свого видавця.

— А тобі хотілося б перекласти щось із польської літератури ?

— Про мій досвід перекладача ще не можна говорити серйозно, це лише спроби. Я почала перекладати повість Беати Островіцької «Світ догори ногами», це така підліткова література. До речі, Беата була моїм наставником на стипендії. За текстовою асоціацією тут можна згадати «Бубу» Барбари Космовської, але стилістика, художній світ там зовсім інші. «Буба» — це світ родинний, там щоденні проблеми, в цілому це дуже позитивна книжка. «Світ догори ногами» — це трагічна книжка про смерть матері, про величезні проблеми в сім’ї, там конфлікт загострений до межі. Коли я захотіла взятися за переклад, то не думала про літературні тенденції, просто історія мене зачепила.

— Якось мені випало прочитати, що ти з дитинства вирішила бути «відомою письменницею». Як з’являються такі бажання і що для тебе визнання?

— Думаю, якби я обрала щось інше, то нічого б не сталося. Просто до повноліття в людини закладається основне сприйняття світу. В мене — естетичне. І тому мені природно займатися літературою, критикою. А коли я це говорила, то це була просто абстрактна думка, яка приносила мені натхнення. Мій «гештальт» закрився, коли «Кальварія» видала «Славку», мене запросили на телебачення, про мене написала Богдана Матіяш у престижному виданні, приязно відгукнулися дорогі мені люди. І тоді я просто уявила життя, яке б я хотіла — проста можливість творчої роботи, без відволікання на «заробітчанство». Для мене успіх — це змога займатися тим, чим хочеш, інтелектуальною працею.

— У «Вікіпедії» написано, що ти ще й літературознавець. Що досліджуєш?

— Я досліджую дитячу літературу, власне, образ міста в ній. Взялася за це, бо сама почала писати для дітей, а воно ніколи не завадить знати своїх попередників. Коли я була у Кракові, то мій проект теж стосувався містописання. Окрім наукового інтересу, це питання дуже емоційно наснажене, енергетичне. Сказати б, останнє моє особисте відкриття, таке собі «віднайдення велосипеду», пов’язане із Шаломом Алейхемом. Місто та громада у його «Тев’є-молочнику» — це все Боярка, в якій я живу! В Польщі інтерес до відновлення єврейського контексту — жвавіший, а в нас нібито все поруч, але мало хто його знає. Не буду говорити за всіх, але я з дитинства більше знала місто через призму української літератури. А в Кракові я дізналася, наскільки українське місто присутнє в польській літературі, навіть у дитячій. І тут додався ще один пласт.

— Ти часто згадуєш про Польщу, певно, тобі там сподобалося?

— У Польщі мені сподобалася значна увага до перекладної літератури, Фестиваль Мілоша, організація культурних подій. Це той випадок, коли формальний бік переходить у якісний на сто відсотків. Тут тобі й підтримка держави, тут тобі й гроші, переклади, резиденції. У нас багато чого робиться на напівволонтерських засадах, і відповідно, ніхто ні за що не відповідає. Але головна відмінність — це те, що в них їхня національна культура — офіційна, а в нас ніби досі андеґраундна. Звісно, і тут можна знайти плюси, наприклад, у моєму колі існує своєрідне невербалізоване правило взаємопідтримки, таке собі «звичаєве право», яке поширюється не лише на друзів чи знайомих, а й на всіх, хто досяг у царині української культури значних успіхів. Отже, це ніби дві різні моделі: там — це інституція, в нас — неформальні, «барокові» відносини. Але мені би більше хотілося, щоб у нас уже все перейшло на етап «класицизму». От навіть до прикладу наша «Києво-Могилянська академія»: вона сама ніби завжди в певній антиномії з державою, ніби якась спільнота, а не лише навчальний заклад.

— Доводилося чути про Клуб Ласла Здобича, створення якого — твоя ідея. Що це?

— Назву свою отримав від імені героя повісті «Вікно до собаки». Це клуб малих фантазерів, створений для того, щоб дати можливість дітям спілкуватися з творчою молоддю, адже це дуже важливо. Насамперед ідеться про розвиток фантазії, вигадування, це не літературний клуб — у статуті закладені й подорожі, й різні екскурсії, й зустрічі з відомими людьми, зі словом, і найрізноманітніше дозвілля. Запрошую всіх приєднуватися восени!

— А що тебе зачепило зі «свіжого» в літературі українській?

— У «Граней-Т» є серія «Казкотерапія для дітей», і в кожній книжці цієї серії є післямова психолога відповідно до описаної ситуації. З одного боку, така ідея видається мені дуже цікавою, а з іншого — дещо сумнівною, адже у будь-якій історії для дітей головний герой долає конфлікт. Найновіше видання цього проекту — «Вісім днів Бурундука» Івана Андрусяка.

— Ти завжди пишеш про всілякі фантастичні пригоди, певно, в тебе було чимало їх у дитинстві. Може, пригадаєш якусь оказію?

— Я літувала у своїх діда-баби в Хмельницькому. Аж якось мені страшенно закортіло морозива. Вдень мені його чомусь не купили, і хоч я була не дуже вередлива, та вночі підняла крик: хочу морозива і годі. А це пізні вісімдесяті, Радянський союз, ну де ти візьмеш уночі морозива? Бабуся мене якось намагалася заспокоїти, аж заходить дід, а він був спокійний-спокійний на вдачу, й питає, що сталося. Потім, ніби це не ніч, одягає піджак, бере миску і виходить надвір... Ми шоковані, через півгодини дід вертається... із повною мискою морозива! Виявилося (а жили вони тоді в центрі), що мій дід пішов до готелю «Поділля», підійшов до чорного входу, зайшов на кухню, познайомився з кухаркою, й вона за якусь там плату вволила його прохання. Дід мій був такий простий, незворушний — морозиво, так морозиво.

Юлія Стахівська