Топ–темою нашої розмови з режисером Владом Троїцьким мав би стати Гогольфест–2012. Минулорічна відмова від проведення фестивалю — фінансові проблеми сьогодні, на жаль, можуть перекреслити найоригінальніші мистецькі починання — мала б сповна компенсуватися цьогоріч: міська влада офіційно оголосила, що бере фест під свою опіку... Перед численними телекамерами заступник голови КМДА Леонід Новохатько натхненно розповідав про те, що цей фестиваль може стати окрасою Києва, візиткою культурного простору столиці... На жаль, процес переходу від слів до діла виявився затяжним: фінансування фестивалю й досі не розпочалося. Гогольфест–2012 запланували на вересень, тож кожен день фінансового зволікання додає сумнівів щодо його проведення і цього року. А Влад Троїцький має купу проектів, окрім Гогольфесту: нещодавно режисер повернувся з Угорщини, невдовзі у нього — наступний тривалий візит за кордон. Хто знає, чи вистачить у Троїцького часу на Гогольфест, якщо доля фестивалю в останній момент усе ж таки вирішиться позитивно...Київ — транзитом з Угорщини до Швейцарії

— Владе, днями ви повернулися iз закордонного творчого відрядження. Де були, чим займалися?

— У Дебрецені ставив оперу австрійського композитора Еріха Вольфганга Конргольда «Мертве місто». Після прем’єри критика назвала виставу головною подією оперного світу Угорщини. У жанрі опери це мій перший експеримент, але за кордоном я працюю вже багато років, ставив там неодноразово... Цю виставу ми випускали німецькою, з акторами під час репетиції спілкувалися через перекладача... Актори в Угорщині — прекрасні. Угорським акторам, як, власне, і самим угорцям, властива гордість. Вони розуміють, у якій країні живуть, яку культуру представляють, вони вміють це захищати і культивувати всередині себе. Це — їхній дух і стрижень. В Україні, на жаль, цього немає... У нас театр і культура є поняттями другорядними. Відповідно, наші актори та режисери існують у якихось маргінальних нішах...

— Що репетируєте зараз у театрі ДАХ?

— Гоголівського «Вія». Готуємося до масштабного проекту. Минулого літа швейцарський театр Vidy–Lausanne запросив нас поставити виставу. Це один iз найголовніших театральних центрів Європи, там працювали Пітер Брук, Люк Бонді, Еймунтас Някрошюс... Перші особи європейського театру, що входять до енциклопедії театрального життя останнього часу. Прем’єра «Вія» відбудеться 29 травня в Лозанні. Основна підготовка, яка включає в себе тижневу поїздку до Карпат разом із французькими акторами, відбуватиметься протягом двох місяців в Україні, а фінальний етап репетицій триватиме два з половиною тижні у Швейцарії. У грудні плануємо великий тур містами, що розташовані навколо Парижа. Буде в нас вистава і в театрі de la Ville у столиці Франції, це один із найпрестижніших театральних майданчиків країни, він розташований навпроти собору Паризької Богоматері й уміщує півтори тисячі глядачів. Якщо відбудеться Гогольфест–2012 — покажемо виставу «Вій» і в Києві. Це дуже недешевий проект, його повністю фінансує швейцарська сторона. Та й узагалі на гастролі ми їздимо тільки тоді, коли всі витрати беруть на себе організатори, які нас запрошують.

— «Вія» для цього проекту запропонували ви чи це була ініціатива театру Vidy–Lausanne?

— Запропонував я. Але це не буде «Вій» в оригінальному вигляді. Це, швидше, сучасні алюзії на гоголівський сюжет. У нас француз українського походження їде в Україну і там зустрічається з величчю, а також похмурістю і світлом країни, де жили його предки. Дія відбувається в Карпатах, історія виходить досить цікава. Ми зараз готуємо музичний матеріал до вистави, активну участь у цьому процесі бере «ДахаБраха». Музика має підтримати сильний візуальний образ цієї постановки, її оригінальну драматургію. Драматургічний матеріал частково буде взятий з п’єси Наталки Ворожбит «Вій», створеної за моєю фабулою. До речі, театральна прем’єра вистави за цією п’єсою буквально днями пройшла в Ярославлі. Над цим же сюжетом працював і КЛІМ. Остаточний варіант для постановки буде створений на основі цих текстів. У виставі звучатиме і українська, і французька мови.

«...якщо реагувати тільки на глядача — швидко можна скотитися
до загравання з ним»

— Пропоную повернутися до справ насущних ДАХу. Ваш театр ще на початку роботи з сучасною драмою не цурався лайки у виставах. Із часом мода на нецензурщину наче й минула, але не для ДАХу — у вас і досі йдуть вистави з віковим обмеженням до 18 років... Чому так? Невже без слова «б...» вистава не відбудеться?

— Зараз у нас в репертуарі таких вистав — три чи чотири. Це небагато. Якщо драматург написав таку п’єсу і вона мені подобається — беру її до роботи. Чому я повинен там щось змінювати? Ненормативна лексика — це не самоціль. Але якщо її вживає драматург, значить, вона йому в цій п’єсі потрібна. Насправді ця суперечка у світі вже давно вирішена, і тільки в Україні до неї весь час повертаються.

— Але ж віковими обмеженнями ви відлякуєте потенційних глядачів... Вони, можливо, і хотіли б подивитися ваші вистави, та слухати матюки, ще й у театрі, — це вже занадто...

— Я так не думаю. Якщо не хочете слухати нецензурні вислови — будь ласка, у нас є інші вистави. Знайомство з ДАХом можна починати з дитинства, музичні вистави за участю «ДахиБрахи» — без вікових обмежень. А для того щоб зрозуміти «...сім днів з ідіотом...», людина має бути досить освіченою... Тут уже інші обмеження.

— Владе, як ви реагуєте на критику? Припустимо, глядач виходить після вистави і говорить, що нічогісінько в ній не зрозумів... Ви звинувачуватимете себе в тому, що не донесли своєї задумки до глядача, чи його, який виявився нездатним вас зрозуміти?

— Звісно, я не буду зараз кокетувати і говорити, що реакція глядачів мені байдужа... Але, з іншого боку, якщо реагувати тільки на глядача, то дуже швидко можна скотитися до загравання з ним. Чим, власне, займаються поп–культура і театр, який я називаю бульварним. Випускай фривольні комедії — і аншлаги та радість глядачів тобі гарантовані. Це, мабуть, прекрасно, але мені таке ставлення до театру нецікаве. Наші вистави — вони суперечливі, не всі їх можуть сприймати. І це нормально. Але, слава Богу, в нас є свій глядач. І не тільки в цій країні. Так що гріх нарікати.

— Що вас надихає на нові проекти, які ви регулярно пропонуєте країні та суспільству — Гогольфест, Лабораторія сучасної драматургії, Центр інноваційної режисури... Займатися лише ДАХом вам уже не цікаво?

— Потрібно формувати культурний контекст, якого в Україні немає. Мистецьке середовище в нашій країні дуже фрагментарне. Для того щоб формувалося поле нової драматургії, фахової критики (зараз серйозних видань, присвячених театру, немає взагалі), нової режисури, нових методів освіти в мистецьких вишах... Цим же хтось має займатися. Тогоріч ми разом iз Центром Курбаса та Чеховським фестивалем проводили конкурс молодої режисури й отримали понад шістдесят заявок на участь. Зрозуміло, що рівень молодої режисури досить низький, дехто взагалі не розуміє, в якому культурному контек­сті він живе, якою є культура подачі вистави, як вона має виглядати... Таким чином ми отримали певне розуміння реальної ситуації. За підсумками конкурсу були показані вісім вистав, комісія, яка курирує цей проект у масштабах СНД, відібрала для подальшої участі в ньому Володимира Снігурченка. А я його запросив зробити в ДАХу дві вистави.

«У них своє весілля, у нас — своє...»

— Поставлю попереднє запитання дещо в іншому ракурсі. Що вас надихає на нові проекти, якщо ви знаєте, що належної підтримки тих, від кого залежить реалізація цих проектів, швидше за все, не буде...

— У нашій країні справді не прийнято реалізовувати приватні куль­турні проекти. Ну, можливо, за винятком ініціатив Віктора Пінчука, Ігор Воронов щось намагається робити... Але це стосується, швидше, візуального мистецтва. Театр таких ініціатив не має. Ми навіть не маємо серйозного театрального фестивалю. Про «Золотий Лев» говорити не будемо — добре, що Ярослав Федоришин його проводить, але це не той фестиваль, за яким можна ідентифікувати країну, це не фе­стиваль рівня Авіньйона чи Единбурга. Те ж саме і в музиці. Є конкурс Горовиця, який завжди відбувається з якоюсь натугою... Нашій країні зараз не до цих конкурсів та фестивалів. У нас ви­бори–вибори–вибори... Нескінченні вибори.

— Ну ось, а ви своїми ініціативами відволікаєте наших високопосадовців від таких важливих справ...

— Але ж я живу в цій країні. Я тут сформувався і мушу щось віддати цим людям і цій землі. А те, що чиновники не сприймають... Ну, в них своє весілля, у нас — своє... І ДАХ, і «ДахаБраха» гідно презентують Україну у світі. Цього року «Даха–Браха» разом із проектом Kluster фінського акордеоніста Kimmo Pohjonen запрошені на найбільший та найавторитетніший у світі world music фестиваль WOMAD, що відбудеться у Великій Британії, цей наш проект у Швейцарії, у березні третю частину проекту «Україна містична» — виставу «Король Лір» — ми покажемо на фестивалі «Золота маска» у Москві... Робимо все для того, щоб Україна асоціювалася не тільки з політичними скандалами, Кличком чи Євро–2012. Євро мине, і за рік уже ніхто не згадає, в якій країні його проводили. Зараз амбіційний проект Arsenale ініціює Наталя Заболотна. Але ж цього недостатньо. Для нашої країни з населенням у сорок шість мільйонів осіб це дуже мало, таких проектів потрібно в рази більше. І особливо тих, які розраховані на молодь.

— Владе, ви завжди негативно відгукувалися про наш традиційний театр. А які зміни мають відбутися в українських театрах, щоб ваше ставлення до них змінилося на більш прихильне?

— У світовому контексті українського театру як такого не існує. Його немає у свідомості театральної спільноти. Для того аби ця ситуація змінилася, треба почати з реформування системи освіти. Я, до речі, три роки викладав у нашому театральному університеті, залюбки продовжив би цю практику і зараз, але там немає місць... Замість системи наших академічних театрів має бути запроваджена інша система, орієнтована на діалог зі світом, у якій би функціонували різні театральні школи, звучало кілька театральних мов... Треба орієнтуватися на світовий мистецький процес, на копроекти — і тоді з’явиться внутрішня конкуренція. У всьому світі проводять конкурси на посаду керівника державного театру. Відпрацював ти на цій посаді два строки — поступися місцем іншим. Якщо це культовий режисер, без якого театр не уявляє свого існування, все одно такі конкурси організовують — щоб формувалося коло нових імен, щоб з’являлася нова театральна мова... У нас же цю посаду обіймають пожиттєво. Як результат: коли ми сьогодні говоримо про молоду режисуру, то згадуємо Дмитра Богомазова і Юру Одинокого, яким уже під п’ятдесят... Є ще Андрій Білоус, якому під сорок. А із зовсім молодих — це Паша Юров, Володя Снігурченко та Іван Орленко... Малувато, як для такої великої країни.