Літературний дайджест

29.12.2011|23:26|"День"

Марія Матіос: Зараз Україна потребує силачів мислі

Про рік, що минає, говоримо з Марією МАТІОС. 2011-й для письменниці виявився доволі напруженим, разом з тим — дуже вдалим. До того ж її особистісні підсумки часто є віддзеркаленням ситуації в країні.

- Без жодного перебільшення рік, що минає, для мене став реальним підтвердженням того, як у людському житті віртуозно вміє журба із радістю брататися майже синхронно, - говорить пані Марія.

Саме цьогоріч я, здається, побила свої попередні рекорди з вивчення карти світу. Не вдаючись в окремі деталі, скажу лише, що ми разом із трупою Івано-Франківського театру ім. І. Франка стали колективними «колумбами». Бо всі вперше перетнули океан і навесні відкрили для себе Канаду, а восени - США. Це були приголомшливі гастролі із «Солодкою Дарусею»! Зали збирали від 300 до 800 глядачів! Декотрі з них добиралися по 3-4 години з околиць до мегаполісів, щоб почути сучасне українське слово. Багато хто тоді відкрив для себе Україну, як ми «відкривали» Америку.

Саме 2011-го інсценізовані «Солодка Даруся» і «Нація» двічі побували у Польщі. Тому іноді жартую, що ми професійним театральним мистецтвом усе ж наблизили Україну до Євросоюзу, чого, на жаль, не зробили професійні українські політики. Думаю, театральна версія і «Дарусі», і «Нації», окрім того, у багатьох випадках наближає Україну до України, а українців - до розуміння своєї історії, що засвідчили і неодноразові цьогорічні аншлаги театру в Києві, Херсоні, Тернополі. Тепер ось готуємося до поїздки на Донбас. Не маю жодного сумніву, що там буде так само, бо насправді в Україні скрізь є Україна, тільки її треба хотіти побачити і хотіти підтримати. Я нещодавно побувала в Конотопі і маю непередавані враження від того, як розумні і совісні люди схожі між собою, незалежно, в якій частині країни вони роблять добрі справи.

Отже, для мене - саме як письменника - цей рік був добрим, бо, окрім цього, я мала творчі вечори, а отже, читача у Парижі, Вроцлаві. Були творчі зустрічі у Туреччині та Ізраїлі. «Солодка Даруся» у перекладі Анни Коженьовської-Бігун польською мовою стала однією з семи фіналістів літературної нагороди «Ангелус» - найбільш престижної відзнаки для літератур країн Центральної Європи. А у цьому конкурсі брали участь 54 книжки із 23 країн. У Австралії саме 2011 року окремими виданнями (англійською мовою у перекладі Юрія Ткача) вийшли мої книжки - «Апокаліпсис» та «Москалиця» і «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба». Були публікації окремих творів чи уривків із них чеською, польською та англійською мовами. В Україні вийшло довгоочікуване «Вибране». Ну і за два з половиною місяця розійшлися перші п´ять тисяч примірників найновішої повісті «Армагедон уже відбувся».

- До речі, ситуація із намаганням вилучити книжку «Вирвані сторінки з автобіографії» і принизлива «міліцейська» історія більше не повторювалися?

- Як вам сказати точніше... Історія метаморфується. Тобто моя «погана» історія із новою владою та старими її підпирачами триває. Вона мало не щомісяця набирає нових форм, природу яких пояснити неможливо, якщо розглядати її без контексту. Якщо ж не випускати з голови, що все це відбувається на тлі загальноукраїнської політичної (у тому числі) ситуації, то, чесно кажучи, переповідати її вже ліньки.

Насправді звільнення мене з роботи і нібито «цибенківський» сюжет із намаганням притягнути Марію Матіос до кримінальної відповідальності за статтею 297, п. 2 Кримінального кодексу «наруга над могилою» і «вліпити» від трьох до п´яти років «тюремного ув´язнення», а за тим низка найбрудніших пасквілів у проурядовій пресі із заголовками «Таким авторам надо давать по морде» (!), публічними рекомендаціями Службі безпеки України «зайнятися» такою письменницею - це побоювання мене як людини, письменника і громадянина владою Президента Віктора Януковича.

- Через суд вас поновили на державну службу в Шевченківський комітет. Це було питання принципу, і чи далі там працюєте?

- А ви запитайте про це у Ганни Герман і Бориса Олійника, що вони роблять зі мною включно по цей день? Повірте, це дуже цікаво! Я вам могла би розказати, що таке сім (!) засідань українського суду для українського письменника, які пройшла цього року; як весело слухати в судах представників Шевченківського комітету, які «захищаються» російською мовою; як я викликала до суду свідком Президента України Віктора Януковича. Багато чого могла би розказати і ще розкажу (щоправда, дещо з цієї історії я опублікувала окремою книжкою «Хроніка українського самашествія, або Державна ода фалосу», про яку дуже «цнотливо» мовчать наші високочолі моральні «авторитети» від літератури і політики). Вдумайтеся у деталі: у спецоперації проти одного письменника брали участь 10 генералів, 9 полковників, три заступники Генпрокурора, два перші заступники міністра МВС та ін.! Я у книжці їх усіх назвала поіменно, з цитатами документів, з тими усіма «терміново встановити місце знаходження письменниці, допитати» (ця інформація для тих, хто «розкатав» був губу про мій «піар». Так ось це все відбувалося паралельно з судовими засіданнями щодо незаконності звільнення мене з роботи). Від травня (!) 2011 року не виконуючи рішення суду, названі і ще не названі хорти від гуманітарної політики дотепер вдаються до таких махінацій і шантажу щодо мене, прикриваючись нібито Президентом, що на цей раз я змушена буду діяти не так сором´язливо, як до цього. Дуже не люблю публічних «розборок», але цинізм щодо мене перейшов усі межі. Тому я зараз вільна розкрити цю брудну історію без купюр і без жалю до будь-кого з її фігурантів. Бо вважаю, що кожне добро і зло мають бути названі по імені.

- Як ставитеся до своїх ворогів? Що про них можете сказати? (Ліна Костенко, наприклад, писала: «Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію»).

- У мене немає ворогів. Я ж не тримач офшорів, газової труби чи державних акцій. Може, є жменька заздрісних від невпевненості у власних силах людей. Я таких не обліковую і їхнім безсонням через мої успіхи не переймаюся. Але у мене є серйозні світоглядні опоненти й банально оплачувані цими опонентами провокатори. Всі вони зараз при владі, вони поки що мають реальні важелі тиску на мене. Майже всіх їх я знаю поіменно. Ну, це майже за Ірен Роздобудько: вони також знають, що я їх знаю. Час від часу ті просто змушують мене виходити з ними на публічну прю. Але це стосується винятково принципів чи закону. У них це називається піар. Я це кваліфікую як обстоювання свого світогляду, своїх прав чи дотримання закону. Тоді справді стаю «лютою». Проте я маю перед ними безсумнівну перевагу: вони при владі, але вони євнухи, бо невладні над моїм Словом. Як зрештою, ні над чиїм іншим.

- На думку Марії Матіос, в якому літературному жанрі вийде найкраще описати те, що нині відбувається в країні: драмі, комедії, трагедії, фарсі?

- На мій погляд, теперішній український час у велику і серйозну літературу прийде ще не так скоро. Проте нічого трагічного в тому немає. Але наш час задля історичної правди, задля неспотвореної картини для майбутнього повинен бути дуже щільно, клітинка в клітинку, хрестик у хрестик представлений у нелукавому. А може, багато в чому нещадному (задля очищення!) слові сучасників. Тих, хто спроможний на таку відвагу. У «не-джинсовому» літописанні. Такому, знаєте, дуже точному у визначеннях, скрупульозному слові, яке не можна було б трактувати двозначно. Аналітичному, публіцистичному, з повним обліком усіх погромницьких дій влади проти України і українства у найширшому сенсі. Якщо хочете: зараз Україна потребує, може, не так фізичних силачів, як силачів мислі, слова, думки, тих - що без ГМО, палких і переконливих полемістів, диспутантів, мотиваторів. Але не отих, із геббельсівським закочуванням очей, а тих нещадних хірургів, які очищають загноєні рани від потенційних інфекцій. Хай вибачать мені усі романтики і перечулені патріотизмом громадяни, але Україна сьогоднішня - безнадійна країна, хоч в який куток чи сферу її життя ми б зазирнули. Всі наші пречудові міфи про нас самих, про наше волелюбство, працьовитість і добру душу не варті і півкопійки, якщо ми дозволили і дозволяємо мати те, що маємо, і робити з собою те, що з нами щодня роблять від Путивля до Карпат. Ми видаємося неповносправними в очах притомного світу і притомних людей. Нікого не цікавлять причини, чому так. Факт залишається фактом - ми майже нічого не робимо як громадянське суспільство, щоб поставити «шлагбауми» перед безчинствами, корупцією і наступом на права громадян. Мало кого цікавить, що ми живемо, за Тімоті Снайдером, на «кривавих землях», які були найбільш небезпечними для життя людини у ХХ столітті. Багато хто у світі також пройшов через геноцид, етноцид, депортації, репресії, бездержавність, «буферну зону», особливе геополітичне розташування тощо. Але подивіться, де тепер ті народи й нації! І тому від зовнішнього світу нам годі чекати особливого співчуття. Світ живе дією, наукою, новими технологіями, захистом своїх національних інтересів і конкуренцією. Що ми з цього ряду можемо запропонувати світові? Отож-бо... Без перезавантаження усього суспільного життя, без кардинальної зміни нашої політичної волі як держави і як країни, без зміни суспільних спікерів ми маємо всі шанси залишатися в очах світу, як нерозвинуте плем´я у джунглях. Жорстокі слова? Очевидно. Але ще більш очевидною є правда про те, що наше відставання у стандартах і якості життя, ще трохи - і залишиться незворотним.

- Чи правильні мої враження, що ви, як кожен зрілий митець, взялися за «освоєння» вічних істин, як-от, наприклад, у новому творі «Армагедон уже відбувся», де чітко простежуються дві з них: Господь осміяний не буває та не судіть, і вас не осудять?

- Я так цю книжку писала, ніби купувала слова до неї. Вона - наче не моя. За стилем. Скупістю викладу. Моральними присудами. Це моя Україна, але із тієї серії, з тієї інтерпретації, про яку казав Франко: «Я не люблю її з великої любові». А я би ще сказала - з великого болю.

- Між іншим, деякі вислови з «Армагедону...» читачі використовують як афористичні. Наприклад, «Ніхто не може зважити чуже лихо. І ніхто чуже не перебуде, а лиш своє», чи «Слово не є тверде. Тверда лише віра», чи «Люди рахують гроші і не рахують свої дні». А ви самі їх у побуті вживаєте?

- Я так думаю, - це озвучена частина мого світогляду й моєї життєвої філософії. Взагалі, мій «Армагедон...» - надто безжальна річ. І не тільки тому, що списана з реальної, конкретної, ще більш драматичної (якби розказати все!) родини, драма якої триває навіть тієї хвилини, коли ми про це говоримо. Ця розповідь нещадна, бо насправді є вироком колабораціонізму окремої людини із чужою за світоглядом системою. Торг за власне життя із безжальною до інших людей системою завжди закінчується особистою драмою для того, хто в такі торги вступає, - ось квінтесенція мого «Армагедону...». Найбільш відчутно за такий колабораціонізм розплатилася і розплачується Західна Україна - за те, що свого часу коли вимушено, коли невимушено пішла на змову з «червоним» дияволом. За те, що дозволяла трощити свою віру, традиції, що близько до серця підпустила чужу мораль, ба швидше, повсюдну аморальність, що мовчки дозволяла плодити корупцію у таких масштабах, які не снилися й Аль Капоне, а по всьому, відчувши внутрішньоутробні поштовхи притлумленого «розвинутим соціалізмом» колишнього (австро-угорського) підприємництва, - масово ринула в Європу на вимушені (а коли й не дуже) заробітки, залишаючи на роздоріжжі морального хаосу малолітніх дітей. Хто цього ще не «вчитав» у моїй книзі «Армагедон уже відбувся» - я тому заздрю: бо він ще сам не розплачувався за свої помилки. Уміння людини, як кажуть, за три чисниці до смерті робити ревізію свого життя, «філософствувати», як це я зробила зі своїм книжним дідом Олексюком, не має нічого спільного з рівнем освіченості цієї людини. Ця «ревізія» залежала лише від природної мудрості й глибини його людської драми. Мені як письменникові байдуже, чи мій персонаж Іван Олексюк закінчив, як моя бабуся, що її називали Соломоном, чотири класи церковнопарафіяльної школи, чи тому Олексюкові радянська влада дала освіту у технікумі або училищі за її, радянської влади, підтримку. Мене цікавить, із якими думками, а не дипломами, ця людина стала перед своєю смертю. Ось, бачите, львівський «професор Пі» розливу Дмитра Табачника стає перед цивільним судом із Указом Президента про присудження йому Державної премії України в галузі освіти (вдумайтеся!). А суд Божий і суд совісті не питає ні дипломів, ні нагород. Його цікавить лише звід, реєстр злодіянь і доброчинності людини. Усе!

- Що самі собі побажаєте на наступний рік?

- Тільки зміцнення здоров´я. Бо це - єдина валюта, якою можна розплатитися за все те, що тобі дає Бог. Коли людина здорова - вона перевертає гори. Недужій людині це робити значно важче. І всім читачам «Дня» у новому році бажаю бути дужими й безстрашно дивитися в очі будь-якому драконові, хоч яке б ім´я значилося в його паспорті чи на дверях кабінету.

Надія Тисячна



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери