Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях

Літературний дайджест

01.12.2011|07:54|УНІАН

Процюк описав психологічні травми Винниченка, його сексуальні досвіди, взаємини з жінками

З-поміж численних Винниченкових «іпостасей» він обирає для свого тексту лише ті, які цікаві йому самому, виписуючи не послідовну біографічну канву, а власне психологічну біографію свого героя…

Рецензія на книжку Степана Процюка «Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка».

Нон-фікшн, зокрема біографічна література, тепер на піку популярності, й пояснювати це, вочевидь, слід глибокою кризою сучасної людини – «постарілої», «втомленої життям», яка боїться фантазувати. Втім, для самої біографічної літератури ця пора розквіту означає, з-поміж іншого, й можливість – у рамках жанрових модифікацій – бодай іноді «крадькома» повертати людям фікшн, удаючись до маленького корисного «обману». Але це не той обман, коли ви заплатили за мексиканський тушкан, а то виявився шанхайський барс (так, якщо пригадуєте, казав Еллочці Людоїдці Остап Бендер, погладжуючи хутро якого-небудь фарбованого Бровка). Це той чудовий письменницький «обман», коли ви заплатили за нон-фікшн – не-літературу, – а отримали справжнісінький фікшн, на реальних документах «вирощений» до якості живого художнього тексту.

Ясна річ, письменник у такій ситуації добряче ризикує. Бо серед читачів і критиків неодмінно знайдуться ті, що вимагатимуть свого «мексиканського тушкану» й дорікатимуть авторові тим, що він пише не так, як Стефан Цвайґ (ба ні – вони скажуть на російський манір «Цвейг»), і навіть не так, як Жан-Марі Ле Клезіо, – й нічого їм не доведеш, бо покупець, згідно з законами торгівлі, понад усе. Проте, згідно з законами літератури, мені направду шкода, що з-поміж наших письменників на такий ризик наразі зважується лише Степан Процюк. Бо література, як на мене, чогось варта не тоді, коли в ній усе гладко, достеменно й достовірно, як на фотографії, – а тоді, коли вона береться за експеримент, який може виявитися вдалим, а може й невдалим, але це в кожному разі буде пошук живих відповідей на живі питання, а не банальне задоволення обивательської цікавості «підглянути за великими».

Утім, я не можу достеменно стверджувати, вдалим чи невдалим експериментом є нова книжка Степана Процюка «Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка» (К.: Академія, 2011, серія «Автографи часу»), – бо для цього треба було б увести її в адекватний контекст, а біографічний нон-фікшн на цю роль, як ми вже з’ясували, в жодному разі не годиться. Про те ж, як такі експерименти провадилися в інших літературах, я, на превеликий жаль, нічого не знаю. Тому єдиним приступним мені контекстом «Масок…» є… попередня книжка Степана Процюка в цій же серії – «Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника». Багато тут напорівнюєшся!

Щоправда, в історії вітчизняного письменства, причому нещодавній, до певної міри схожий прецедент був. Маю на увазі статтю світлої пам’яті Соломії Дмитрівни Павличко «Пристрасть і їда: особиста драма Михайла Коцюбинського» («Сучасність, 1994, №12), в якій було зроблено спробу відчитати життя і творчість класика методами феміністичної та психоаналітичної критики. Це єдина студія славетного літературознавця, яку я, прочитавши, назвав тоді (для себе, винятково для себе) провальною – і досі, через півтора десятиліття після її появи, своєї думки про неї не змінив. І не тому, звісно, що Коцюбинський з цієї студії поставав фігурою, відверто кажучи, вкрай непривабливою, – я так не вважаю, але тут нічого не вдієш, кожен автор має право на висловлення власних поглядів. Проблема була в іншому: в тій студії, як на мене, Соломії Павличко було більше, ніж Михайла Коцюбинського – феміністична методика кінця ХХ століття відверто ламала собі зуби об автора, на добру сотню років «старшого», який у «лаканівські трафарети» просто не вміщається. І я ще тоді був подумав, що якби шановна Соломія Дмитрівна змалювала нам «свого» Коцюбинського не в літературознавчій розвідці, а в романі, – то все це сприйнялося б геть інакше. Ми мали б літературну подію!

Так от, Степан Процюк саме так і зробив – у формі художнього тексту, психоаналітичного роману, подав нам спершу «свого» Стефаника, а тепер і «свого» Винниченка. Як на мене, це вже за визначенням мало б сприйматись як літературна подія!

Ясна річ, при цьому годі повністю ототожнювати Процюкового Винниченка з Винниченком справжнім. Автор нам цього, зрештою, і не пропонує. З-поміж численних Винниченкових «іпостасей» він обирає для свого тексту лише ті, які цікаві самому письменникові, виписуючи не послідовну біографічну канву, а власне психологічну біографію свого героя, яка далеко не завжди суголосна його біографії, так би мовити, «фізичній». У полі Процюкового зору – дитячі психологічні травми Винниченка, його сексуальні досвіди, складні взаємини з жінками, травми батьківства, Винниченкова візія українських національних комплексів, проблеми еґоїзму і чесності з собою, хронічні «комплекси українського письменника», взаємини з колеґами-літераторами – українськими і російськими, гроші й безгрошів’я, життя на еміграції… Разом з тим ціла низка важливих для «справжнього» Винниченка іпостасей, як-то його партійна робота, а відтак і державницька діяльність на посаді голови уряду, прописані доволі схематично – все це віднесено кудись на другий-третій план і воно в романі виконує радше роль «тла», про яке лише принагідно згадується і на якому розігруються прописані в творі драми.

Якби йшлося про нон-фікшн, то за таке Процюка треба було б «товкти», – але ж оскільки тут ідеться про художній текст, то слід, гадаю, перш за все запитати: чому так? Себто, чи справа лише в тому, що наш автор прописує стосовно свого героя лише ті речі, на яких знається сам, і оминає ті, які він особисто не осмислив? Стосовно останнього, то це, вочевидь, правда, – але не вся. Без сумніву, проблема не в тому, що Процюкові «ліньки» осмислювати якийсь аспект Винниченкової біографії, – а в тому, що художній текст, навіть якщо його героєм є реальний персонаж із минулого, за самою своєю природою звернений не на ретроспективу, а на перспективу, себто покликаний (на відміну, скажімо, від наукової студії) показати читачеві не так минуле, як сучасне й майбутнє. Ото саме цим і займається Процюк, показуючи нам почерез образ Винниченка-письменника широку парадигму задавнених і болючих проблем українського письменництва, актуальних нині аж ніяк не менше, а може, й більше, ніж на межі XIX і ХХ століть.

Це підтверджується й тим фактом, що навіть образи й сцени, які можливобуло прописати, скажімо так, реалістичніше, – наш автор прописує символічно. Те, що Лєнін, Ґорький та інші подібні персонажі, а також міт острова Капрі в Процюка подані як карикатури, – це, зрештою, закономірно. Але ж і Нечуй-Левицький у нього теж карикатура; та хоч особисто мені Нечуя й «шкода», бо він аж ніяк не був ні в житті, ні в творчості таким зашкарублим і невротичним (передовсім не був невротичним!), як тут описано, – та Процюк говорить не про людей, а про міти й комплекси, уособленням яких у нашій свідомості є і Лєнін, і Ґорький, і навіть бідолашний Нечуй. А з нашої свідомості маски опадають повільно – дуже повільно…

Усе це добре, – скаже читач, – але де ж тоді тут Винниченко? Роман-бо має доволі недвозначний підзаголовок, – і тоді виходить, що взяте наприпочатку цієї статті в лапки слово «обман» слід розлапковувати й уважати, що насправді ми маємо справу з романом про Степана Процюка? У тому й справа, що ні! Звісно, Степана Процюка в цьому романі багато, – але ж написаний він на основі реальних листів і щоденників таки ж Володимира Кириловича Винниченка. Ото вже що-що, а їх автор проштудіював напрочуд старанно й сумлінно! І не його провина, що ми, може, Винниченка собі трохи інакше уявляли…

Зрештою, автор – хто б що не казав – чесний з собою. І з нами, читачами, – що не менш важливо. Принаймні в тому чесний, що він добирає для своїх психобіографічних романів таких персонажів, які дуже близькі йому за світовідчуттям і психотипом. Ті, хто має інший психотип, можуть цього не сприймати – і не сприймають; а часом можуть до цього поставитися – і ставляться – агресивно. Але хіба це проблеми Процюка?

Іван Андрусяк




коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.12.2024|11:01
Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
19.12.2024|07:49
Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
18.12.2024|13:16
Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
17.12.2024|19:44
Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
17.12.2024|19:09
Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
10.12.2024|18:36
День народження Видавництва Старого Лева
10.12.2024|10:44
На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
10.12.2024|10:38
Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
10.12.2024|10:35
Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
10.12.2024|10:30
У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”


Партнери