З огляду на нинішню політичну кон’юнктуру, сьогорічна Шевченківська премія з літератури мала б дістатися Во­лодимиру Рутківському за трилогію «Джури». Зрештою, це був би адекватний вибір, бо за суспільно–читацьким розголосом цей твір іде, як–то кажуть, голова в голову з «Чорним вороном» Василя Шкляра; й обидва вони помітно випереджають своїм відлунням нову збірку поезій Павла Вольвача.

Рутківський з’явився у нашій літературі, ніби нізвідки — після публікації 2007–го роману «Джури козака Швайки» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА). Тоді він посів друге місце у рейтинґу «Книжка року». Через рік вийшли «Джури–характерники», а торік — «Джури і підводний човен»: обидва видання стали лавреатами рейтинґу. Преса зарясніла рецензіями, а нещодавно навіть опубліковано літературний портрет, чого не мають і давно відомі «сучасні класики». З цієї ґрунтовної біографічної статті Олександра Гавроша (ЛітАкцент, 02.02.2011) ми довідалися, що Володимир Рутківський аж ніяк не початківець. Ще сорок років тому він заповідався на поета першого ряду. «У 1968 році на 5–й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем». Гарна компанія, чи не так?

А далі на Рутківського впала тінь «буржуазного націоналіста», і публікуватися в Україні стало проблематично. А в Москві — будь ласка: випробувана імперська технологія помпування мізків. Тут його повість (спробував себе у «дитячій» прозі) порівнювали навіть із тодішнім мірилом жанру — Аркадієм Гайдаром. Виявляється, і «Джури» з’явилися не оце три роки тому. Як свідчить Олександр Гаврош, «перша публікація «Джур» відбулася ще 1995 року в журналі «Однокласник». За 12 років оприлюднений текст так нікого і не зацікавив!» Саме над цим варто замислитися: чому «старий» текст раптом став бестселером?

Тут є принаймні три пояснення. Перше: літературні журнали чомусь без бою віддали промоційні терени книгарям. Презентації нових чисел «товстих» часописів — виразний виняток у сучасному літпроцесі. Рецензій на їхні публікації немає (може, головні редактори не розсилають нові номери книжковим оглядачам?). Пригадаймо, що і «Ключ» Василя Шкляра, і «Солодка Даруся» Марії Матіос також здобулися на бестселерний розголос лише через пару років по журнальній публікації, коли вийшли книжками.

Друге: блискавичний успіх «Джур» засвідчив ефективність видавничих брендів. На час виходу книжки Володимира Рутківського імідж видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» сягнув рівня, коли кожна його новинка апріорі варта уваги. А тут ще й попрацювали з позиціюванням книжки: тоді література для підлітків була у величезному дефіциті. Закликаний до ілюстрування «Джур» художник Максим Паленко, здається, став головним у цьому процесі — фактично, він повернув у підліткову літературу справжню сюжетно–портретну ілюстрацію.

І третє, найцікавіше: що ж у самому тексті «Джур» є такого, що раптом вибухнуло через 12 років по першій публікації? Літературний критик Тетяна Щербаченко у цікавій статті (Буквоїд, 29.01.2011) висловлює здогад, що Рутківському «допомогло» радянське відлучення від друкування: він, мовляв, у цьому примусовому мовчанні переосмислив свої письменницькі пріоритети. Тут цілком згоден: так само «випірнув» у модерну літературу, скажімо, Василь Шкляр. Але висновок згаданого критика дивний: «Влучив у яблучко нових закономірностей дитячого читання». І це по тому, як вона пише про слайд–сприйняття (або кліп–свідомість за визначенням філософа Віктора Пролеєва) сучасної дітвори.

Нове у Рутківського — це призабуте читачами старе. Це традиція модерного історичного екшену, що буяла в українській літературі на порубіжжі ХІХ—ХХ століть: твори Юліана Опільського, Адріяна Ка­щенка, Андрія Чайковського, Олекси Стороженка, Зінаїди Тулуб. Що­до світових зразків, то Рутківського вже порівнювали з Вальтером Скоттом. Я би додав сюди Майн Ріда й Фенімора Купера. Але найближчим аналогом, здається, є Жуль Верн. І тут постає питання: чи «Діти капітана Гранта», або «П’ятнадцятирічний капітан» (історії, подані автором очима підлітків) є якоюсь особливою «юнацькою» літературою? Володимир Рутківський в одному інтерв’ю каже, що якоїсь особливої літератури для юні не існує. Схоже, що так.

Бо «Джури» — це, за великим рахунком, компенсаційна література для усіх тих, хто захоплюється Брюсом Віллісом, Сильвестром Сталлоне, та сьогоднішнім гітом російського ТБ — молодшим Ульяновим, Звіробоєм. Рутківський описує те саме — і чим ніндзя кращі за козаків–характерників?

«Джури» — це щось поміж «Тарасом Буль­бою» та радянським кіно–блокбастером «Подвиг разведчика». Наскрізний герой — козак Швайка — професійний розвідник, який нишпорить у татарських тилах. В останній книжці автор відправляє свого спецагента у відставку, бо «засвітився»: «Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі».

Навчання справи вивідництва — одна з головних сюжетних ліній трилогії. Тут тобі і про екстрасенсорику, і про силу інформації взагалі. Утім автор дбає насамперед не про дорослого читача, а про 12–річного, з віку якого й починається оповідь. Можна сказати, що ракурс усієї розповіді тримається на рівні 1,1 метра — зросту головних персонажів. Сенсорні відчуття дітлахів — звуки, пахощі, фарби, порухи — віддані дуже переконливо (а у третій книжці — й відчуття–флюїди юнаків).

Може, головна принада книжок Рутківського — у цілковитій відсутності дидактики: перед персонажами стоїть лише вибір між обставинами і нечаста реакція якогось «діда» — приблизно, як у Марини і Сергія Дяченків. І тут ми знову повертаємося до питання: чи вважати тих самих Дяченків — і Рутківського — дитячими письменниками? Може, справді, ніякої «дитячої» літератури й не існує?

Ну і трохи для тих, хто «Джур» іще не читав. Ідеться про часи, коли в Україні сталися «погроми, яких Русь не пам’ятала з часів Батия» і «козацтво — це ще заняття, а не соціальний статус», — як пише історик–знавець нашої середньовічної минувшини Наталя Яковенко (Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005). Володимир Рутківський описує появу першої січі (ще з малої літери); перших «чайок», усталення професійної науки характерництва; соціальної солідарності (козаки плюс черкаський князь Богдан Глинський); ну і, звісно, першого підводного човна, про що пізніше буде в офіційній історії.

І на останок про мову. Мало сказати, що її можна, даруйте, пити. Сам автор в інтерв’ю сказав так: «Дитина не повинна спотикатися об усіляке стильове «каміння». Стиль для мене — як футбольний суддя. Чим його менше чути на полі — тим краще для самої гри» (ЛітАкцент, 15.03.2010).

Костянтин Родик