
Re: цензії
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
Видавничі новинки
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
Літературний дайджест
Петро Мідянка: Якби всі закарпатці вийшли на вулиці за автономію, тоді був би сепаратизм
- В угорському «Лексиконі світової літератури» я зафіксований як карпатоукраїнський поет. У моїй «Луйтрі в небо» Юрій Кох намалював турула (мадярську міфічну птаху) зі старої угорської королівської марки. Ну і що?
Петро Мідянка «з усіх боків цікавий чоловік». Його знають, і він для цього майже ніц не робить, окрім того, що пише оригінальні вірші. Як виявляється, деколи і цього буває достатньо. А з-поміж всіляких літературних премій у вічі впадає відзнака зовсім не літературна – лауреат Всеукраїнського конкурсу “Вчитель року-98” у номінації “Українська мова і література”. Нещодавно вийшла збірка поезій Мідянки «Луйтра в небо», і це могло би бути приводом для розмови. Та з розумною людиною кореспондент ZAXID.NET завше знайде про що поговорити.
– Пане Петре, мусимо почати з гарячого, а саме з останньої на сьогодні збірки Ваших поезій «Луйтра в небо». Знаю, луйтра – це те саме, що драбина чи сходи. Отже, як маємо розуміти цю метафору? І що за тексти зможемо прочитати у книжці? Нові, вибрані…
– Книжка «Луйтра в небо» вийшла минулого року в серії «Бібліотека Літакценту» (я був 2009 року лауреатом премії цього Інтернет-видання). Хоч я близький до метафористів вісімдесятих років минулого сторіччя, про метафорику назви не думав. Це радше асоціювалося з біблійною оповіддю сну патріарха Якова: у небо і з неба була драбина, по якій піднімалися й опускалися ангели. Хоч навіщо безплотним силам луйтра? Вірші я подавав майже з усіх раніше виданих книжок у скороченому вигляді (обмежував обсяг), а також кількадесят недрукованих текстів, трохи есеїстки, словник говіркових слів. Назва продовжила мої традиційні назви: «Фараметлики», «Дижма», «Ярмінок». Раніше цього не можна було робити. Колись у видавничому плані видавництва ЛКСМУ «Молодь» (1987 р.) було два «Пороги» – мій і Павла Мовчана. Отож, маю нарешті томик поезії, який у «братній» Росії дозволено мати Івану Жданову чи Юрію Арабову. Саме з ними в перебудованому Києві був поетичний скандал. Подібно до літературно-критичної полеміки Ярослава Мельника й Миколи Рябчука про метафористів і сповідальників. Бачиш, і тоді був піар, правда, з цензором і «літом».
– Ви пишете, є помітним учасником сучасного літературного процесу і водночас виконуєте функцію просвітителя у тому сенсі, що викладаєте українські мову і літературу для закарпатських школярів. Власне, хотів би запитати про вчителювання. Чим воно для Вас є? Кажуть, вчитель не тільки навчає, але і сам щось бере від своїх учнів. Що Ви виносите зі шкільних кімнат?
– «Просвітитель» – це дещо старомодно, а от учитель – це сучасно, хоч і не престижно. За 30 літ педагогічної діяльности були різні школярі й різна література. Перше десятиліття припало на «совок», то я вчив з дітьми такі твори, як «Прапороносці» Олеся Гончара, «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука, «Пісня трактористки» й «Партія веде» Павла Тичини. Школярі у піонерських галстуках і з комсомольськими значками вчили сумлінно напам’ять. Однак я їм щось усе казав поза програмою. І мені потім казали випускники, дорослі люди: «Петре Миколайовичу, ви нам говорили правду». Біда нашої літературної гуманітаристики, що учні всі без винятку мусили писати твори й не знали писати заяв та практичних ділових паперів. Пам’ятаю, я був у журі Всеукраїнської олімпіади з мови й літератури, як один професор вигукнув: «Перше місце вже куплено!». Також пережив багато перевірок. Один інспектор з Ужгорода розніс мою роботу в районній газеті, а років через десять готував мене на Всеукраїнський конкурс «Учитель року», який проходив у місті докерів і верф‘яників Миколаєві 1998 року. Нинішні школярі, точніше їхні батьки, куди крутіші, ніж вчителі, в яких чоловіки не підприємці й не заробітчани. Є гарні діти, але це мало. Вчитель перед телевізором безсилий, він злидар і невпливовий, на відміну від міліціянта. Хоч і того можуть послати.
– А чи не було ідеї якось прозово описати вчителювання, зобразити там своїх учнів, відтворити колорит? І чи взагалі бралися за прозу? Чи можна чекати від Петра Мідянки «Закарпатської саги»?
– Колись я мав намір зробити прозовий твір про життя сільського інтелігента, десь на рівні повісті, бо романи для мене – це навіть не «Вершники» Юрія Яновського (в новелах), а класична історія жанру. Вже був навіть розпочав і хотів друкувати уривки в часописі «Критика», але щось мені не пішло. До серйозної прози я виявився не готовим, та й просто не мав часу сидіти з обтяжним твором. Отож, як Ти кажеш, саги не вийшло. І не обіцяю це найближчим часом зробити, для цього треба мати кількарічний повний пансіон, а не пачки контрольних та тематичних, в які мені лізе внутрішкільний контроль.
– Пане Петре, не можу не спитати про Вашу політичну позицію. Деякі літератори висловлювали свої так би мовити сепаратистські настрої з благодійною метою дозволити комусь відділитися, якщо є на то непереборне бажання. Як ставитеся до таких міркувань і чи самі закарпатці вважають себе невіддільною частиною України, а чи могли би з легкістю зробити автономію?
– За той сепаратизм я заслуханий зі студентських авдиторій (а це 70-ті роки минулого сторіччя). Деякі викладачі нас застерігали від сепаратистського свербежу не тому, що була єдина «керівна й спрямувальна». Певно, хотіли нам передати те, що їм говорили свого часу європейські славісти в Будапешті й Відні. Сепаратизм дістав дієвість з проголошенням незалежности України та різних культурних товариств. Одні «сепаратисти» вчилися зі мною в університеті, інші просто вживали порцію горілки. Мені дарували цілі бібліотеки русинської літератури. Нині покійний професор Іштван Удварі галопував разом зі мною на потяг у Ніредьгазі. Професор Магочій був у мене вдома в горах. В угорському «Лексиконі світової літератури» я зафіксований як карпатоукраїнський поет. У моїй «Луйтрі в небо» Юрій Кох намалював турула (мадярську міфічну птаху) зі старої угорської королівської марки. Ну і що? Ходжу в церкву, де піп, мій однокласник, виголошує про «святую Русь», а миряни мають давні симпатії до Росії не тільки як до православної держави, а й як до джерела заробітку. Батько якось інфантильно ставився до «січовиків», коли я його питав про них, він відповідав на мадярський лад «Січ-ґарда» й перераховував покараних селян. Національно свідомим мене зробила наука, історія, література, товариство, з яким я спілкувався, навіть КДБ, яке мене допитувало. Якби всі закарпатці вийшли на вулиці за автономію, тоді б був сепаратизм. Але коли начальник управління культури Закарпатської ОДА публічно на телеканалі Тиса-1 п‘є «паленку» з «русинами» й меле боржавською говіркою, а Боржавська долина – це «закарпатський Йордан», з якого посли Сойму Карпатської України, то «тьфу» на тебе, Юро. І на всю ту «меншевартість». Мову моєї поезії, до речі, не визнають, як русинську. Їм ще треба аорист і форму двоїни.
– Попросив би Вас розказати про своє господарство. Скільки у вас маржини? Скільки часу потребує догляд за нею? Чи могли би відмовитися від села і переїхати, скажімо, до Ужгорода?
– Маржини, на жаль, після смерти батьків не маю, мама за рік до кончини продала нашу Благолю й ридала за нею, як у новелі Марка Черемшини «Чічка». На щастя, мене тоді не було вдома. Після мами все спорожніло в карпатському господарському плані. Дружина теж любить тварин, але вона з міста й не знає карпатської традиційности. Я колись бачив, як нині небіжчик Іван Чендей в Ужгороді заходив у ґумових чоботях до свиней і чистив там. Це письменник-класик, що спілкувався з усіма можливими в СРСР та Україні класиками. Я маю свій норов і не люблю, коли за мною поправляють вірші або картопляні рядки, виноградні шпалери, хоч Ізабелла наша не все солодка, бо тут близько полонини-півторатисячники. Ужгород мені ніколи не запахне молодим буковим листям, пожонкою й чабриком у Петрівку, блеянням овець і дзенькотом дзвоників на худобі. В Ужгороді не такий тяжкий білий сніг, як у нас, не таке високе небо, не така сметана. Не хочу туди більше, як на три дні.
– Чи маєте друзів серед письменників? І що для вас означає слово «друг»? Чи є друзі у селі? Як проводите дозвілля?
– Серед письменників маю багато друзів, навіть серед молодих, і не тільки в Україні. Але маю й ворогів, які кажуть, що мідянка – це карпатська гадина. Я після п‘ятдесяти років не так уже й лякаюся тих ворогів. У селі спілкуюся з людьми, які мають життєвий досвід, знають історії родів. З тими, що пліткують і бухають, не воджуся. Багато мав і маю гостей зі світу. «Подорожнього в дім прийняти», – мама настільки в цьому була переконана, що стелила жебракам, продавцям і купцям. Я тому теж навчений. Люблю друзів і Правду (не газету, звісно).
Василь Карп´юк
Коментарі
Останні події
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus
- 29.06.2025|13:28ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Юлії Чернінької "Бестселер у борг"
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»
- 25.06.2025|13:07V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників