Подаємо стенограму чату з Андрієм Кокотюхою.

ARSINI:  Мне очень интересно.

Андрій Кокотюха: Мені поки що теж. Причому все, крім політики і спорту.

xaxoл:  Кокотюха, вы так ненавидите русских и всё русское, что не находите даже сил и воспитания хоть как-то скрывать это. Как вы видите своё будущее в многонациональной стране, где будут два, а то и три государственных языка, будут налажены дружеские отношения с Россией, а нацистских пособников из ОУН-УПА будут считать, как и должно быть, иудами и палачами, а не героями. Будет ли это поводом для вашей эмиграции с Украины?

Андрій Кокотюха: Це питання, напевне, поставив професійний провокатор. Колишній ідейний комсомолець, тому що воно передбачає, що я чи хтось інший, кого запитують таким тоном, відразу почне виправдовуватися «нє-нє, я не такий» і все інше. Це невигідно, і одразу принижує респондента. Тим не менше, відповім і дозволю собі перейти на російську.

Я окончил русскоязычную школу, хотя портрет Пушкина на стене был сделан на какой-то житомирской полиграфической фабрике. 2/3 книг, которые мне интересны, доступны только на русском языке. Я не вижу проблем, когда их читаю. Тоже самое с фильмами, которые я люблю смотреть. Но тот, кто сегодня признается в любви ко всему русскому и хочет интегрироваться в «русский мир», на самом деле хочет обратно в советский союз. Жить в независимой стране и быть независимым – это отвечать за свои слова, поступки и принимать решения. В союзе за нас мыслил московский фюрер. И, к сожалению, сегодня с понятием русский и русское все чаще ассоциируется агрессия и насилие, которому подвергается моя Родина и моя страна – Украина. Наконец еще никто не ответил, чем служить Сталину хуже, чем сотрудничать с Гитлером.

ant:  Насколько европейскими Вы лично считаете тягнибоков и иже с ними?

Андрій Кокотюха: Тягнибок – один, якщо існують якісь «тягнибоки», то це тільки однофамільці або члени його родини. На це запитання буде більш конкретна відповідь, якщо буде знято Табачника. Тоді подивимося, наскілько вистачить Тягнибока без чітко персоніфікованого ворога.

Snizhana:  Пане Андрію, а правда, що ваш батько - письменник Кононович? Я на Уніані читала щось про це, але так і не втямила до ладу.

Андрій Кокотюха: Ні, мій батько був зварювальником на ніжинському заводі «Прогрес». А з письменником Кононовичем була колись у мене цікава історія. Я брав у нього інтерв’ю. А фотографію до цього тексту видавець надав окремо. Текст верстали без мене. Кононовича на лице не впізнавали: він людина не публічна. Оскільки текст назвали «Батько українського детективу», то і поставили відповідну фотографію: бородатий мужик з дитиною на руках. Це була ілюстрація до іншого мого матеріалу про гиревика з Житомирщини. Очевидно, відгомін цієї історії, яку я не раз розповідав, Ви і почули.

мapиca:  Сколько вам лет?

Андрій Кокотюха: 40.

ПATPІOT:  Натхнення і наснаги бажаю талановитим, Андрію – окремо. Як Ви знаходили стрижень своєї громадянської позиції? Коли прокинулося почуття Батьківщини?

Андрій Кокотюха: Навіть не знаю, яка у мене громадянська позиція. Я її не обґрунтовую в брошурах, а просто пишу та висловлююся про різні речі, події, явища, говорю те, що думаю. Тому приємно, що на основі цього Ви можете мати уяву про мою позицію.

А стосовно Батьківщини теж є історія. Я пишу з семи років. Твори записував в загальні зошити в клітинку і писав тоді російською. Коли мені було тринадцять років, я начитався Штірліца, подивився фільм «Подвиг разведчика» і вирішив теж написати про наших і німців. Історія починалася з того, як герої в 1941 році виходять з отчення, знайомляться і говорять один одному на російській мові: - Ты русский? - Нет. Такой же украинец, как и ты. Очеівидно, все це, як і громадянська позиція, формується на підсвідомому рівні.

Oлeнa_83:  Чи правда, що Ваш перший твір з’явився, коли Вам було лише 7 років? Про що він був? Що спонукало до написання?

Андрій Кокотюха: Він не з’явився – він був написаний у згаданому вище загальному зошиті. Я навіть сам ілюстрував, хоча художник з мене паршивий. Це була казка про звірів, які воюють з піратами. Мабуть, хтось із батьків читав у той час «Острів скарбів». А взагалі писав кожен день через дефіцит книжок. Писав те, що хотів читати.

Oлeнa_83:  Ще одне питання: що надихає і спонукає Вас писати зараз?

Андрій Кокотюха: У мене сюжетів більше, ніж часу для написання книжок. Я не знаю, чи варто тут говорити про натхнення. У мене його нема - просто сів і працюю. А спонукає... Не хочеться бути серед авторів, які пишуть по книзі на вісім років і з року в рік киснуть в одному своєму тексті. Взагалі для тих, хто хоче зрозуміти суть будь-якої творчої і, зокрема писменницької, справи, це – поїзд, з якого не можливо зістрибнути – вб’єшся. Зупинився – також пропав. Тогму треба постійно рухатися. В який бік? Це вже як сам собі вирішиш.

Pocтиcлaв:  1. Андрію, чи завжди Ви прагнули займатися письменництвом? Ким мріяли стати в дитинстві? 2. Над яким із Ваших творів працювалося найдовше і найважче? Чому? І навпаки: який із творів народжувався найлегше?

Андрій Кокотюха: 1. Я хотів стати бібліотекарем. В часи згаданого вище дефіциту книжок весь дефіцит збирався в читальних залах бібліотек. Мати вільний доступ і брати ці книги додому – це була мрія ідіота. Взагалі серед книжок в мене проходить фізичний біль, і спадає нервова напруга. Потім мені сказали, що бібліотекар мало заробляє, і я пішов туди, де можна якщо не читати, то хоча б писати не в стіл – в журналістику.

2. Це роман «Повзе змія». Він у мене найтовщий і найважчий для сприйняття тими, хто не готовий бачити інший бік життя і себе в ньому. Ніяк не міг закінчити. В кінці всіх повбивав. Потім напився і в такому стані подзвонив у службу психологічнгої підтримки і запитав, як мені закінчити твір. Відповідала жінка і теж сказала: «Всіх повбивай, іншого виходу там немає». «Ні фіга!» - сказав я собі. Послухай жінку - і роби навпаки. Протверезів, сів і всіх врятував.

Найлегше народився роман «Темна вода». Він мені наснився мені в поїзді Житомир-Харків.

svitlanka:  Що для вас власне письменництво – повсякденна робота, джерело задоволення, чи джерело прибутку?

Андрій Кокотюха: Письменництво – повсякденна робота і джерело задоволення. Писання і думання – джерело прибутку.

кcю:  Розкажіть, будь ласка про ваш досвід роботи на телебаченні? З чого це почалося? Чи задоволені ви цим досвідом? Як взагалі оцінюєте контент українського ТБ?

Андрій Кокотюха: Дуже довге запитання. Хочеться зберегти час на інші, тому скажу так. Мої оцінки контенту можете читати на сайті «Телекритика». Вони написані не під диктовку і цінні тим, що наповнені лише моїми думками. Досвід роботи на телебаченні абсолютно випадково почався десять років тому. Мене запросили як журналіста і текстовика. Свій вибір редактори зробили на основі моїх друкованих статей. Їм сподобалася манера подачі інформації. Ця співпраця періодично триває.

А будь-який досвід для людини цінний, крім гомосексуального, наркоманського і політичного.

Julia_R:  Чи є люди, що суттєво вплинули на формування Вашого світогляду, життєвих позицій (вчителі, наставники, герої, приклади для наслідування)?

Андрій Кокотюха: Звичайно, є такі люди. І навіть можна назвати їх серед шкільних вчителів. Наприклад, наша вчителька літератури говорила нам: «Скоти, падлюки! Вас батьки понароблювали, коли п’яні були». І при цьому активно пропагувала твори Павла Тичини і Олеся Гончара. Тому я зрозумів, чого саме мені читати не треба і чому треба шукати альтернативу. Взагалі мені щодня допомагає рок-музика, фільми та книги в стилі «нуар», а світоглядно мені близькі Чарльз Буковськи, Сергій Довлатов, Борис Акунін, Стівен Кінг і Микола Гоголь до того часу, поки не став проповідником.

name_1:  Як думаєте, якими є основні проблеми та вади сучасної української літератури? Що їй варто зробити, щоб зріс на неї попит, інтерес до неї?

Андрій Кокотюха: Вади літератури напряму залежать від вад письменників. Письменники у нас мало того, що не читають один одного, вони взагалі мало читають, не дивляться кіно, не слухають музики, активно займаються політикою. Загалом люди консервативні. На щастя, з цього всього є винятки. І це тридцять постійно працюючих письменників, правда, на них щороку нарікають – знову одні й ті самі обличчя. Але тут я вже нічого не зроблю.

А попит є. Щоб у цьому переконатися треба, аби книгарень, які продають книжку, написану та видану в Україні, в нашій країні було стільки ж, скільки виборчих дільниць.

Denys:  Культурна політика Януковича та його попередника. Наскільки, на Вашу думку, вони відмінні? Які основні зміни відбулися за останній час у цій сфері?

Андрій Кокотюха: Кого з попередників Януковича Ви маєте на увазі? Ющенка, Кучму, Кравчука?

В жодного з них не було культурної політики. І взагалі слово політика поєднане зі словом культура – це покруч. Інша річ, що Ющенко, Кучма і Кравчук кожен окремо і всі разом все ж таки більш освічені за Януковича. Тому при абсолютно різних поглядах на культуру вони все ж таки приблизно розуміли предмет розмови.

Інша річ, що у Януковича та всієї нинішньої влади відсутня буль-яка ідеологія, крім реваншизму. А культура завжди ґрунтується на певних ідеологічних платформах та засадах. Я, як носій культури, можу з ідеологією погоджуватися і працювати на неї, як, наприклад, Максим Гогрький з Леніним, або не погоджуватися і йти на протилежний бік барикад відстоювати ту ідеологічну позицію, яка суперечить існуючим догмам.

Ющенко намагався щось запропонувати, але будучи радянською людиною до мозкку кісток думав так: «Ось я видам указ, і все так буде». Але спочатку треба було створити культурне поле, в межах якого такі укази могли б діяти та працювати. Він же стріляв ними в порожнечу, не розумів, на якому світі живе. До того ж не вмів приймати рішень та виконувати обіцянок. Указ по Голодомору чи Батурину – це не рішення, а вимога виконувати розпорядження, що немає ніякого відношення до культурних процесів. Там розпоряджень не виконують.

Lilia27 :  Для кого, для якої аудиторії писати найскладніше?

Андрій Кокотюха: Для підліткової. Підлітки вже знають все, а те, чого, немає в Інтернеті, розказали в школі та на вулиці. Тому зацікавити підліткову аудиторію собою дуже важко, бо вчити їх чомусь – марна справа. Треба шукати діалогу і при цьому не загравати, не ставати в позу вчителя.

S.T.:  Кого з сучасних українських письменників, на вашу думку, варто додати до шкільної чи університетської програми? Ви би хотіли, щоб Ваші твори вивчалися таким чином?

Андрій Кокотюха: Нікого не треба додавати, бо до шкільної програми в школах ставлення загалом негативне. Це книги, які читаєш з примусу. Якщо когось додадуть до шкільної програми, обов’язково буде складений вірш на зразок такого: «Краще з’їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину». На мою думку, шкільна програма мусить пропонувати вибір, і школяр, особливо старший, повинен просто виявити бажання читати. Кого він буде читати – це вже його особиста справа. Головне – аби міг внятно розказати, кого з письменників, які творили або творять в даний період, він для себе вподобав і чому.

З університетською програмою складніше. В університети вже приходять люди, налаштовані на читання. І тут найкраще працюватиме практика особистих зустрічей, що власне і відбувається вже десь так років п’ятнадцять.

А мої твори найкраще ляжуть на позакласне читання.

name_ua:  Чи плануєте Ви ще писати біографії політиків? Якщо так, то про кого Вам цікаво написати? І взагалі: Вам приємніше писати художню літературу чи про політиків?

Андрій Кокотюха: Мені приємніше писати художню літературу. Про політиків писати нецікаво і, на щастя, вони не пропонували, а видавці більше не пропонують.

Хоча я хотів би взяти участь у видавничому проекті, який займався б біографічною літературою. Якщо серед персоналій будуть політики – не проблема. Бо цей проект мене приваблює виключно з метою заробітку. На жаль, ті біографічні книжки, про які ви говорите, виходили тиражами в 3-7 разів більшими, ніж художня книга. Тобто вони затребувані читачами. Вони на дурно не роздавалися – люди платили за можливість почитати таку книжку свої гроші. Та повторюся, якщо ринок такої літератури буде сформований і вдячний, я, як гравець цього ринку, візьму в такому проекті участь і сприйматиму це як частину професії та заробітчанства. Я ж не красти збираюся, а заробляти своїм трудом.

Ну, а якщо якийсь політик захоче про себе книгу, хай офіційно наймає мене на роботу і публічно оголосить суму гонорару. Хай політики знають, що я їх не люблю, але гроші за роботу від них візьму. Я ж не цілуватися з ними збираюсь і не в їхні партії вступати. Просто я якісно виконаю замовлення.

Galinka:  Що є спокусою/спокусами для Андрія Кокотюхи?))

Андрій Кокотюха: Жінки. Я ж мужчина. Але це – «хто». А «що» - не пускайте мене на книжкові базари, у книгарні і туди, де продається кіно і музика.

br_17:  Як і чому виникла ідея написання книги «Феномен Доктора Хауса»? Чи не здається Вам, що Ви просто долучаєтеся до чужої слави? Адже, напевно, таку книжку значно легше продати...

Андрій Кокотюха: Я не продаю цю книжку. Я продав рукопис. Але виникла можливість поділитися своїми думками про масову культуру, її важелі, засоби впливу на суспільство і зробити це можна було на прикладі якісного та успішного продукту маскультури під назвою «Доктор Хаус».

Vopros:  В чому секрет вашої енергійності та здатності постійно творити, працювати? Ви постійно в русі. Що вас живить силами та ідеями, надихає?

Андрій Кокотюха: Енергійність – це просто бажання зробити більше і грамотно організований час. Це називається самоорганізація. А живить почуте, прочитане, побачене.

MyrRa:  Що Ви думаєте про книжковий бізнес в Україні? Як його оцінюєте?

Андрій Кокотюха: От як буде бізнес, тоді і оціню. Бізнес – це торгові точки. Місця для продажу книги на території України дуже і дуже мало. Українська книга, насамперед, художня, випробування ринком і бізнесом в повній мірі ще не пройшла. Є ринок видавничо-поліграфічних послуг. На ньому конкуренція. От уявіть собі, що в Україні лише вісім цукрових заводів. Невже можна в такому разі говорити про цукровий бізнес? Якщо мало того, що заводів мало, так і цукор продавати особливо нема де. Тільки експортуємо. З книгами така сама фігня.

Питaннячкo:  На що б ви ніколи і ні за яких умов не погодилися заради творчості, слави? І на що здатні піти?

Андрій Кокотюха: Не погодився б вступити в політичну партію і гей-клуб. Політика вбиває в людині не лише творчі, а й будь-які ініціативи, а геї – самозациклені на власній ідентичності та інтеграції в соціум. А заради слави взагалі не варто ні на що йти. Можна забутися на шляху і перейти межу. Працюйте з насолодою, а слава сама знайде.

Smuggler:  Андрей, не считаете ли вы, что те из украинских политиков, кто первыми откажутся от узкорегиональных стереотипов, и начнут апеллировать не к сиюминутным политическим выгодам или предлагать решение текущих проблем на основании эмоций какой-либо части общества, а к реальным, многовековым ценностям украинского народа, пропагандировать позитивные моральные установки и предлагать обществу цивилизованные поведенческие схемы (особенно среди подрастающего поколения) - такие политики «сорвут банк».

Андрій Кокотюха: Щоб відмовитися від негайних вигод, політики в Україні повинні справді думати про нашу країну і бачити її перспективи. А вони не хочуть цього робити, бо не вміють. Для них Україна – це територія, на якій можна красти або яку можна здати в оренду. Стереотипи тут ні до чого.

Стосовно позитивних моральних установок і схем поведінки для молоді. Треба бути дуже обережними. Поняття мораль, по-перше, не сумісне з політикою, а, по-друге, затягане моральною комісією та особисто Василем Костицьким до непристойного аморального стану. Це прикро звучить, але повинно пройти стільки ж років, скільки в нас існувала радянська влада, аби ми заговорили про якісь інші цінності, крім радянських. Єдине, що можна тут зробити, і що, до речі, зробила радянська влада, повідкривала книжкові магазини в кожному населеному пункті. Всюди в клубах показували кіно і були танці. Тобто цінності формує не політика, а культура.

яpocлaв:  Андрію, скажи будь ласка. Чому, на твою думку, український читач захоплюється сумнівною творчістю Гришковця, готовий викладати досить серйозні гроші за відвідування його концертів, вистав, а натомість не дооцінює творчість українських письменників?

Андрій Кокотюха: Я вже відповідав, щоб «дооцінити» своє, треба мати до нього доступ. У нас такий доступ з різних причин відсутній, тоді як до Гришковця доступ відкритий. На нього працює потужна концертна машина. І я не поспішав би назвати сумнівною творчість митця, нехай і не українського, за можливість послухати та почитати якого люди готові заплатити кревні гроші. Просто запропонуйте альтернативу і якось давайте поважати смаки тих людей, які захоплюються Гришковцем. Звичайно, краще мати свого та своє не менш популярне, але набагато гірше, коли люди не цікавляться навіть Гришковцем.

__Borya:  Як позбутися Табачника та його прихвостня заступника міністра по вищий освіті Євгена Суліму? Кажуть в ментурі та інших місцях, що цих двох кадрів пов’язує любов неплатонічного характеру. І взагалі, як можуть займати високі посади в системі освіти тобто в міністерстві майбутнього україноненависники та ще й нестандартної орієнтації! Вже не кажучи про сулімізм, хабарі, насильство над вищою школою...?

Андрій Кокотюха: Не я їх призначав. Їхня присутність на цих посадах справді насильство над школою і вершина цинізму. Проте Януковичу хтось повинен пояснити, що тримати на такій посаді Табачника – банальне «западло для пацана». Можливо, так це буде зрозуміло. Я чув історії про орієнтацію Табачника, але в даному разі його присутність на цій посаді і в політиці взагалі наочне та буквальне підтвердження того, що всі політики - ... (ну, Ви зрозуміли – хто).