Re: цензії

28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності

Літературний дайджест

31.05.2010|11:01|Друг читача

Леся Воронина: „Найстрашніший вид наркоманії – грошова залежність”

Кожен письменник мріє написати щось для дітей. А Леся Воронина про це не мріє – вона пише.

Причому робить це настільки легко, що здається, ніби писати для дітей дуже просто. А в живому спілкуванні з цією неймовірною жінкою взагалі починаєш підозрювати, що так воно і є!
- Не можу не запитати: існує певне різночитання вашого прізвища, яка версія правильна?
- Мій дід, Прохор Данилович Воронин, був плужанином (членом спілки селянських письменників «Плуг» – прим. ред.), дружив із Гнатом Хоткевичем і Степаном Васильченком – мені на згадку залишився лише один журнальчик з його оповіданням «Як я виграв у товариша вчителя мідний самовар», та десь у літературному музеї-архіві зберігаються кілька його книжечок, виданих у 20-ті роки минулого століття… А я за паспортом  – Олена Вороніна, бо коли  народилася у славному місті Києві і мої національно свідомі батьки прийшли мене записувати Лесею, їм сказали, що «такова імєні нєту, єсть Ларіса ілі Алєксандра». Тоді матуся мене й записала Оленою. Але від народження я Леся і моє родове прізвище Воронина, проте комп’ютер вперто виправляє мене на «і» – так, як колись у паспорті мого тата виправили, коли він служив в армії.
- Оскільки ви дитяча письменниця, то й муза у вас має бути маленька, в короткій спідничці та з бантиками…
- Колись я жартома писала у передмові до першого видання іронічного детективу «Суперагент 000», що надихнули мене на його написання моя собака Санька, якій тоді було кілька місяців (чудовий американський кокер, істота неймовірної душевної вроди, хоча й страшенно ненажерлива) і мій син Євген, якому тоді було 13 років. Саме вони й були моїми музами. А загалом музи змінні: хто черговий, той і “муз” (сміється).
- Кожен новий твір має свою нову музу?
- Щоразу це починається по новому – раптом виникають якісь спогади, ніби миттєві фото, що залишилися у твоїй свідомості. Потім вони складаються у якусь цікаву історію, де герої починають жити самостійним життям. І ти мусиш прислухатися до їхніх бажань, аби це звучало природно, не фальшиво… Коли я пишу у мене перед очима змінюються рухливі картинки: ось маленькі чоловічки-нямлики, які живуть у стінах старих будинків, шукають чарівну страву (повість «Прибулець з країни нямликів»), водяничок Хлюсь разом з дівчинкою Олянкою рятує цілий світ («Хлюсь та інші»), а підступна бабуся-ніндзя, котра вправно володіє нунчаками, їде на перевиховання до притулку для колишніх бандитів ім. Рабіндраната Тагора («Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру»)… На жаль, посібника з написання талановитої, веселої, розумної, доброї книжки не існує. Просто треба спробувати перенести на папір свої ідеї, а тоді подивитися, що з того вийде.
- У дитячій літературі є своя специфіка. Звідки у вас стільки розуміння дітячої психології, не кажучи про любов, повагу до малого читача?

- Я переконана, що найкращі люди – це діти й підлітки. Вони  ще не наростили захисний панцир, вони відкриті для цілого світу і сприймають кожне знайомство, кожну зустріч як величезну подію. Тільки в дитинстві людина вміє так самовіддано дружити, так вірити у диво. І світ  тоді яскравий, і кожен день ти прокидаєшся з відчуттям щастя і того, що попереду на тебе чекає щось фантастичне й чудове… Дорослішаючи, людина змушена пристосовуватися. Напевно, без цього не можна, але саме тоді, коли людина починає поводитися так, «як треба», а не так, як  їй підказує внутрішнє відчуття справедливості й порядності, вона втрачає найголовніше – повагу до самої себе і любов до інших. Знаєте, врешті починаєш розуміти, що банальні істини – найправильніші. Отож, хочу повторити одну з таких істин: «Ми любимо людей за те добро, яке їм зробили, і ненавидимо з кривду, яку їм заподіяли.»
Але, на щастя, дитина ще не  володіє мистецтвом пристосуванства, вона просто є сама собою. І здається мені, що лише дитина може ось так щиро радіти гарній книжці, цікавій історії, і взагалі –  дитяче передчуття щастя, передчуття радості – це дивовижний і неповторний стан душі …

- А якими вам видаються ідеальні стосунки дорослих і дітей?

- Я гадаю, що таких ідеальних стосунків не буває… Але є секрет, який допомагає нам порозумітися – треба пам’ятати, яким ти був у дитинстві. Ось я й досі перечитую свої улюблені дитячі книжки і щоразу розгадую якусь нову, заховану в них, таємницю. Мені здається, що гарні дитячі книжки – обов’язково універсальні, їх можуть читати і діти, і дорослі. Такі книжки варто перечитувати багато разів…

- Думаєте, сучасні діти змінились?

- Сучасні діти  розкутіші, вони не такі закомплексовані, не такі дресировані, як були ми… Це – чудово. А погано те, що у шаленому сучасному світі спокус стало аж надто багато: дитина губиться перед масою пропозицій, які сиплються на неї звідусіль… Скільки зусиль докладають хитрі дяді й тьоті задля того, щоб дитина перетворилася на споживача, який уміє спритно натискати на чергову кнопочку, і пасивно чекає аж поки з  віконця їй до рук вистрибне чергова цукерка чи розвага. Але це реальність – наші діти прийшли у світ, де життя без комп’ютера видається їм порожнім і нудним. Але якщо ми допоможемо їм подолати інерцію звичних пережованих розваг, то дитина повернеться до дуже простих і водночас дуже складних речей. Наприклад, вона почне читати розумні, добрі й талановити книжки і з них вчитиметься, як долати свої  дитячі проблеми, про які ми просто забуваємо, коли виростаємо. До речі, пригадуєте, яку радість і гордість ви відчули, коли вперше начилися зав’язувати шнурки? Розумієте, коли своїми маленькими пальчиками дитина зав’язує бантика, вона долає колосальний бар’єр залежності від дорослих. Вона усвідомоює, що зробила це САМА, це її власна, нехай крихітна, але перемога.

- Як вам здається, сьогодні діти потребують якоїсь особливої літератури? І чи достатньо її на українському книжковому ринку?

- В останні роки до нас прийшли книжки блискучих зарубіжних дитячих письменників, видаються твори визнаних українських метрів – авторів старшого покоління, а головне, в сучасній українській літературі з’явилося багато талановитої молоді. Ці люди не мають тяжкого «совкового» ідеологічного спадку, коли треба було весь час озиратися на цензурні заборони, вони вільні, розкуті й веселі. І це чудово. Адже талант у тому і полягає, що людина пише інакше  ніж усі, не підлаштовується під чиїсь смаки, не зважає на існуючі стереотипи і не боїться бути такою, якою вона є…

- Вам не страшно за сучасних дітей?

- Часом буває дуже страшно… Коли я бачу, як люди нищать те, що існує навколо них, не розуміючи, що від будь-якого, навіть маленького, насильства, від невеличкої, здавалося б, зради змінюється увесь світ. Можливо, саме тому я й написала свою фантастично-пригодницьку повість «Таємне Товариство Боягузів або Засіб від переляку №9». Мені було важливо, щоб читачі зрозуміли, що страх – це небезпечна зброя, яка деформує людську душу. Але я не хотіла, щоб у моїй книжці звучали якісь повчання чи моралізаторство – це може вбити будь-який дитячий твір. Я хотіла, щоб дитині, яка читатиме мою книжку, було весело, цікаво, а часом навіть страшно, але, щоб вона сама робила висновки й «приміряла» поведінку героїв до себе.
Нам треба зрозуміти, що наш світ неймовірно крихкий і вразливий. Пригадуєте оповідання Рея Бредбері? Коли від єдиного помаху крилець метелика може змінитися доля людства? Знаєте, коли я бачу посеред Києва новий розрекламований дельфінарій і ми сприймаємо це, як нормальне явище – не протестуємо і навіть водимо туди дітей на «цікаву виставу», то мені страшно подумати, що там роблять із тваринами тільки заради того, щоб отримати гроші! Це найстрашніший вид наркоманії – грошова залежність. І коли я бачу, скільки людей заражені цією «грошовою» лихоманкою, я часом зневірююсь… Але потім  зустрічаюся з дітьми, слухаю їхні історії, відповідаю на смішні, наївні, щирі запитання, або  до мене приходять молоді, розумні, відкриті й відповідальні люди, які хочуть наш світ зберегти,  і я знову починаю вірити, що не все ще втрачено. Це як закон маятника – наскільки він відхилився в бік споживацтва і накопичення, настільки (дай Боже!) він згодом відхилиться в протилежний  бік, і люди  усвідомлять, що існують справжні цінності. Коли ти стаєш босими ногами на молоду травичку, або спостерігаєш за тим, як повзе по лісовій стежці рогатий жук-олень, або вчиш дитину насилювати суниці на травинку, бо так їх їсти смачніше – це, мабуть, і є щастя. Можливо, врешті ми зрозуміємо, що варто  жити, аби робити світ кращим, або хоча б не нищити того, що створили до нас…

Спілкувалася Атанайя Та



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери