«П´ять копійок» («5 канал») до кінця січня поточного року в творчій відпустці - випуски обіцяють поновити, щойно громадяни визначаться з президентом. Рекреаційний час кожен із «копійчаної» команди використовує по-своєму. Зокрема, головний редактор програми Світлана Поваляєва планує спільну презентацію з Танею Малярчук, вивчає танцювальні па й готується до нових ефірів, в основу яких покладено глибокодумність достойників, а риштунком слугують їхні емоційні вислови. Літераторка переконана: така інженерія програми разом із теплим гумором ведучого та доброю іронією гостей забезпечать проекту необхідну міць, адже сильніша за харизму наших політиків лише народна любов до них.

- Поки готувалася до інтерв´ю, перечитала твої книжки «Сімурґ», «Лярви. Небо кухня мертвих», «Бардо online». І помітила те, що раніше якось проходило повз мою увагу: в цих текстах з´явилася геть непритаманна тобі соціальна тематика (хай і ледве окреслена), а в останньому романі - й геополітична риторика. Що трапилося? Де поділася авторка, яка раніше декларувала, що їй усе однаково?

- Насправді не все однаково. Аби пояснити, розповім бувальщину. Приїздив до нас один старенький лама із передачею дзоґчен (тибетською rdzogs chen - завершеність, досконалість; учення про всесвітній духовний шлях, який можна здійснювати в контексті будь-якої релігії; історично дзоґчен закорінений у буддизмі. - Авт.). Слід зауважити, що ті, хто передають у буддизмі знання, говорять просто й доступно, і якщо ти вже хоч трохи обізнаний з темою і перебуваєш у цьому потоці, то жодних проблем із розумінням майстра нема. Та все ж знаходяться люди, які не слухають, а чекають нагоди поставити свої мудрі питання. І зазвичай так заведено - це називається «інтерв´ю з ламою». Але сталося інакше: лама закінчив виступ і пішов собі. Його наздогнали, пояснили ситуацію, повернули до аудиторії. Він терпляче перечекав, поки зміліє потік питань, і каже: «Я вам розповів про абсолютний рівень - на відносному рівні може бути все, що завгодно». У моєму випадку йдеться про те саме: між журналістським штампом «Поваляєва - пофігістка» і мною як реальною особою нічого спільного. Очевидно, що на абсолютному рівні мене, можливо, й мало що чіпляє, але на відносному - ні. Особливо коли мучаться істоти, коли зникають народи - хоч як би пафосно це звучало. Ми на повен голос кричимо про визнання голодомору, накручуючи навколо трагедії оберемки словесного мотлоху, але й просто зараз, сьогодні, відбуваються жахливі речі - у Тибеті знищується цілий народ, відходить у небуття унікальна культура, табуйовано навіть елементарні вияви автохтонної віри. Це - як би у нас повернулися комуністи й заборонили християнство тим, кому воно дійсно важливо, але у найгіршій формі, із повним перекриванням кисню - позбавленням мови, волі, способу існування, світогляду. Мене не може не хвилювати те, що відбувається із живими створіннями загалом, й у нашій державі зокрема.

- А що в нашій державі? Зауваж, я не питаю про поточний момент, вибори та інші вияви ярмарку суєти...

- Мені здається, що нам однозначно краще, ніж тибетцям. Але я маю інше відчуття: як його називає Микола Вересень, «російську параною». Я переконана, що спецслужби працюють на всіх рівнях, і культурний геноцид в Україні, ними інспірований, триває дотепер. Навіть попри те, що нібито «совкове» покоління, яким би за національністю воно не було, між собою подібне, за ментальністю все ж різниться. Мешканці тих же російськомовних регіонів усе одно не схожі на росіян - поведінкою, певними рисами й проявами.  

- Чим саме не схожі? На відміну від багатьох представників сучукрліту, котрі, навпаки, параною відчувають щодо вищезгаданих регіонів, ти доволі часто буваєш на сході країни - з презентаціями книжок, наприклад. Тож тобі є з чим порівнювати.

- Тут знову напрошуються паралелі: тибетці й китайці - наче дві планети. Перші внутрішньо незалежні, вони ніколи не зможуть жити стадом, як їхні завойовники, і гарувати на ідею, партію, владу. Так само самодостатні й українці. Вислів «моя хата скраю» - не стільки про жлобів, котрі під ковдрами жеруть своє сало, скільки про окремішність, волелюбність. Це самоусвідомлення, яке ближче до європейського: не пускати будь-кого в душу. «Ти мєня уважаєш?» - для нас геть не характерне.

 - Ти маєш на увазі, що своєрідне відсторонення («монастир власного духу») - це і є спільна якість для українців, незалежно від того, в якій частині країни вони мешкають?

- Західні та східні області, звісно, мають величезні відмінності: жителі останніх більш прямолінійні, відкриті, я би не сказала, що більше п´ють. Та якщо порівнювати їх, хоча б, географічно ближчих, з сусідами (а все пізнається у зіставленні та контексті), видно, що це інший народ. Я впевнена, якби завтра тим, хто й далі розводиться про відокремлення й приєднання до складу РФ, сказали: «Гаразд, нехай по-вашому», то вони не почувалися б щасливими й не змогли би природно влитися в ту м´ясорубку. Коли ми були в Москві на слемі (ще до обрання президентом Дмітрія Мєдвєдєва, але то несуттєво), мене просто вразило: група місцевих поетів, а це категорія людей, з яких зазвичай формувалося дисидентство, ніби освічені й творчі особистості, всерйоз стверджували: « Да, Путин строит полицейское государство. Ну и что? Зато у нас порядок, богатая страна, национальная идея ». А хіба нормально, що прес-секретар мера Лужкова (типова кадебістська морда), виконуючи службові обов´язки, відвідує якийсь забембаний слем у клубі Bilingua? Для мене дикість, що без паспорта на вулицю зась. Один узбецький письменник неарійської зовнішності вийшов зранку за кефіром - і його відразу замела міліція. Думаю, жоден справжній художник у нас ніколи з такою «організованістю» не погодився б.  

- Я тобі інший дивовижний приклад наведу: у листопаді минулого року в останньому стиковому матчі-відповіді кваліфікації на Чемпіонат світу з футболу 2010 Україна програла Греції, Росія - Словенії. У нас погомоніли-погорювали, не продовжили контракт із головним тренером та й по тому. Росіяни ж, крім справедливої критики на адресу власної команди, розгорнули масштабну дискусію: чи може футбол стати національною ідеєю? І до обговорення, повір, долучилися і спортивні фахівці, й ті, хто на цій грі знаються, як Хоттабич, й інтелектуали, й кухарки. Бо ж не про спорт сперечалися - про принцип, який має зацементувати спільноту від Калінінграда до Владивостока.

- Кумедно: наче в графі «національність» усім написати «футболіст». Про російську національну ідею краще за всіх висловився Віктор Олєґовіч Пєлєвін. В його останньому романі «t» є така фраза: « Кр ы ша у нас одна, только углы разные ». Як мені здається, росіяни мають потребу в такого штибу пошуках, бо тоталітарна держава повинна оперувати засадою, якою вона буде чморити свій народ. Гадаю, що наразі «національна ідея» - цілком порожня річ. Я часто чую від багатьох колег-журналістів у якихось кулуарних балачках, що народ у нас тупий, нічого не розуміє, і з двох купок лайна завжди обирає меншу, сподіваючись, що вона буде не так смердіти. Попри те, лайно тхнутиме, скільки б його не було - сірникова голівка чи відро. До прикладу наводять, що в період протистояння Кучма - Симоненко обрали Данілича, аби лиш не комуніст. Потім багато хто діяв за принципом «щоб не Янукович» (тепер це знову повторюється). З такими негативними поглядами я ніколи не погоджуюся й, навпаки, вважаю, що наші люди - притомні й розумні. Я часто брала «вокси» на вулицях, з найрізноманітніших питань, здебільшого політичних, і мала нагоду не раз пересвідчитися в мудрості пересічних українців, у тому, що вони мають внутрішній стрижень - відчуття особистої свободи. І цього достатньо: нам не потрібно ламати списи довкола ідеологічної проблеми, ми не потребуємо державного тиску шароварами-піснями. Або такими бздурами, як «знайдено череп козака в затонулій Атлантиді», - то вже наслідки діяльності експертів, які практикують бойове НЛП.

- Гаразд, оскільки ти вже згадала про свою телевізійну діяльність, розкажи, будь ласка, що наразі відбувається в «П´яти копійках».

- Мені програма сьогодні дуже подобається. Коли розважально-культурно-соціальний «Наш час» став суто політичним, нам пообіцяли, що це ненадовго. Відтоді минуло три роки... І я просто казилася: «Штырит, как конкретная гидра, а по сути пуста, как природа ума в тибетском сатанизме». Бо відбувався нескінченний процес словесної копрофагії, який ні до чого не веде. А потім «Новий час» вичерпався, і Роман Чайка запросив мене на «П´ять копійок». Він сказав чітко: «Ми змінюємо формат: більше не запрошуємо talking heads, які приходять виголошувати свої тези. Натомість кличемо нормальних людей і робимо щось на кшталт "ПрожекторПэрисХилтон"   - обстьобуємо події, але по-доброму, тонко, без сарказму та цинізму» . Почавши працювати на цьому проекті, я мусила переключитися на інший спосіб сприйняття інформації: кожне повідомлення в такій програмі вимагає творчості. Теми намагаємося брати різні, хоча й тут політика превалює - наші діячі постійно на приколи провокують. Цензури жодної нема, хіба дотримуємося Законів «Про вибори президента України» та «Про вибори народних депутатів України». І ось що в підсумку: дуже цікаво складати філігранну «штучку», щоб була дотепна і гостра, проте позбавлена навіть натяку на злість. Звісно, так і не відірвавшись від політики, ми мусимо запрошувати осіб, дотичних до цієї галузі, зокрема, незаангажованих політологів.

- А ви знаєте таких унікумів?

- Принаймні, не відверто заангажованих.  

- Які труднощі найчастіше виникають?

- Знаєш, часто гості не можуть розпружитися й ставляться до всього, що ми пропонуємо обговорити, надто серйозно. Вряди-годи й таке від них можна почути: «От ви смієтеся, а насправді плакати треба» . В мене тоді виникає враження, що іноді людям дуже важко розслабитися, а іншим разом - що вони й не намагаються того робити, оскільки усвідомлюють себе поважними особами, яким не личить жартувати.  

- До завершення виборів «П´ять копійок» на канікулах. Після перерви програму мають відновити у тому ж вигляді чи глядачам варто чекати на якісь зміни?

- Ні, новацій не передбачено. Формат свіжий, є основа для розвитку, та й інформаційного маразму вистачає. Ну, не вивчить Віктор Федорович географію, на його думку, «Україна розташована між двома такими сильними державами, як Росія та Європа» . Або прийшов до нас у студію Валерій Коновалюк і заявив (гарною українською), що «все в цій країні дахується» . Ми вирішили й сюжет не робити: заміксували повтори цього речення в ритмі репу - народний депутат так ясно висловився.

- Нещодавно натрапила на інтерв´ю Салмана Рушді з Террі Гілліамом, яке скидалося більше на дружню розмову. Письменник, оповідаючи режисеру про своє буття, зауважив, що власну службу в рекламній агенції у період написання роману «Опівнічні діти» він розглядав як «промислове спонсорство» з боку рекламістів, чим і втішався. За асоціацією згадувала тебе - тижневий розклад у Рушді був через два «агентських» дні на п´ять вільних.  

- Так само, як і в мене. Це чесна позиція, коли усвідомлюєш, що ти віддаєш суспільству, а що залишаєш собі. Комічно, коли на тебе навішують ярлик «борця із соціумом». І я не розумію, хто ще може не знати, що боротьба із соціумом - комерційна ідея, яка чудово продається. Світ на відносному рівні влаштований так, що ти повинна працювати і заробляти - не бачу в цьому нічого лихого. Я теж маю графік два дні через п´ять, але це не означає, що протягом тижня нічого не відбувається: ми збираємо інформацію, відсіюємо зайве, пишемо тексти, а потім настає час власне монтажу і студійної роботи.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               - Звична для нас картина: літератор, хоч як би добре і/або активно писав (та публікувався), зиску з основної діяльності не має. Хоч якісь позитивні зрушення у відносинах «видавець - автор» вимальовуються? Чи віз і нині там?  

- ... (щирий сміх). Загалом про якісні й системні зміни не йдеться, але окремі «ексцеси» бувають. Наприклад, коли видавництва замовляють тексти під конкретні проекти, як-от «Грані-Т» попросило написати казку або «КСД» - оповідання для антології сучасної української прози. В такому випадку за один друкований аркуш можна отримати, як за повноцінну книжку. Плюс відзнаки та конкурси - «Коронація слова», «Книжка року Бі-бі-сі» чи премія Конрада. Та це ситуативні приємності лотерейного характеру. 

- І насамкінець - про приємності, котрі влаштовуєш власними силами. Кілька слів про презентацію, яку ви готуєте з Танею Малярчук: що, де, коли?

- Ідея хореографічної презентації народилася мінімум рік тому - Таня якраз займалася танцями, і це хобі її страшенно надихало й мало не змінювало хімію організму. Звісно, вона багато розповідала про своє захоплення. Я вже й не пам´ятаю, хто першим запропонував утнути танго на двох, але відтоді концепція неодноразово трансформувалася. Тані хотілося танцювати румбу, мені - пасодобль, ми сперечалися і з приводу текстів - чи конче потрібно читати уривки з найновіших книжок, чи підібрати шматки з різних видань, але ті, що відповідають певному ритмічному рисунку. Плюс потрібно було розробити сюжет презентації: ми вже придумали, що ніби сидітимемо в барі й балакатимемо, як зазвичай у нас і заведено. Один з відвідувачів - наш хореограф, який виступить у потрібний момент, у ролі бармена-психіатра - Юрко Іздрик (він же - діджей і модератор). Пасодобль я танцюю під Spanish Caravan гурту The Doors - це безперечно цікавіше, ніж класичний бравурно-маршовий супровід (я собі уявляю ще вальс під Nothing Else Matters вокально-інструментального ансамблю Metallica - краса неземна). Тексти обрали на тему здійснення дрібних мрій і бажань, котрі десь на периферії свідомості маячать, але через власну мализну ніяк не вийдуть на перший план. Наприклад, все життя ти мріяла плести гачком, та ніяк руки не доходили.  

- А географія проекту і термін реалізації?

- Виходячи з усіх обставин, швидше за все, презентація відбудеться в березні. Достатньо часу для шліфування майстерності й підготовки, позаяк усе доводиться робити самотужки, не сподіваючись на підтримку видавництва. Ми тільки-но усвідомили масштаб утрати, якщо візьме тайм-аут мистецьке об´єднання «ОsтаNNя Барикада», про що заявив Олесь Доній. Раніше не треба було перейматися: приміщення, техніка, реклама - «Барикада» дбала про всі деталі. Зараз орієнтуємося на ті міста, де маємо зв´язки й підтримку: Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Харків. А далі буде видно.

Розмовляла Вікторія Поліненко

Фото Яни Новосьолової