Григорію, розкажи над чим зараз працюєш і що від тебе очікувати найближчим часом?

Слава Богу, в плані публічному настало певне затишшя,  яке мені дуже і дуже подобається.  Я чекаю виходу книги, працюю над концептом літфесту-2010 і перекладаю вірші Захара Прілєпіна.

Розкажи трохи про твою книгу.

Вона називатиметься «Тріп» і до неї увійдуть вірші, написані з 2005 по 2009 рік. Темою книги є подорожі, які відбувались в моєму житті і в моїй голові. Тобто книга написана для того, щоб не забути певні враження і події. Структурно вона матиме три хронологічні розділи.  Загалом, з нетерпінням чекаю її виходу, бо, мабуть, тільки тоді позбудусь цих текстів. Закінчилась книга початком літа 2009-го. З того часу я вже написав новий цикл під назвою «Soul Kitchen» і до нього увійшли 12 віршів, переважно верлібрів. Називається він так через мою безмежну любов до естетики The Doors і багато текстів там перегукуються. Герої цього циклу – письменники, драгділлери і, звичайно, жінки, куди ж без них.

Що для тебе є Хмельницький і Поділля? Українці мало знають про це місто і регіон загалом. Як воно відображене у твоїх текстах?

Ну от власне перших два розділи книги – «хмельницькі» вірші. Коли писалося, не помічав, а тепер бачу, що це – як звалище втрачених надій. Багато такого молодого, юнацького і навіть дитячого у них.  І це круто. Останнім часом намагаюсь частіше бувати вдома. А Хмельницький в моєму житті – це якісь постійні маршрути, наглухо вивчені вулички, серпневий Буг і мабуть що двір мій.  Стільки спогадів, що як почати плакати від ностальгії, то буде море сліз… Знаєш, поки там живеш, тобі здається що це місто – край світу, і десь там далі вже нічого нема – ні Києва, ні Львова, а про Варшаву чи, до прикладу, Лондон взагалі не йдеться. Але кисню там, на жаль, мало, та й будь-де його насправді небагато, можливо, більше цього кисню в дорозі? Не знаю, але довіряю своїм друзям і землякам «Пропалій Грамоті», які співають, що «кожного птаха вабить мандрівка»… Я ж не живу конкретно у Львові, Хмельницькому, Тернополі чи в якомусь іншому місті, я живу в собі, а  міста – це лиш плацдарми мого перебування… Повертаючись до Поділля, скажу, що дуже люблю кілька місць цього регіону, в першу чергу – Кам’янець-Подільський. Бо це шалено енергетичне місто, по-друге – купа друзів і людей, до яких варто повертатись, і якби я називав культурні центри Подільщині,  то це місто було в трійці лідерів. Є такі фантастичні селища, як Деражня, Шепетівка, Нетішин (який, до речі, один в один схожий мені на Калуш) та й рідні села мої на Старокостянтинівщині. Є, на що подивитись…

Ти є з наймолодшого покоління українських поетів.  Кого б з цього покоління виділив?

Мені подобається кілька поетів приблизно мого віку, які вміють оперувати не тільки словами, а й подихом своїх віршів. Чим більше текст відображається в моїй пам’яті, тим більше я люблю поета, який написав цей текст. Зрештою, міг би зробити комплімент своєму мозку, який старається запам’ятовувати тільки хороше. От я собі кількох запам’ятав. Називатиму і не пояснюватиму, чому і як: Андрій Любка, Лесь Белей, Микола Шпаковський, Карина Тумаєва, Ігор Андрющенко, Владислав Волочай, Мирослав Боднар, Юхим Дишкант, Оксана Васьків, Люба Якимчук, ну і ще я точно когось забув. Всі вони різні, працюють у різних естетиках і, мабуть, ці естетики в чомусь є мені близькі.

Ти багато говорив про мандрівки, і в людини, яка ніколи не чула про тебе, може виникнути враження, що ти є абсолютно «поетом в повітрі». Як ти поясниш тоді свою вкрай високу активність в інших напрямках суспільної діяльності?

Так сталось, що маю багато друзів митців, переважно все, що робиться з моєї ініціативи, так чи інакше налаштовано на їхню промоцію. З часом важелів стає все більше і я хочу показувати людям те,  що подобається мені і що я вважаю якимось мистецтвом. Може в цьому є шматок власного егоїзму, але я довіряю своєму смаку і, як на мене, це чуття мене підводить у 0.01% випадків. З іншого боку, розумієш, вірші пишуться не завжди. Тому одного разу, щоб зайняти свій час я подумав, що треба займатись чимось суспільно-корисним. І тут така штука – з 6 по 8 клас я мріяв бути програмістом, у 9 класі я пішов у військовий ліцей і до сих пір не знаю, чи мене звідти вигнали, чи то я сам себе вигнав, останні два роки, коли терміново треба було визначитись, я грав у молодіжному театрі. І якось уже в цьому ліцеї, я пам’ятаю, писав вірші активно, але побічно…  І коли втягнув себе в цю культуру, то зрозумів, що якщо руки до того виросли, то, може, працювати над цим.  Це вже потім почалися спроби себе як журналіста, музиканта чи ведучого на радіо… Вирішив хоч якимось боком попрацювати на благо неньки-Батьківщини.

До речі, про Батьківщину. Напередодні виборів якою тобі видається Україна?

Мабуть, я не є свідомим громадянином, бо в першу чергу скажу, що в політику ніколи не ліз і не збираюсь лізти.  У владі є розумні люди, але їх, на жаль, меншість. Тому ніхто не пише у своїх програмах хоч слово про культурний розвиток нації, проте возять концерти зірок естради, мистецьку вартість яких,  я поставив би під великий сумнів. Кожен хороший і сильний історичний лідер робив дві речі: боготворив мистецтво і митців, в той же час перебуваючи осторонь, або нищив ці еліти. І от дивлячись на всі ці майданні шоу, я боюсь, що справдиться друге. З теперішніми лідерами країни є один найкращий варіант для українського мистецтва – не заважати одне одному, про що, до речі віднедавна забули у владних коридорах. Мало того, що створюються якісь дурнуваті структури, як НЕК, так їх ще й очолюють  якісь персонажі п’єс Подерев’янського. От, наприклад,  Данилович (Леонід  Данилович Кучма – прим. авт) нікого не чіпав, навіть не бачив загрози від цієї групки людей, які коять незрозуміло, принаймні для нього, що. Ідеальна структура відносин в цьому плані – влада повинна боятись мистецтва, але не показувати того, бо хороше розвинуте мистецтво – це собака, який не буде тебе чіпати, поки не зрозуміє, що ти його боїшся… Що ж до виборів, то скажу в кращих традиціях кандидатів: «Ідіть і проголосуйте розумом і душею, і, можливо, тоді вам вдасться зрозуміти, що з душею цією щось не так…»

Окей, повернемося власне до мистецтва. Що зараз є доброго для тебе на цій ниві, крім літератури?

Ниви, як такої, і не існує. Подивіться на росіян, їм не важливо, чи ви будете читати Гришковця чи Прілєпіна, їм важливо, щоб ви читали російською, слухали російською і, в результаті, мислили так само. Я не є русофобом, просто навів приклад.  Я взагалі зрозумів, що для мене є три важливих музики – Рей Чарльз, The Doors і «Пропала Грамота». Може виглядати смішно, але так воно є, і це круто. Українська музика стає інтригуючою і цікавою. Дай Боже, щоб і індустрія ця розвивалась і переросла на щось західного зразка. В Україні купа хорошого молодого мистецтва, з музики я б виділив моє останнє відкриття – «Зелені Сестри». Ну і ще є ціла плеяда, як, до прикладу, та ж «Пропала Грамота», «Очеретяний Кіт», «ЧеЧе», Zsuf,  «Перкалаба», ShockolaD. Що ж до візуального мистецтва, то мені подобається і монументалізм Миколи Мазура і Анатолія Гайдамаки, і так само подобаються молоді формації, як, наприклад, львівська «КОМА» чи окремі  молоді художники, як от Данило Ковач, Антон Варга, Оксана Мазур.

Олена Скорик