Багато епізодів у «Спадку на кістках» виписано цілком професійно, збігаючись з історичною перспективою і природою деяких незмінних (у тій самій природі) речей. Наприклад, поведінка радянського люду з російських країв, як-от у сцені з офіцером Рушновим в окупованому «червоними» Львові, в якій вчувається перегук з відомою «Карагандою» 1966 року політичного поета-емігранта українського-єврейського походження Олександра Галича: «Он проснулся, закурил «Беломор», / Взял пинжак, где у него кошелёк, / И прошлёпал босиком в колидор, / А вернулся – и обратно залёг». Майже те саме в історії радянського полковника-«визволителя», розказаній в романі. «Семен Рушнов піднявся з ліжка за звичкою різко, як у казармі. Пишнотіла жінка, що лежала поруч, стиха застогнала й перевернулася на інший бік. – Ти куди, котику? Я думала, ми проведемо день разом, – пестливо й сонно прошепотіла вона. – Нє сєводня, – коротко сказав він і вийшов абсолютно голий із темної кімнати. Семен Рушнов підійшов до умивальника і вмився холодною водою. Потім налив собі сто грамів горілки і двома ковтками перехилив. Задоволено крякнув, витерся долонею. Провів обома руками по обличчю, щоб швидше збадьоритися. Розчесав пальцями скуйовджене волосся, подивився в дзеркало. Знову підійшов до графина з горілкою й налив ще п’ятдесят грамів. Перехилив і пішов у кабінет по папку з документами. Попереду був важкий день».
З огляду на подібну тематику з нашої історичної белетристики останнього часу згадується одним один «Свідок» Варвари Жукової, який набув чималого розголосу в пресі двотисячних років. У цьому романі вперше описана трагедія того самого часу, тобто 1941 року, коли перед «раптовим», як завжди, наступом німців з харківської в’язниці НКВС вивели колону «ворогів народу», серед яких знаходився й поет Володимир Свідзінський, але до місця призначення її не довели, а спалили живцем у клуні за містом. «Наступ німецьких військ на принишкле місто був несподіваним, – дізнаємося ми подробиці в романі «Свідок». – Але не для таємного відомства, яке задовго до початку війни прорідило і без того негусту верству творчої інтелігенції. Наглий прорив ворожої сили не заскочив зненацька майстрів кривавої справи, і тому зараз три колони ув’язнених рухались на схід від стривоженого міста. Виснажені місяцями допитів в’язні понуро ступали заміською дорогою, яка вела їх у невідомість. Розлогі яри вже вкрилися пожухлою травою, у вибалках клубився туман, а осіннє небо нависало над безрадісним пейзажем бляклою ватяною ковдрою. «Не розтягуйсь!» – вряди-годи лунав гавкаючий голос конвоїра. Час не стояв на місці, він дихав у спини людей мертвотним подихом близької біди, неусвідомленої трагедії, чорної безповоротності».
А ось майже такий самий епізод у романі Юлії Чернінької, адже стратегія і тактика «червоного» окупанта не вирізнялася різноманітністю на різних теренах зайнятих ним земель – від Сходу до Заходу України. «Усе зараз робили поспіхом, – нагадують нам у романі «Спадок на кістках». – Німці наступали. Евакуювати в’язнів не було ні часу, ні бажання. Це були ідеологічні вороги, що потенційно створювали небезпеку для режиму. І неважливо, жінки це, літні люди чи навіть діти, яких виховали в ненависті до Москви. Питання в доцільності ліквідації ворога ніколи не було актуальним. Указ про розвантаження тюрем видав сам нарком Меркулов».
Хай там як, але в обох романах мова про злочини радянської влади проти українського народу, які були замовчувані, але правда про них спливла, відповідно, у 1960-х, коли відбувається дія у романі «Свідок» Варвари Жукової, і вже за нашого часу, описаного у «Спадку на кістках» Юлії Чернінької. Трагедія поета Свідзінського і художника Свєнціцького в однаковій мірі передають жах «червоного» лихоліття, пам’ять про що зберігають священні артефакти – у першому випадку це зошит з віршами, в яких була закодована перемога українського вільного слова над радянською владою, у другому – містична картина «Кінець світу», яка мала вплив на всі наступні покоління глядачів. «Триптих зображав безліч задертих облич із благально піднятими догори руками. Усі люди мали однаково нажаханий вираз обличчя. Здавалося, переданий художником нічим не прихований жах заволодівав спостерігачем. У животі починало спазмувати, у горлі пересихало. Усі лиця на полотні були між собою схожими й кардинально різними одночасно».
Як бачимо, щойно виданий роман «Спадок на кістках» Юлії Чернінької – містичний трилер з детективною основою – продовжує традицію історичної белетристики у нашому письменстві, і гідно вкладається у скарбницю жанру. І важливо при цьому те, що цей жанр розвивається одночасно на різних теренах літературного краю, і що на Сході та Заході України, де колись панував «червоний» режим, зберігають пам’ять про його невинних жертв – не «ворогів», а героїв нашого народу.
Юлія Чернінька. Спадок на кістках. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2024
