Re: цензії

Анна Малігон писала цю книгу десять років. Спершу збірка мала називатись«Мідь і мармур», але поезія «Розарій»дала книзі нову назву. Більше сотні віршів авторки стали однимвиданням цього року у «Видавництві Старого Лева».

Поліграфічний шедевр та колективна магія

Над художнім оформленням книги працювала Катерина Садовщук, і її робота захоплює не менше, ніж власне поезія. Збірка проілюстрована зображеннями-рефлексіями, які доповнюють вірші поетеси. Ілюстрації настільки влучні та естетично красиві, що й сама Анна назвала оформлення книги «поліграфічним шедевром» та «колективною магією». Дивлячись, як гармонійно поруч із віршами виглядають такі незвичні композиції, у читача й справді може з’явитись думка про певне ілюстраторське чаклунство. Особливо тоді, коли зображення візуалізують такі несподівані образи, як дерева, що проростають із коробки сірників, або колючий дріт, який перетворюється в троянди.

Вервечка битого скла

Слово «розарій» має декілька значень: трояндовий сад, особлива молитва, а також християнська вервечка. Подібно, як у вервечці є п’ять видів таїнств, над якими роздумує молільник, книга Анни Малігон складається з п’яти розділів та вибраних віршів. І хоч вони не є строго поділеними за тематикою, кожен має свої особливості. «Мідь і мармур» – частина, яка відкриває збірку, – наповнена війною, тривожністю і болем. Ці дванадцять віршів задають книжці інтонацію хоч і неспокійну, але таку, що налаштовує на досить інтимне спілкування з читачем і спонукає до роздумів.

генералове серце – черствий глазурований пряник
якщо дід не прийшов із війни, то не прийде і правнук

Персонажі цих віршів: солдати, жінки та матері. А також ліричні герої, стать чи вік яких неважливі, адже голове– їхні рефлексії та думки. Не те, ким вони є, а те, що вони говорять. Зрештою, персонажі й слова можуть змінюватись, але в усіх віршах залишається спільний фон – війна. А ще поетеса використовує дуже гострі образи. Стан по прочитанні поезій можна порівняти із пробудженням після поганого сну. Тільки якщо такі сни хочеться одразу забути, то біль, висловлений у цих віршах, – навпаки. Обдумати, перечитати, проаналізувати.

Світиться білим між пальців її розарій –
все, що лишилося. Просто ніхто не сказав їй.
Син переріс усіх – і поїхав одного ранку.
Мати міняє квіти, щодня протирає рамку.

Під час онлайн-презентації «Розарію» Анна Малігон та філософ Вахтанґ Кебуладзе, який був модератором події, говорили про мистецтво. Вони порівняли класичну його форму із вікном, модернізм – із вітражем, де є кольори й відтінки, а постмодерне мистецтво прирівняли до битого скла. Зрештою, що маючи справу зі склом, значно легше порізатись, аніж дивлячись у вікно. А сучасне мистецтво часто буває гострим. І ця вервечка битого скла із віршів Малігон – хороший приклад гострого мистецтва. Такі вірші нагадують про наші постійні рани. Іще раз підкреслюють, що вони незагоєні.

Жив собі в передмісті солдатик,
посивілий, але солдатик,
з тих, живих, що не повернулись.

Таїнства війни та жінки

Наступні «таїнства» книги мають назви «Спільнокореневі», «Мешканці піщаних годинників», «Amara Karma», «Місяцева тінь» та вибране. Тут багато ліричних віршів, ніжних, часто знову болючих. А також багато поезій про дитинство.

Я малювала пальчиком серце
на мокрім піску.
Здається, то все, що знала тоді про любов.

Читачам, які звикли занотовувати чи підкреслювати влучні вислови у книгах, доведеться добре загострити олівець, адже деякі рядки цих поезій захочеться цитувати іще не раз.

Поганих дітей відпускають гуляти в дощ,
аби швидше зросли та покинули дім…

Особливо щемкими в «Розарії» є жіночі молитви. За рядками цих віршів проглядаються жінки, обтяжені своєю самотністю; жінки, які звертаються до померлих, та жінки ніжні й закохані.

Так жили, що й ділити, зрештою, нічого…
Ні завершення, ні початку.
Вона мліє від голосу чоловічого,
навіть коли незнайомець кличе вівчарку…

Так само як в більшості поезій присутня війна, у цих віршах мені відчувалась і присутність жінки. Інколи це ледь помітні інтонації, а моментами – такі формулювання, на які, здається, здатна лише жінка.

Починаєш жити одна,
і осінь закінчується раніше за
чай у пакетиках

Молитви і мовчання

«Я належу до тих, хто ще використовує риму» – сказала авторка під час уже згаданої презентації книги. Римування Анна Малігон використовує не у кожному вірші, але в поезіях, де римою таки користується, робить це майстерно й оригінально.

Я тобі не крапка, але й не кома.
Я присутня там, де уже зникома,
поза тим, що зрослися хребтами у многосвічник.
Ми – крихкі одноденки-багатонічки.

Якщо не всі поезії у «Розарії» є римованими, то особливий ритм характерний для кожного вірша. Чи краще сказати: для кожного вірша характерний особливий ритм. Темп поезії залежить від її теми і завжди їй відповідає. Зокрема, здавалось, наче вірш з образами провідниць та залізниці звучить в такт руху потяга. І це, звісно, враження суб’єктивне. Але чи випадкове?

Провідниця питає: все добре? Чи вам щось болить?
Не зважайте, це сад у моїй голові. Це чорнильна мана.
Скоро ніч за вікном побіжить, і зупиниться мить.
Не зважайте, несіть уже чай. Хай застуда мина.

Гарна мелодика зберігається і в неримованих віршах авторки. І тут «Розарій» знову викликає асоціації із вервечкою. Адже це характерна риса молитов. Молитви не римовані, але часто ритмічні, мелодійні.

Хлопчик смикає маму:

– А чому такі очі сумні у церкви?

– Бо в неї болить голова. Чуєш, як жаліється?
Жінка бере хлопчика на руки, аби не вступив у калюжу,
де й церква, і сонце, і контури ясеневого листя…
Як же туди не вступити?

Є ще одна складова поезії Анни Малігон, яку неможливо відобразити за допомогою фарби та паперу. Це тиша. Авторка каже, що в «Розарії» багато сказала, але також немало змовчала. Що поетеса мала на увазі, коли назвала свою книгу «злитком мовчання»? Що перед тим, як вимовити вірш його спершу потрібно вимовчати? Чи «злиток мовчання» – це про тишу між словами, рядками і віршами? Про роздуми після їхнього прочитання. Поміж їхперечитуванням. А, може, те, що говоріння завжди є разом із мовчанням? Адже хоч «вона мліє від голосу», та «я тоді не сказала...мене перекраяло місто».

Завершується книга вибраними віршами авторки різних років. Як влучно написав у післямові Сергій Жадан: «І це вибране, мовби поєднуючи те, що було, з тим, що є сьогодні, виступає таким собі містком, тканиною, що не просто поєднує різні тексти, але поєднує час, нагадуючи про його безперервність...». Теперішнє і минуле, голос і тиша – певна гра з такими поняттями є однією з найприкметніших особливостей цієї книги. Тут вірші болючі і ніжні, римовані й неримовані, довгі й короткі. І кожне протиставлення – не просто так. Адже: