"І часто вам трапляються українці?" - питаю я кельнерку в одному венеціанському ресторанчику.

"Як обслуга - так, - відповідає вона. - Але клієнти переважно росіяни".

Кельнерка родом з Тернополя, логопед за фахом, я впізнала в ній "свою" з першого погляду. Мені здається, я навчилася безпомильно визначати українців за кордоном. Навіть маю власну теорію, яка кельнерці сподобалася б: легко впізнаваними обличчя земляків і землячок робить спільна материнська мова. Багаторічне вимовляння тих самих звуків формує риси обличчя, які мозок сприймає як рідні. Маркером є не манера одягатися чи інтенсивність мейкапу, а форма щелепи, міміка, географія зморшок, усмішка, спосіб примружування очей. Російськомовних киян мені, скажімо, вже трохи важче ідентифікувати, але ще ніколи я не сплутала їх з москвичами. Самого лише розуміння української, очевидно, також цілком вистачає.

Ми всюди

Навіть на крихітному острові Понца в Тірренському морі з усього трьома тисячами мешканців я надибала одну вродливу вінничанку. Вона не надто зраділа зустрічі. Є така категорія емігрантів, які не люблять, коли їм нагадують, звідки вони родом. А є багато інших, які я вже мимоволі типажую за різними ознаками.

Наприклад, за ступенем ностальгії я розрізняю таких, які постійно скаржаться і плачуться, як їм на чужині обридло, які неговіркі і непривітні тут люди і яке тут все не таке добре у порівнянні з батьківщиною. Цей типаж, без сумніву, найнещасніший з усіх нижче наведених, але коли його представникам нагадати, що можна й повернутися, то у відповідь чуєш: а що вдома робити?

Їхні антиподи - "агресивні реалісти". Коли мова заходить про Україну, вони шаленіють і можуть годинами торочити, як там досі все погано, революція і смерті нічому не навчили, корупція нездоланна, люди ліниві і хитрі, б´ють байдики і чекають манни небесної, звинувачуючи інших у власній немочі, тим часом як треба все робити самому, просто  робити . На відміну від ностальгійних, агресивні реалісти часто їздять додому, дарують родичам коштовні подарунки, влаштовують пишні застілля, які нерідко закінчуються гучними сварками, бо ніхто не готовий до їхньої жорстокої правди. Їм кажуть: "Якщо виїхав, то не маєш права нас вчити". Іноді з матюками.

За причиною еміграції можна виділити випадкових зальотників, цілеспрямованих переселенців (тут все зрозуміло) і тих, які, умовно кажучи, не мали виходу. Знаю одну перукарку з Луцька, яка у 17 років поїхала за кордон, бо в мами стався інсульт і потрібні були гроші на довготривале лікування, старший брат нічого не заробляв, про батька ні слова. Стригти - це все, що ця дівчина вміла. Вона надзвичайно кмітлива і дала собі раду з кількома англійськими словами, які запам´ятала зі школи. Минуло вісім років, вона більше не пішла вчитися, увесь день розписаний клієнтами, винаймає кімнату з хлопцем-українцем, який нелегально працює на будові, і щотри місяці повертається додому, щоб оновити туристичну візу. Можливо, тепер, з біометрикою, процедура дещо змінилася. Коли ця перукарка зайшла до моєї квартири і побачила стіни, до стелі забиті полицями з книжками, то на мить втратила дар мови. Я тоді мало не розплакалася від жалю. Будь-хто міг би опинитися на її місці. Бадьоро накладаючи хну мені на голову, ця дівчина розповідала, як колись любила читати і якими невдахами позалишалися майже всі її однокласники. Вона ні про що не шкодує і досить оптимістично оцінює власний життєвий шлях. Не змогла назвати жодного українського письменника, втім, так нам, українським письменникам, і треба.

Є емігранти, які звинувачують Україну в своїй еміграції, а є такі, які навпаки почуваються винними. Одні емігрували, щоб покарати батьківщину, яка не створила для них сприятливих умов для розвитку, вони говорять про це голосно і зі зневагою, напевно, щоб не залишити місця докорам сумління. Інші скористалися зручним моментом і втекли з якогось безпросвітного задрипанська, напіввимерлого села чи токсичних стосунків туди, де їм пощастило стати на ноги, і слава богу. Але тепер втікачі соромляться і гризуться, бо впевнені, що згрішили проти власного народу. Вони сумлінно здавали і здають гроші спершу на Майдан, тепер - на АТО, сумлінно і щодня читають українські новини, десь у Берні чи Франкфурті 24-го серпня одягають свої найкращі вишиванки (їх у них кілька), щоб ввечері викласти фотографії у соціальних мережах. Так вони замолюють провину перед земляками і Україною всередині себе. Користаючись нагодою, прошу земляків і Україну їм нарешті пробачити.

За ступенем інтеграції емігранти поділяються на непомітних і невидимих. Непомітні - це ті, які швидко вивчили нову мову, освоїли нову культуру і, не соромлячись власного походження, поставали політичними громадянами нової країни. Це найздоровіша група, щоправда, аби потрапити в неї, потрібно емігрувати легально. 

Невидимі - їхня цілковита протилежність. Вони живуть часом десятки років у замкнутих ґетто із собі подібними, не інтегруються, не вчать мови, не цікавляться подіями навколо, іноді навіть принципово, бо основна їхня мета - зібрати і передати гроші додому. На Великдень і Різдво (чомусь цей типаж дуже релігійний) вони відвідують сім´ї, боячись зізнатися самим собі, що від сімей насправді вже мало що залишилося. От мій знайомий Валера, або з Бучача, або з Болехова, 15 років на заробітках, збирав гроші, щоб побудувати хату, зібрав, побудував, і дружина відразу його кинула. Хату відсудила собі. Якогось чергового Різдва, відвідуючи батьків і дітей від першого шлюбу, Валера познайомився з новою дружиною, його теперішньою, і тепер знову збирає гроші на хату, каже, перший поверх вже є. Робітник цей Валера першокласний. Не п´є, не курить, мало говорить, завжди приходить, коли в мене стається катастрофа (наприклад, падає полиця з книжками). Я йому готую каву, він розколочує дві ложки цукру і випиває каву, давно холодну, лише тоді, коли полиця знову висить. На запитання, чи тяжко йому на чужині, Валера каже, що "тяжко без жінки". На чужині він не дозволяє собі завести стосунки, бо сприймає заробітчанство як рекламну паузу, яка незабаром має скінчитися. Життя в нього попереду, у Болехові чи Бучачі, треба тільки добудувати хату.

Останні кілька груп: таємничі - про цих не розумієш, як вони за кордоном виживають, що роблять і звідки беруть гроші на оренду житла. Вони ніколи нічого про себе не розповідають, лише люб´язно всміхаються. Хитродупі - вміло навчилися використовувати прогалини в місцевому законодавстві чи недогляд правоохоронних органів (бо про такі методі шахрайства тут забули ще в 1970-тих) з максимальною користю для себе. Аборигенів вони зазвичай зневажають і мають за повних дурнів, яких не гріх обдурити. Наївні простаки - їхні антиподи. Вони просять в групах соціальних мереж чи в місцевих українських церквах знайти їм роботу. Хитродупі, на жаль, рідко приходять їм на допомогу, принаймні точно не безкоштовно, а шкода, бо хто-хто, а вони розуміються на закордоні і його можливостях найкраще.

Є змішані групи, проміжні, перехідні. Є винятки, позитивні й негативні. Без сумніву, всі вони щось втратили, ці емігранти. Без сумніву, всі вони здобули щось нове. Зараз знову багато про це говорять. Якщо ви серед тих, хто мріє про еміграцію, прошу, вибирайте зручну категорію.

Моя мене, здається, вже знайшла.