Або ось «Будинок» Роберто Інноченті. Іта­лійський художник-самоук, що потіснив на Олімпі книжкової ілюстрації академічних професіоналів. Уславився візуальними інтерпретаціями «Лускунчика», «Попелюшки», «Піноккіо»; 2008-го дістав найвищу світову відзнаку в царині дитячої літератури — премію Андерсена. Наступного року створив оцей «Будинок» — історія повсякдення однієї домівки за сто років. Вийшло настільки символічно, що забуваєш про італійську прописку — це про всіх нас, поза часом і політичною картою світу.

Стилістика «Будинку» — стилістика віммельбухів. З німецької перекладається як «книжка-мішанка», де кожний ілюстративний сантиметр є входом до порталу захопливої подорожі. На українському ринку ці візуальні дитячі свята з’явилися два роки тому (чи не першою вийшла книжка «Рік у лісі». — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). Тепер уже маємо кілька десятків ліцензійних видань від харківських видавництв «Ранок», «Віват» та київського Artbooks, а місяць тому вийшла гарна книжка і української авторки Інни Рудої «Новорічні канікули» (К.: Каламар).

Незрідка основою віммельбухів є географічні мапи, і тут варто згадати про дві книжки видавництва «Картографія»: «Атлас. Історія для допитливих» (для школярів середніх класів) та «Атлас України. Хроніка історичних подій» (для випускників). Шляхи карт і книжок останнім часом розійшлися; інтернет-навігатори перемагають. Видавництво, котре роками спеціалізувалося на публікації мап, змушене переорієнтовуватися. І ці дві книжки свідчать, що знайдено вигідну нішу. Окрім того, що «Історія для допитливих» ілюстрована вигадливою картографією, у супровідних текстах знаходимо чимало цікавого. Наприклад, про драстичну історію першості у винайденні колеса оповідано отак толерантно: «Достеменно невівдомо, де й коли винайдено колесо. Можливо, до цього людину підштовхнуло гончарне коло або прясло — перше маленьке колесо, що правило за маховичок і важок для веретена при прядінні. Глиняні модельки коліс та зображення пар волів в упряжках знайдені серед трипільських старожитно­стей». Цікаво оповідано про Боспорське царство (тризуб, як державний символ, пішов звідти). За середньовіччя його частина перетворилася на Тмутараканське князівство (нинішні «російські» Кубань і Ставропілля), що перебувало в адміністративному управлінні Чернігівського князя.

В атласі є карта монгольських походів 1241 року теренами нинішніх Польщі, Чехії та Угорщини, про що знаємо дуже мало. Несподіваною є й інформація, що перші українські емігранти масово їхали не до Сполучених Штатів, а до Бразилії (на п’ять років раніше). Вельми переконливо виглядають репродукції плакатів Сталіна і Гітлера — практично ідентичні. Словом, добре продумана книжка. І перспективна ринкова стратегія. Ну, а для удосконалень завжди є місце — приміром, коли на мапі позначено місце битви на Синіх Водах, можна було би дати для читачів-школярів зноску: читай однойменний роман Володимира Рутківського. А там, де йдеться про козацьку добу, таких посилань може бути чимало.

У Коротких списках фігурують дві книжки Юрія Винничука. Твори для дітей пишуть сьогодні чи не всі «дорослі» письменники. Але вдається одиницям, Винничукові насамперед. «Казки зі Львова» та «Чудернацькі казки» — це такий собі мікс гумору, легкого абсурду та ненав’язливого дзену. Ось як починається перша книжка: «На кожному львівському будинку є дах. А на кожному львівському даху височить цегляний комин. А над комином вже нічого нема, тільки небо. І буває воно різне — коли веселе, коли сумне. Тільки комин завше однаковий». Ну й далі — в тій же весело-необов’язковій стилістиці: «Кожен комин дуже любить, коли його чистять. Бо то так, як би вам спину чухали».

Винничукові підкоряються різні регістри спілкування з дітлахами. Ось «дидактичний», сказати б, міні-діалог: «—Не каркай! —Ви мене ображаєте. Я шпак, а не ворона». А тут — ніби тінь Йонеску: «Штани його завше були страшенно заталяпані, недивлячись на те, що їх теж ніколи не існувало». Ну і «фірмова» гра словами: «Треба її закликати до порядку, бо це ж непорядок, коли серед ночі вона порушує розпорядок. Адже в нас на порядку денному робочий день».

Обидві книжки добре ілюстровані Іриною Борисовою. Але, здається, до Винничукового гумору більше пасують ілюстрації Валентини Серцової до позаминулорічної книжки «Лежень» (Х.: Фоліо). Казка про страхи, що поводяться, мов хулігани-«тітушки».