Кожна велика війна встановлює новий глобальний порядок. По Другій світовій його визначили міжнародні наради у Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсінкі, Мадриді, Стокгольмі, Відні, Парижі.

 

Зрештою, безконтактна фаза Холодної війни виявилася ефективнішою за відкрите збройне протистояння.

 

Перемогла не економіка, а привабливіший образ майбутнього й реалістичніша оцінка сьогодення.

 

Утім, російська імперія змен­шуватися не звикла. Тож віджим Рашею «втрачених» земель був справою часу. Без світової війни цього не зробити.

 

Жах перед нею (табу на страшні слова) спричинив появу модного терміну «гібридна війна», розвідок аналітиків, і зокрема книги Євгена Магди «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи» (К.: Каламар, 2017).

 

Назва спірна, бо ж самому вчителеві-Україні, за словами автора, «потрібно не тільки засвоїти урок, врахувавши свої помилки, але й знайти канали поширення свого унікального досвіду протидії гібридній агресії Росії, іншим зацікавленим державам». 

 

Є. Магда наголошує на особливій важливості інформаційної складової гібридної війни. Це, звісно, правильно, та непродуктивно.

 

Г. Почепцов понад двадцять років пише про роль, зміст, форми, значення інформаційних воєн.

 

І що? Про його теорію еволюції ВПК у військово-розважальний і далі у воєнно-медійний комплекс знають фахівці, його цитують колеги, а влада залишається сліпою, глухою, безрукою.

 

Тому в Україні «постправду» поширюють не «ворожі голоси», а внутрішні — руйнуючи захисний шар масової свідомості, інформаційного та символічного просторів.

 

Книга, насичена цікавими узагальненнями, може стати посібником насамперед для самонавчання українських можновладців.

 

У ній опущено хіба чинник використання спецслужбами Росії відвертого криміналітету (про зв’язок ГПУ-КГБ-ФСБ із європейською та американською мафією відомо давно).

 

Є тут висновки як для внутрішнього, так і зовнішнього користування. В першому випадку рекомендації автора доволі банальні: «Ефективна боротьба з корупцією; формування середнього класу; становлення Збройних сил та спеціальних служб; вироблення національної ідеї; визначення власного місця в системі міжнародних відносин.

 

В другому визнається, що «завчасно написаного рецепта приборкання найбільшої держави у світі з очевидними амбіціями сьогодні немає, його створюють методом проб і помилок».

 

Мабуть, автор сподівається, що європейці таки вчитимуться на помилках українців.

 

Якщо взаємини України й РФ це «сучасна версія біблійної історії про Каїна й Авеля», а «масові виступи на Євромайдані змусили українську еліту змінити курс державного корабля», то узагальнення «Україна втратила альтернативи свого розвитку, ставши об’єктом агресії з боку Росії» — аж ніяк не висновок з уроку.

 

Бо українці вибирали не між Європою й Рашею, а між свободою і рабством. Тож, альтернативою вільній державі є тільки колонія Москви й ніщо інше.

Володимир Чеповий у книзі «Бизнес — самая честная Игра» (К. : Самміт-Книга, 2016.) намагається переконати читача, що його бізнес-кредо — грати за правилами, а не правилами.

 

Й тоді це приносить життєве задоволення та мільйонні статки.

 

Підтвердженням слугує стрімке зростання прибутків видавництва «Бліц-Інформ», де він був генеральним директором.

 

Одразу згадується Джон Рокфеллер, який стверджував, що ладен звітувати за кожен зароблений мільйон, крім першого.

 

Вочевидь не тому, що перший, як найдавніший, забувається. Причина — в особливостях первісного накопичення капіталу.

 

Загальновідомо, що західна буржуазія зродилася з розбійників, піратів, лихварів. Україна — не виключення.

 

У «лихі дев’яності» зусиллями вчорашніх комуністів і комсомольців під прикриттям фахівців Контори Глибокого Буріння та двох президентів-Леонідів з’явилися перші українські хатинки у Швайцарії й доларові мультимільйонери. 

 

В історії становлення «Бліц-Інформу» як у краплині віддзеркалено поєднання грошей і влади, бізнесу і криміналу, явного і таємного.

 

Відтак бізнес-історія найбільшого українського медіа-голдинґу 90-их є таємницею за сімома печатками.

 

Тож, чи лише з почуття делікатності В. Чеповий не називає прізвища президента голдинґу, згадуючи його тільки по імені (все ж таки товариш юності; разом училися в Суворівському училищі, служили в армії; обидва офіцери-розвідники)?

 

Та в інтернет-часи відновити прізвище «Сергія» — справа декількох хвилин, надто в книзі є згадка про його депутатство в «команде молодости нашей».

 

Ієрархія першої в Україні партійно-олігархічної кліки під назвою СДПУ(о) була така: Кравчук, Марчук, Онопенко (формальний голова проекту), Медведчук, Суркіс, Плужников, Зінченко, Кремень, Губський, Мельнічук, Порошенко. Саме так, Мельнічук Сергій Іванович (через «і»), попереду нинішнього Президента.

 

Вибори 1998-го року стали першими, на яких продавалися місця у партійних списках і часом формування регіональних кланів.

 

Київський очолили засновники спочатку довірчих товариств «Омета» і «Омета-Інстер», потім концерну «Славутич»: так звана «чудова сімка», що у 1994-му ставила на Кравчука, зазнала поразки, переорієнтувалася на Кучму (новий патрон назвав їх «монопольками, які при мізерних статутних фондах примудрились оперувати мільярдами доларів»).

 

Тож фраза «Через какое-то время Евгений Кириллович сам вышел на Сергея и во время очередной предвыборной кампании пригласил его в партийный список строящейся тогда СДПУ(о), — не документальна.

 

Зв’язок же з російським видавництвом «Алмаз-Пресс» виглядає правдиво, надто, що продукція «Бліц-Інформу» всуціль російськомовна.

 

Не дивно, що Верховна Рада пальцем не поворухнула для підтримки книгодрукування в Україні, натомість на Росії за рахунок податкових пільг розвивали поліграфію, книжковий ринок і масово експортували свою продукцію нам.

 

Своє звільнення з видавництва «БИ» В. Чеповий пов’язує з діяльністю Служби безпеки «БИ» й проливає світло на застосовувані методи конкуренції, звісно, з ініціативи Сергія.

 

Серед них не тільки економічна аналітика, вивчення ринків, промисловий, технологічний, фінансовий шпіонаж, а й «спецоперации и диверсии... Закуплена новейшая спецтехника. Внешне обычные микроавтобусы — внутри были начинены супераппаратурой с дистанционной прослушкой и снятием данных на большом расстоянии».

 

Це сталося перед виборами 2004-го: «Думаю, что эта техника пригодилась не только в конкурентной борьбе».

 

Втім у Києві всі знали, хто той кризисний менеджер, який адресно створює проблеми, а потім успішно розв’язує їх.

 

Відтак слова дружини В.Чепового «Я же говорила! Действительно, как в настоящей банде. Может быть, нам теперь еще и прятаться придется?» — виглядають щиріше.

 

Зрештою, послуживши у різних медіа-групах і проектах на керівних посадах, В. Чеповий заопікувався Інформаційно-аналітичним Центром РНБОУ як в.о. заступника Секретаря Ради.

 

Може, саме уривчасті спогади є запорукою безпеки?

Цивілізація стрімголов мчить від індустріальних технологій до інформаційних. П’ятий уклад уже зробив інформацію вирішальним чинником виробництва постіндустріального суспільства.

 

Торік інтернет струснули слова керівника «Сбєрбанка Росії» Ґ. Ґрєфа: «Немає жодної конкуренції товарів, продуктів або послуг. Є конкуренція моделей управління. Компанії вже не конкурують за продукт. Продукт так швидко змінюється, так швидко удосконалюється, що безглуздо намагатися щось відтворювати... Жодна велика компанія не має шансів вижити у разі, якщо вона не трансформує свою модель управління».

 

Навіть росіяни визнали, що в «Еру Інтелекту» національний розум перемагає ядерні «Іскандери»: «Ані багатства надр, ані родючі землі, ані ідеальний клімат, ані туристична принадність не в змозі зрівнятися за могутністю та суспільною значущістю з потенціалом людського розуму».

 

Тож інтерес до книги Олега Романчука «Соціальна інформатика» (Л.: Універсум, 2016) цілком зрозумілий, хоча вже назва муляє, як скабка: йдеться про вивчення соціуму за допомогою інформаційних технологій; про вплив феномену інформатики на соціум — чи про щось інше?

 

Відповідь знаходимо в остан­ньому абзаці останнього розділу: «Розв’язання проблем можливе лише за системного підходу до аналізу численних питань у різних сферах державотворення, а також за допомогою соціальної інформатики, яка ретельно вивчає і передбачає наслідки інформатизації суспільства, її впливу на соціальні процеси».

 

Красиво, та непереконливо, надто в українських реаліях. По-перше, можновладці якщо й читають книжки, то хіба банківські, чекові.

 

По-друге, вплив на суспільні процеси науки визначає рівень її фінансування, а в Україні він наближений до нуля.

 

По-третє, сфера інформатики цікавить нашу владу лише як нова «дійна корова» про що свідчать численні «наїзди» так званих правоохоронців на ІТ компанії.

 

«Застосування системного аналізу в журналістиці дає змогу краще зрозуміти кризові ситуації (явища та процеси, що стають соціальними проблемами) в розвитку суспільства як динамічної нелінійної самоорганізовувальної системи, що перебуває в складних стосунках із довкіллям, з’ясувати причини помилок і непорозумінь і, можливо, уникнути їх у майбутньому або принаймні пом’якшити їх наслідки», — дійсно є корисною компетенцією сучасного медійного працівника. Про аналітиків та експертів годі й говорити.

 

Та яке відношення має теорія систем, структури, системного аналізу до соціальної інформатики? У книзі на 160 сторінок порушено забагато фундаментальних питань.

 

Чи можна, скажімо, на 10-15 сторінках дослідити феномен інформації?

 

Автор штрихами накреслює майбутньому журналістові антропоцентричну, математичну, природничу, кібернетичну, журналістську концепції інформації й завершує розділ розлогою двосторінковою цитатою Станіслава Лема, так і не формалізувавши навіть визначення інформації, залишаючи цю роботу студентам на самоопрацювання (котрим, як навчальний посібник, цю книжку й адресовано).

 

«Інформація існує тільки стосовно до певної системи, в межах якої здійснюється ви­бір. Результатом цього вибору (природного добору) може бути вид крокодила або (відбір у мозку Шекспіра) — драматичний «вид» трагедій», — пише знаний письменник-фантаст О. Ро­манчук, але не виявляє себе авторитетом із соціальної інформатики — бодай тому, що студент навряд чи зрозуміє й крихту з цього «визначення». 

 

Розділи «Соціальної інформатики» цілком можна розглядати як теми семінарських занять-диспутів.

 

Та біда в тому, що для фахової дискусії з проб­лем біології (з генетикою, екологією, фізіологією тощо включно), фізики, термодинаміки, хімії, філософії, права, етнології, теорії систем, наукознавства й інших наук, відомості з яких залучає автор, потрібно володіти певним (і чималим) об’ємом знань, яких апріорі не мають студенти журфаку.

 

Та ці запитання, швидше, — до редактора книги і рецензентів. Перший має не допустити повторів, забезпечити правильне цитування, вилучити такі перли, як «екологічне середовище», «не спонтанно, а стихійно», «соціальне суспільство» тощо.

 

Другі — вказати авторові на суперечливість багатьох тверджень. Коли автор пропонує «простежити причинно-наслідковий зв’язок між двома такими фундаментальними явищами, як інформація, рух і час», — то у студента обов’язково виникнуть шизофренічні запитання. Навіть якщо він — майбутній журналіст.