Це друга ваша книжка, та вже після першої на вас звалилася шалена популярність. Чим це собі пояснюєте і як справляєтесь?

Коли я написав свою першу книжку я зовсім не очікував, що стану таким відомим автором. Я знав, що пишу щось незвичне. Багато лікарів до мене писали свої мемуари. Але це було вихваляння своєї праці та розмова про себе. У своїй книжці я написав про помилки, які роблять лікарі і які я робив у своїй практиці. Також я розповів про свої переживання та невпевненість при втраті пацієнта. Це є проблемою для лікарів. Тому що дуже страшно, коли пацієнт бачить, що лікар боїться проводити над ним маніпуляції. Саме тому від самого початку медичної кар´єри лікарі звикли вдавати, що дуже впевнені в собі. Моя дружина Кейт Фокс - відома авторка та антрополог у Британії. Нещодавно вона була в лікарні і здавала кров. Процедуру проводив молодий лікар. Кожен лікар пам´ятає, як він вперше брав кров у пацієнта. Ми залишаємо сліди - синці та крововиливи — щоб це запам´яталось надовго не лише нам. Цей молодий лікар те саме зробив з моєю дружиною. А потім він сказав, що дуже вибачається, бо робив це вперше. І тоді їй дійсно стало страшно. Те, що він мав сказати: "У вас жахливі вени, це складно зробити". З цього епізоду видно, що існує вражаюча прірва між лікарем і пацієнтом. І ця проблема, з якою ми стикаємося щоденно. Колеги почали запитувати мене, для чого я написав таку книжку, яка лякає пацієнтів. І я відповідав, що цьому є дві причини. По-перше, пацієнти і так налякані. Я завжди кажу своїм колегам, що вони думають, що вони такі милі симпатичні та чудові. Пацієнти вас все одно шалено бояться. А другий парадокс у тому, що пацієнт має довіряти своєму лікарю. Це жахіття, якщо ви не можете довіритися лікарю. Якби молодий лікар збрехав моїй дружині і сказав, що щось не те з її венами, то вона продовжувала йому довіряти.

Ви багато часу присвячуєте навчанню молодих лікарів у різних країнах світу. Чи виникають якісь проблеми під час цього процесу?

Коли лікар досягає певного рівня, одним з його завданнь стає навчати молодших лікарів. Приїхавши до України я мав саме таку мету - навчати молодих лікарів, попри те, що вони вже мають достойний рівень. Тому я намагаюся не оперувати сам. Коли я навчаю своїх лікарів у Англії, то я намагаюсь визначити, який об´єм роботи вони повинні виконати. Якщо я стоятиму у них за спиною і постійно вказуватиму, що робити і як робити, то вони багато чого не навчаться. І знову постає проблема: у мене є обов´язок перед пацієнтом, але разом з тим у мене є обов´язки перед майбутніми пацієнтами. Тими, хто стануть пацієнтами всіх учнів, що я навчаю. І це критична проблема. Як у такій ситуації дати собі раду? І саме про це я говорю у своїй новій книжці.

Проблема невдалого лікування частіше полягає у діях лікаря чи пацієнта?

Частіше у невірному рішенні лікаря, але є проблема освітнього рівня пацієнтів. Впродовж останніх двох років я регулярно їжджу працювати до Непалу та Катманду. Переважно там я маю справу з селянами з невисоким рівнем освіти. Мені здається, що вони сприймають лікаря не менше ніж Бога. Якщо лікування не вдалося, то він перетворюється на диявола. І доволі часто незадоволені сім´ї вбивають лікарів. Під час мого останнього візиту незадоволена родина потрощила усі вікна в госпіталі. Коли я давав лекції у Карачі у Пакистані, зі мною ходив озброєний охоронець. Пакистан не найулюбленіша моя країна. Мої колеги пакистанці, багато з яких навчалися в Англії, казали, що на батьківщині працювати важко. Особливо коли сім´я пацієнта стоїть за межами операційної з автоматами Калашникова і відкрито заявляє, що якщо щось піде не так з пацієнтом, з його лікарем станеться те саме. Коли я даю лекції в Америці, то мої колеги там скаржаться на адвокатів, що з ними багато паперової тяганини. Я їм кажу, що вам ще дуже пощастило. Ви навіть не усвідомлюєте собі як. Могло бути значно гірше.

Ви нейрохірург, а ця спеціалізація вважається чи не найважчою. В чому полягає головна складність?

Я не думаю, що операції на мозку - це щось надзвичайно складне. Це міф. Механічні рухи, які робить лікар руками зовсім не складні. Проблема значно складніша на емоційному рівні. У мене є один колега, який також хірург і має пілотську ліцензію. Він казав, що коли ти вчишся пілотувати літак, то інструктор сидить поруч і може в будь-який момент допомогти. Та коли ти вже навчився, то інструктор не втручається у процес. І наступає день , коли треба летіти самому. Фізично - це ті самі речі, які пілот робив у присутності інструктора. Але ви шалено пітнієте і серце вистрибує з грудей. Цей процес дуже схожий на проведення операції. Озираючи на свою сорокарічну кар´єру, можу сказати, що найважче у роботі хірурга — це спілкуватися з сім´ями пацієнтів, якщо щось пішло не так. Якщо ви вдало провели операцію, ви можете себе вести нечемно, або навіть грубо з пацієнтами. Вони все одно вважатимуть вас мало не небожителем. Інша проблема у тому, що треба навчитися, як говорити. Якщо мені доводиться сказати пацієнту чи його сім´Ї не найкращу правду, вони не телефонуватимуть наступного ранку й не казатимуть лікарю: ви паскуда, або навпаки - не хвалитимуть мене. Тому ми, лікарі, навіть не здогадуємось, що наші пацієнти про нас думають. Вони дуже переживають, щоб нас не засмутити. І більшість із нас, в тому числі і я, думають про себе значно краще, ніж ми є в реальності. Комунікація з пацієнтом надзвичайно важлива. Важливіша навіть за діагностику, яка стає все простішою і простішою. Зважаючи на розвиток комп´ютерних технологій із залученням штучного інтелекту це стане ще простішим. Складним залишаються два рішення - що робити і як повідомити пацієнта.

У книжці ви багато говорите про те, що найважливіше у вашій роботі - прийняти правильне рішення. Що, коли рішення було прийняте неправильно?

У своїй лікарській практиці ми маємо справу не з фактами, а з припущеннями. Коли я роблю прогнози стосовно операції, що 99 відсотків успішних і 1 неуспішний, мої пацієнти кажуть, що повністю довіряють мені і впевнені в успіху. Але коли пацієнт помирає під час операції, вони кажуть: ви нам обіцяли 99 відсотків успіху. Я кажу: так, але нагадую про один відсоток. Якщо ми поглянемо на сто однотипних операцій, лише тоді буде видно, чи я прийняв правильне рішення під час операції. У сучасному світі аналіз проведених операцій стає все важливішим. Тепер, зайшовши в Інтернет, можна подивитися на рівень смертності у того чи іншого лікаря. В Англії зараз є обов´язкова статистика, яку публікують кожного місяця в кожному госпіталі про кількість пацієнтів, які неочікувано померли внаслідок операцій. В Англії найчастіше пацієнти не переживають операції на серці. Хоча це дуже просто: після операції на серці пацієнт або виживе, або ні. Але з мозком не так. Якщо щось пішло хибним шляхом, то пацієнт може не померти, але залишитися недієздатним. Я не думаю, що найстрашніше - це мати паралізовану ногу. Якщо фронтальна зона мозку пошкоджена під час операції, то зміни будуть значно жахливіші. Відбудуться зміни в особистості. Ні сім´я, ні друзі не впізнаватимуть в пацієнті людину, яка була до операції. І обговорюючи можливі наслідки операції з пацієнтами, ми говоримо, що відбудеться, якщо ми прооперуємо, і які будуть наслідки, якщо не зробимо цього. Складно прийняти рішення. І дуже важливо правильно говорити з пацієнтом. Якщо ви є поганим лікарем, але хорошим хірургом, то складно прийняти правильне рішення.

Лікарі кожного дня стикаються зі смертю, та чи бояться вони її?

Мене не турбує питання смерті. Тому що смерть - це ніщо. Зі смертю все закінчується. Але, як лікар, я знаю, що є дуже багато способів померти. Ми не любимо про це думати. У багатьох країнах світу, наприклад у США, Голландії, Японії, Бельгії, Канаді ви можете попросити лікаря дати вам піґулку чи щоб він зробив ін´єкцію, щоб померти легше. В Англії є інші слова, щоб описати це. Ми називаємо це евтаназія. Грецькою це означає "хороша смерть". Оскільки режим нацистів застосовував у Німеччині евтаназію до людей, які мали якісь ментальні проблеми або мали відхилення у розвитку, то в нас погані асоціації зі словом "евтаназія". В англійській для цього є визначення "смерть за допомогою". Опитування, проведені в Англії показують, що люди підтримують евтаназію. Але політики бояться противників, які рішуче виступають з цього питання. Головним аргументом, який висувають щодо зміни закону про евтаназію, що є багато старших дідусів та бабусь, чиї діти та онуки будуть змушувати піти на такий крок, щоб заволодіти спадком. Але я вважаю, що це дуже вагомий аргумент.

Минула книжка була присвячена медицині. Чим ця відрізняється, адже в ній знову йдеться про лікарів?

У своїй новій книжці я пишу не тільки про медицину, я торкаюсь там і інших тем. В одному розділі я розповідаю про свою роботу в Непалі. Там катався на слоні. Слони мають значно більший мозок, ніж люди. Але структура мозку у нас різна. У слонів чотири відділи, а у нас на один більше. За останні десятиліття з´явилось багато досліджень, що ці тварини мудріші за нас. Слони та шимпанзе можуть впізнавати себе у дзеркалі. Це перевіряють так: слонові на лоба чіпляють наліпку і перед дзеркалом слон намагається цю наліпку зняти. Це значить, що він впізнає своє відображення і знає, хто він. Я не є вегетарінцем на 100 відсотків, але сподіваюсь, що книжка заохотить українців їсти менше м´яса. Також у книжці я розповів про своє хобі - я столяр. Оскільки я напівпенсіонер, я працюю в Україні та в Непалі, то в книжці я пишу про свій страх. Боюся, що прийде день, коли мені буде нічим зайнятись. Хірургія - це залежність. Я злякався, чим я буду заповнювати той час, який раніше займала робота - шість днів по 10-12 годин на добу. Отже, я купив майже вщент розвалений будиночок біля Оксфорда. Це дуже гарна місцина. Але будиночок на вигляд такий, ніби пережив кораблетрощу. Він стоїть на березі каналу, де найближча парковка - за кілометр від мого дому. В котеджі до мене жив чоловік впродовж 50 років. І він ніяк не міг позбутися сміття. Перші роки після купівлі будиночка я був справжнім археологом. Я проводив розкопки 50-літнього непотребу. Там було кілька тонн. Я все позапаковував у чорні пластикові мішки, а потім найняв баржу і відправив його геть по каналу. Оскільки цей будиночок так віддалено стоїть від дороги, вандали порозбивали у ньому шибки. Вікна я робив сам у своїй майстерні, тому мене це дуже засмутило. У книжці змішано все, столярство, слони і мій котедж. Також я розповідаю там про те, що був пацієнтом у психологічній клініці. У мене був довгий шлях від вивчення політології до медичної практики. В Англії дуже модно говорити про свої проблеми з психікою. Навіть принц Гаррі нам розповідав про свої проблеми. Я вважаю, що треба бути відкритим і розповідати про свої проблеми. Одна з причин, чому практика говорити з пацієнтом є такою дієвою - вона нагадує сповідь у католицькій церкві. Сам процес виговорення вже є терапевтичним. Наскільки це не виглядало б безглуздим, це вже допомагає. Тому книжку можна розглядати, як терапію над собою. Одна з причин, чому я вирішив стати лікарем, - це щоб стишити свої метафізичні шукання. Я вилікував себе, лікуючи інших. Через три роки мені буде 70 років і вже позаду буде моя медична кар´єра, я вже на шляху її завершення. Тому я боюся, що ті метафізичні шукання, які мене турбували у юному віці, повернуться зараз.

Якою буде наступна книга й чи вже почалася робота над нею?

Зі мною вже контактувало видавництво у Британії. Це буде книжка про мозок для дітей. У віці 13 років я зрозумів, що можу осмислювати те, що думаю. Це мене дуже злякало. Науковці це обґрунтовують тим, що рівень тестостерону у цьому віці підвищується. Він провокує зміни у підлітковому мозку. Саме на цьому етапі тінейджери стають дивними. Вони усвідомлюють себе, як особистість, і з ними стає складно. Цей момент усвідомлення того, що я мислю, став для мене усвідомлненням себе. Впродовж останніх років вийшло багато наукових досліджень про зміни підліткового мозку. Проблема в тому, що у лобній долі відбувається подразнення нервів. Вони отримують надмірну стимуляцію. І цей процес триває до 30-літнього віку. І коли мої друзі кажуть, що не можуть знайти спільну мову зі своїми дітьми, я кажу "не проблема - це лише ситуація в мозку". Але моя книжка буде спрямована до молодших дітей. Мені буде цікаво поговорити про те, з чого зроблені наші думки, як працює цей процес. Насправді - це звичайна хімія, а ми звикли думати, що думки - це щось аморфне, вільне. Я планую проводити зустрічі зі школярами в лондонських школах. Щоб освоїтися в цій темі і зрозуміти, як говорити з дітьми. Я дуже люблю писати. Я писав все своє життя. Не знаю, вийде з цього добра книжка чи ні, але я точно не писатиму художньої книжки. Я думаю, що реальність значно цікавіша за вигадку.

Давайте уявімо, що ви вже говорите з дитиною. Як би їй пояснили, що таке душа?

Боюся вас розчарувати, але я не вірю в людську душу. Взагалі-то це є проблемою. Якщо ми звернемося до факту, що наш мозок - це клітини, крізь які проходить струм, то де місце для вільної волі? Чим більше ми вивчаємо мозок, тим більше освідомлюємо, що наші дії є визначеними нашим ДНК та здобутим досвідом. І дуже гарним прикладом цього є дослідження, зроблені у багатьох дитячих будинках в Румунії. Колись диктатор Чаушеску заборонив контроль над народжуваністю та аборти в Румунії. Так хотів збільшити населення. Для мене досі залишається містикою, чому Румунії вдалося стати членом Європейського союзу, а Україні - ні. В результаті цієї неконтрольованої народжуваності багато дітей опинялися у притулках, бо батьки не могли дозволити собі їх виховати. Науковці дослідили питання залежності розвитку мозку від зовнішніх умов. В процесі цього дослідження 47 сімей взяли дітей на виховання з притулку. Це були хороші сім´ї, які гарно доглядали і любили цих дітей. А ще 47 дітей залишилися у дитбудинках. І ці дві фокус-групи були рівнозначними. Діти були одного віку й статі. Це відбувалося недавно, ці діти були доглянутими у притулках, до них добре відносились. Ці діти були здоровими. Науковці провели серію психологічних тестів та дослідження МРТ з обома групами. Діти, які провели якийсь час у сім´ях, були більш-менш на нормальному рівні. Діти, які залишилися у притулку, мали менший мозок. Частина в мозку, яка відповідає за рівень страху та агресії, була набагато більшою у дітей, які залишилися у притулку. Думки - це всього хімія та фізика, що відбувається у нас в голові. Наші думки, як і наш мозок фізично змінюються від нашого досвіду. Недавні дослідження підтвердили, що перші три роки життя є найважливішими для майбутнього дорослішання та майбутнього людини.

На ваші презентації в Україні приходить багато молоді. Переважно студенти медичних вузів. Яку б пораду ви їм дали, стосовно їх майбутньої професії?

Я веду курс лекцій про те, що хірургам треба припинити поводити себе як боги. І хороше хірургічне відділення - це коли збираються лікарі, обговорюють свою роботу, спілкуються. І не бояться цього. І я вважаю, що в Україні теж треба прийти до цього і відійти від автократичної старої системи роботи. Коли я починав свою роботу час був зовсім інший. Але проблеми залишаються тими ж. Я певен, що я покалічив, поранив чи недолікував пацієнтів саме через мою пиху. Традиція, в якій я виріс, основана на тому, що ти встаєш і робиш свою роботу. Вона передбачала практикуватися на пацієнтах. В такому випадку ти вчишся надзвичайно швидко, але це не дуже гарний спосіб. Сучасним студентам-медикам я б порадив читати багато книжок. Книжок про медицину, навколо медичних тем, також книжок, написаних пацієнтами про їх досвід бути пацієнтом. Бути лікарем - великий привілей. Треба заслужити довіру і повагу пацієнта. Бути лікарем ніколи не нудно, бо пацієнти надзвичайно цікаві. Я проводив багато часу за розмовами зі своїми пацієнтами. Мені було дуже цікаво спілкуватися. У нас є відділення, де лежать хворі без свідомості, з включеними аппаратами штучного дихання. Їхні сім´ї ставлять фотографії цих пацієнтів на столиках біля їх ліжок. Щоб нагадати нам, лікарям та медсестрам, що ми маємо справу не з непритомним тілом, а з людиною. Я знаю про медичний коледж в Америці, в якому намагалися збільшити рівень емпатії у своїх лікарів до пацієнтів. Я не знаю, як в Україні, але в США і Британіїї студенти проводять один рік, проводячи розтини. Це гарний спосіб начитися анатомії. А також це - момент прийняття і переживання, що таке смерть і як з нею мати справу. Але цей американський коледж хоче глибини. Вони змушують студентів-медиків зустрічатися з сім´ями тих людей, які стали тілами для навчання. Коли вони розтинатимуть мерте тіло, вони думатимуть про cім´ї, з якими спілкувалися. Може так вони стануть добрими лікарями, але мені це видається божевіллям. Коли я виступаю на літературних фестивалях в Англії, це дуже відрізняється від України. Там сидять усі сивочолі дорослі дядьки. Молоді майже немає. Оскільки я й сам старий, то дуже люблю дратувати публіку. Я кажу, що це помилка - витрачати всі гроші на пошуки ліків від раку. Я мушу пояснити суть цього жарту. На рак якраз хворіють оці сивочолі старші пани. До віку 70-ти років рівень ризику захворіти на рак зростає у тисячу разів. Я цим старшим панам люблю казати: час припиняти шукати ліки від раку. Час ці гроші витрачати на кращу освіту й виховання молоді. Це змінить більше життів і всі від цього стануть щасливішими.

Катерина Лук´яшко