Міра Київська, Букмоль, ілюстрація - Lisk Feng, The Washington Post

 

 

Збірничок Оксани Лущевської «Синя парасоля», що з’явився навесні цього року в чернівецькому видавництві «Чорні вівці», складається з п’яти оповідань, об’єднаних мінорним настроєм, оповіддю від першої особи та центральним лейтмотивом дощу. У коротеньких, на 4-5 сторінок, оповіданнях дощ, зображений як на обкладинці книги, так і на багатьох малюнках усередині, перетворюється на цікавого та багатогранного героя, який щоразу показує себе з різних сторін. Дощ може «дати» дитині друга чи сам стати таємничим і мовчазним товаришем. Він може принести у дім радість та примирити сестер. Може подарувати несподіваний шанс навчитися чомусь новому — чому б не опанувати їзду на велосипеді. Або ж згуртувати всю родину.

 

Хоч авторка торкається цікавих та навіть дещо дражливих тем, як-от стосунки між сестрами та надмірна батьківська опіка, тексти загалом позбавлені інтриги та несподіванок. Натомість, кожному оповіданню властиві розміреність, мрійливість, дрібка смутку та своєрідна ескізність, яка спонукає читача думати та випробовувати межі власної уяви.

 

Окремої уваги заслуговують ілюстрації, створені  Ольгою Гавриловою. Кольорова гама, яку художниця обрала для своїх малюнків, чудово передає глибину та атмосферність текстів, а герої і справді виглядають настільки ж розумними та романтичними, якими їх вигадала Оксана Лущевська.

 

Не зовсім зрозумілою лишається вікова аудиторія читачів. Хоч у книзі зазначено, що книга розрахована на дітей від 5 років, самі тексти видаються дещо дорослішими й доречнішими для читання разом із дітьми, яким дозволяють самостійно кататися на велосипедах, ходити без супроводу дорослих до парку тощо.

 

 

 

Певно, більшість із вас знайомі з героями Свена Нордквіста — дідуньом Петсоном та його бешкетником-котом Фіндусом. Майже в усіх інших історіях з серії «Пригоди Петсона і Фіндуса» обидва герої веселі, енергійні, винахідливі, оптимістичні й бадьорі, але у книзі «Коли Петсон сумує» Петсон сумує. Про його похмурий настрій читача попереджає не лише назва, але й обкладинка видання, на якій автор зобразив зажуреного апатичного Петсона, а над ним чорну хмару і краплі дощу. Про причини такої журби можна лише здогадуватися, адже ні ілюстрації, ні текст не містять на те жодного натяку. А втім, в усій цій історії вони взагалі не відіграють ролі. Увесь сюжет обертається навколо (не)розуміння та (не)прийняття «дивного» стану Петсона його другом Фіндусом.

 

Контраст між апатичним і сумним Петсоном та невгамовним Фіндусом додає історії кумедності та динамізму. Вдаючись до різних хитрощів, кіт намагається розважити дідуся, і, врешті-решт, йому це таки вдається. Чи таки не зовсім? Відповідь на це питання не зовсім очевидна.

 

Як на мене, то повість Свена Нордквіста «Коли Петсон сумує» можна вважати найгеніальнішою з-поміж усіх із серії про пригоди дідуся Петсона та його кота Фіндуса, адже створити настільки дотепну та цікаву дитячу книжку про депресію під силу далеко не кожному письменнику.

 

 

 

Написана майже сто років тому й відома в усьому світі книга Марджері Вільямс «Вельветовий Кролик» розповідає казкову історію про подарованого Хлопчику на Різдво іграшкового Вельветового Кролика і його мрію бути справжнім, що б це не означало. Спершу сюжет книги дуже нагадує знаменитий анімаційний фільм «Історія іграшок» (чи не Марджері Вільямс надихнула Джона Лассетера написати історію про Вуді та База Рятівника?). Але замість безперервного екшену та комедії в книзі Марджері Вільямс на читача очікує психологізм та глибока екзистенційна проблематика, яка повністю розкривається ближче до фіналу повісті.

 

Ти тільки тоді стаєш Справжнім, — говорив Вельветовому Кролику мудрий старий Шкіряний Кінь, — якщо хтось довго-довго любить тебе. Не просто грає з тобою, а дійсно любить.

 

Загалом, уся трагедія головного героя дуже нагадує ті, що в багатьох фантастичних текстах виникають у роботів чи андроїдів, коли ті несподівано усвідомлюють, що ніколи не зможуть бути справжніми людьми. Можливо, саме тому читати про те, як над Вельветовим Кроликом насміхаються дикі кролі так само важко, як читати про знущання людей над роботом Ендрю — головним героєм повісті Айзека Азімова «Двохсотлітня людина» (англ. The Bicentennial Man). До речі, із цією повістю історія про Вельветового Кролика має найбільше спільного у фіналі, коли мрія таки збувається. Щоправда, не завдяки зусиллям самого Кролика, а з допомогою Феї.

 

Оскільки американська класика з’явилася в Україні одночасно в київському «Часі Майстрів» та харківському «Віваті», варто розповісти й про самі видання. Якщо говорити про переклад, то тут усе просто: і справді хороший переклад Мії Марченко (Час Майстрів) значно виграє на фоні літературного переказу Лілії Задьорної. А от з ілюстраціями не все так просто. Обидва видавництва вирішили замінити оригінальні малюнки Вільяма Ніколсона, тому в «Часі Майстрів» книга з’явилася з акварелями Ганни Черненко, а у «Віваті» — з ілюстраціями Олени Бугренкової. Особисто мені більш імпонують останні, зокрема й через те, що Фея, яка здалася Вельветовому Кролику “найпрекраснішою у світі”, на ілюстраціях Олени Бугренкової схожа на Хлопчика.

 

 

 

 

У кожній дитячій книзі створеній Мар’яною Прохасько або спільно з нею є місце для подорожі, лісу/саду та філософії. Книжка Софії Андрухович та Мар’яни Прохасько «Сузір’я Курки», що з’явилася у «Видавництві Старого Лева» в межах проекту «Напиши мені книжку», не виняток.

 

Загалом, сюжет «Сузір’я Курки» нагадує сюжет будь-якої фольклорної казки: з вимушеною та небезпечною мандрівкою, вірним товаришем, магічним зіллям, несподіваними помічниками та другом, якого потрібно врятувати. Головна героїня цієї історії — старенька бабуся Марія, яка разом зі своєю подругою куркою Марічкою живе високо у горах. Обидві живуть спокійним і розміреним життям, спостерігають за зорепадами, мріють, радіють та інколи заходять до сільського магазину, де говорять про різні дрібнички з кумедними дідусями Кулінським та Зелінським. Але одного дня, заради своїх друзів, Марії доводиться залишити затишну домівку і вирушити у подорож на той бік Чорного Лісу, де, за дитячими спогадами Марії, водилися триметрові кабанюки з крученими хвостами; ведмедевзі, які іклами розгризали скелі, а кігтями перетинали стовбури сосон, ніби павутину; вовчузянці, які поїдали звичайних вовків, як коти мишей; білі рисі та інші фантастичні диковиська. Отож на Марію, Марічку та читачів чекає справжня пригода, у якій, на жаль, трохи бракує напруги й несподіванок.

Вам здається, напевно, що старі люди – ніби втомлені мандрівники, які дійшли до остаточного пункту призначення… Думаєте, старі люди тільки сидять на дивані, табуреті, кріслі-гойдалці, на інвалідному візку, на березі ріки, де такі круглі камінчики, які зручно кидати у воду (бульк!) — і згадують все, що було?

 

Особливу роль у книжці «Сузір’я Курки» відіграють колажні ілюстрації, які Мар’яна Прохасько створила на основі світлин фотографині Олени Субач. Якщо розповідач-усезнайка (тобто всезнаючий наратор) говорить з читачем із певної відстані, ностальгує й часом таки не втримується від зайвих роз’яснень та моралізувань, то вони навпаки — додають читанню таємничості й інтимності. Саме завдяки цим колажам, гортаючи сторінки книги, відчуваєш, ніби зазираєш до якогось втраченого сімейного альбому Сергія Параджанова. Завдяки ним історія таки стає міфологічною й медитативною.

 

 

 

Усі істоти часом хочуть побути наодинці. Про це маленька Орися, героїня книжки-картинки Тані Стус та Надьожної, дізнається тоді, коли зникає її улюблена подруга, маленька собачка на ім’я Ойра. Таке загадкове для дівчинки і цілком зрозуміле для її мами зникнення Ойри стає у книжці приводом для напрочуд глибокої філософської розмови про «самособоюнаповнення» — складне і трішки кумедне слово, що пояснює, чому зникла Ойра, чому інколи усамітнюється у своєму старенькому кріслі Орисина мама, що таке внутрішній сад і чому потрібно за ним доглядати.

 

Як виглядає Орися? Її мама? Крісло? Ілюстрації Надьожної, що повністю заповнюють сторінки книжки, не дають конкретних відповідей на ці запитання, залишаючи простір для інтерпретацій, для фантазії та уяви.

 

Хоча  наратив у книжці «Де Ойра?» спокійний, поетичний, йому не бракне динамізму та інтриги, завдяки яким наймолодшим читачам легше втримати увагу від початку і до кінця історії. Проте, варто визнати, що цікавішою та навіть потрібнішою ця книжка буде саме дорослим —  усім матуся і татусям, яким трошки не вистачає часу для самособоюнаповнення.

 

 

 

 

 

І знову мрійливість. Знову фантастичність. Знову важлива й несподівана подорож. Але, якщо у книжці Софії Андрухович та Мар’яни Прохасько бабця під час мандрівки до Чорного Лісу змінює своє життя — долає власні страхи, знаходить нових друзів й отримує «чарівне» зілля, то для героїні Оксани Лущевської та Віолетти Борігард «Пан Коцький, Міра і море / Mr. Catsky, Mira and the Sea» подорож стає і справді своєрідною медитативною практикою.

 

За сніданком Міра розглядає чашку з намальованим морем. Їй не хочеться жувати канапку. А хочеться до моря. «Чи багато там зараз хвиль?»

 

Міра гортає улюблену книжку й зітхає. Пан Коцький сходить зі сторінки й сідає перед Мірою на стілець.

— Що ти таке, няв-у? — питає Пан Коцький.

— Я — Міра.

 

Майже не вагаючись дівчинка вирушає зі своїм новим-давнім другом до моря. Тут немає пригод, несподіванок та інтриг, на які нібито натякає анотація. Але є простота, літературність, гармонія, споглядання і якась чи то просто східна, чи то дзен-буддистська філософія. Можливо саме тому маленька Міра чимось нагадує героїню не-написаного Керуаківського роману. Можливо саме тому чи не так само, як на море, Міра разом зі своїм просвітленим другом Паном Коцьким могла б вирушити до якогось Тібету.

 

 

 

 

 

Книжка «Життя і сніг» нагадує експеримент, під час якого котрийсь із шанувальників знаменитої кротячої епопеї Мар’яни Прохасько й Тараса Прохасько вирішив створити для своїх кумирів сторінку в Instagram або Facebook. Сторінку тих моментів життя у Буковому лісі, у яких найповніше та найяскравіше втілилася особлива кротяча філософія — проста і водночас глибока, оптимістична і водночас трошечки сумна, адже розповідає не тільки про радість, але й про страх, не лише про життя, але й про смерть, що пов’язані між собою майже так само, як початок та кінець самої книжки «Життя і сніг». Філософія, що ніби покликана допомогти дітям та і їхнім батькам сприймати цей світ і його мешканців такими, якими вони є.

 

Сюжет, покладений в основу цієї книжки, є таким собі стислим переказом першої частини трилогії — книжки «Хто зробить сніг». У ній читачі знайомляться з родиною кротів, із щойно народженими Муркавкою та Позвом, із їхніми достоту ідеальними батьками, які знаходять час і для себе, і для родини, з їжаком, що працює у кав’ярні «Під дубом», бобром, який живе у річці, та рештою жителів лісу, а також дізнаються, хто ж таки робить сніг. Хоча тексту у книжці «Життя і сніг», у порівнянні з першою книжкою, стало менше, назвати видання «класичною» книжкою-картинкою важко. Втім, враження від прочитаного це не зіпсує.

 

 

 

 

На одному зі студійних записів пісні «Маріонетки» гурту «Машина Времени» (Машина Часу) Андрій Макаревич читає уривок із повісті Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» — про стрілочника; потяги; вічно невдоволених там, де живуть, людей; дітей, які завжди знають, що шукають, і безцінну ганчір’яну ляльку. Так от, дитячі казки Макаревича чимось нагадують і написані музикантом пісні, і знамениту повість Екзюпері.

 

Видана кілька років тому «Часом Майстрів» книга «Казки» складається усього з двох текстів із не надто вигадливими назвами «Казка про сардинку» та «Казка про дерев’яну паличку». Сюжети обох казок — такі ж романтичні, як і їхні герої, яких автор протиставляє натовпу — безіменним «сірим масам» сардинок та паличок.

 

Перша казка розповідає про сардинку на ім’я Ліда, яка йде на нерест разом зі зграєю інших сардин, але, як і дорослі у повісті Екзюпері, геть не усвідомлює, куди пливе, що таке нерест і навіщо він потрібен — вона просто пливе за течією подругами. Друга казка розповідає історію про не схожу на інших паличку з паличкового заводу, яка довго не може зрозуміти хто вона і яке має призначення. В обох історіях герої так чи інакше самотні: у першій героїня залишається одна через напад бакланів, герой другої самотній «від народження» через те, що відрізняється від інших. І звісно, що в обох казках герої врешті-решт знаходять своє щастя, призначення та місце у світі.

 

 

 

Якщо забути про кролика на ім’я Піфагор та сусідського кота Борхеса, то у двох процитованих реченнях — чи не уся філософія книжки-картинки творчої майстерні «Аґрафка». Філософія, яку автори книжки доповнили вигадливими ілюстраціями й простеньким сюжетом про дівчинку на ім’я Дора. І мама, і тато маленької Дори — математики, тож не дивно, що вона знає усі цифри, числа, математичні формули та понад усе на світі любить рахувати. Дора розважається, рахуючи усіх звірів на планеті, усі літери у татовій газеті, макові і рисові зернятка, горошинки на своїй сукенці, листочки на дереві… І їй усе вдається, доки вона не вирішує полічити усі зорі на небі. На щастя, у потрібний момент з’являється мама, яка й розповідає доньці секрет виконання складних завдань.

 

Тобі обов’язково все вдасться, просто треба йти до мети маленькими кроками. Кожне завдання, навіть найскладніше, слід починати з простого – з один, два, три…

 

Терба визнати, що найцікавішими у книжці Романи Романишин та Андрія Лесіва для дитини стають саме ілюстрації. Вони спонукають читача і самого перетворитися на математика, який колись таки порахує усі зорі на небі.

 

 

 

Наостанок — кілька слів про книжку Шона Тана «Червоне дерево». В українському перекладі її, як і жодної іншої книжки Шона Тана, немає, але у книгарнях таки можна натрапити на  російске видання 2015 року. Сюжет цієї книжки можна переповісти кількома словами — вийшло б щось на кшталт: інколи здається, що усе жахливо, але це не так, поки є надія. Проте з книжками Шона Тана так не можна, адже так само можна переповісти сюжет будь-якої поезії та зруйнувати усю її глибину та суть.

 

На кожній сторінці книжки неперевершені ілюстрації буквально вибухають новими сюжетами та сенсами. Доповнюють текст, змінюють його, заповнюють вербальні лакуни та створюють нові для того, щоби уява не припиняла працювати.