"Ми вдома, ми вдома - в нашому українському Донецьку" - такий був задум для завершення історії. Він і зараз такий. Бо я вірю. І мені байдуже, як я виглядаю в очах тих, хто не чув про російську агресію, і тих, хто втомився від війни, не воюючи жодного дня. Я їм не заздрю, вони вважають мене божевільною - в цій угоді все чесно.

Мені не байдуже, скільки нас таких - "божевільних".  І я слухаю і пишу це, щоб ніколи-ніколи не забути.

Прокидаючись, Євген Маркович шепоче:

-      Господи, забери мене додому, будь ласка. Забери мене додому.

-      Геня, ти - ідіот? - кричить його дружина Ольга Йосипівна. - Ти шо думаєш, шо у Господа там терикони? Геня, про шо ти просиш? Ти сумуєш за трамваями, які заїжджали просто нам у вікна, тому що той, хто будував так дома і вулиці, був такий самий старий дурень, як ти? Ти знову цього хочеш?

-      Так. Хочу, - вперто киває Євген Маркович.

Ольга Йосипівна на мить замовкає, набирає повітря в груди й починає голосно ридати: "Геня, ті змінився, Геня. Ти став мене ображати. Ти п´ятдесят п´ять років прикидався хорошим чоловіком, а тепер ти став мене ображати. Скоро ти почнеш здіймати на мене руку, Геня. Я цього не витримаю!"

-      Господи, - каже він, - Господи, я більше не можу чекати. Візьми мене додому. Додому.

-      Так! - Ольга Йосипівна перестає ридати. - Я не зрозуміла: ти зібрався померти чи повернутися? І хто це тебе напоумив? Хто дозволив, Геня, тобі таке думати без мене?

Євген Маркович гірко зітхає.

-      Не грімаснічай, Геня. Мені все ясно. Я так і знала, що ти мене кинеш. І мати моя казала,  і всі казали. І ось воно… Ось воно. Ну, нічого-нічого. Я, звісно, не Господь, але додому ти повернешся у мене, як зайчик. Я, Геня, щоб ти знав, постіль нову купила. Тут на ній спати не дам, не проси. Це квартирі нашій - подарунок, щоб не з порожніми руками, щоб вона знала, як ми за нею скучили. Ми їй ще ремонт зробимо. І трамвай, Геня, у нас на Челюскінцев співає, що твій соловейко. Скоро вже, кажу тобі, Геня, скоро… Трошечки ще почекати…