Re: цензії

Ганна Чубач — заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня, член Національної спілки письменників України, лауреат мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника.

У 2016 році отримала відзнаку «Золотий письменник України». Пані Ганна привідкриває лабораторію творчості для читачів «України молодої».

«Ми чомусь дуже часто і легко опускаємо руки»

— Пані Ганно, правда, що майстри пера називали вас «Журавкою з подільського жита»?

— Правда. Річ у тім, що я народилася на Вінниччині. А моєю першою поетичною збіркою була «Журавка». За рекомендаціями Микити Шумила, Павла Усенка та Платона Воронька мене лише з однією збіркою (!) прийняли до Спілки письменників. Платон Микитович пробіг очима вірш «Журавка» й сказав: «Дівчино, так ви ж талановита!».

— Коли почали віршувати?

— Коли почала виспівувати свої рядки на відомі українські пісні й сумні пісні про війну: «Їхав козак на війноньку», і гірко плакала, бо батько мій пропав безвісти до мого народження.

— Ви багато віршів присвятили жінці. Чому?

— Бо я — жінка, я — мати... Запалена Богом остання свіча. Вірш «Жінка» ввійшов у хрестоматію. Десятикласники, що символічно, на 10-й сторінці книги «Українська мова» вивчають цей вірш. Загалом те, що я намрію, — збувається. Тому кажу: частіше мрійте, не впадайте у відчай, бо ми чомусь дуже часто і легко опускаємо руки.

«Я вся зіткана з почуттів і думок...»

— Які думки найактуальніші для вас?

— Зараз люди кудись поспішають. Якщо людина ходить пішки — вона думає, якщо питає — думає... Мені здається, що зараз навмисне культивують бездумність — так легше керувати.

Ще у свій час Сенека написав, що людина не знає міри... в цьому й біда. «Серед людської суети// Є я, Поезія і Ти...». Власне, й музика.

— Ви, не маючи музичної освіти, пишете музику на свої вірші. Що за феномен такий?

— (Сміється). Технологія проста. Я записую пісню так як співаю, потім віддаю співакам. Є пісні, що написані у співдружності з композиторами Людмилою Єрмаковою, Тетяною Стаматті-Оленєвою, Михайлом Чембержі, Мар’яном Гаденком та іншими.

— Назвіть пісні, де мелодії і вірші ваші?

— «Крила», «Хустка тернова», «Не відлітайте, лелеки», «Поле, поле», «Вишенька біла», «Світ із любові».

Періодично складаю мелодії сама. Мабуть, причиною є гени, адже мій батько був скрипалем. Мій знайомий якось розповів мені, як у Києві, на зупинці Дмитрівській, мабуть, після циркової вистави в трамвай увірвалася ватага школярів.

І одна дівчинка заспівала про Черепаху Аху — і пісню підхопили інші. І на під’їзді до Лук’янівського ринку весь п’ятнадцятий трамвай співав останній куплет відомої дитячої пісні... Хіба це не щастя?!

— Напевне, ваш онук виріс на ваших піснях, скоромовках та віршах?

— Звичайно. Всі букварі та читанки починаються з моїх віршів. Для дітей, окрім веселих героїв, потрібні й патріотичні віршики про прапор, тризуб, свята. От я й стараюся бути потрібною малечі.

— Що для вас є сенсом життя?

— Ще ніхто з мудреців не сказав, що таке сенс життя. Може, сенс життя у тому, що ти живеш. Ми унікальні на цій землі, аби це добре усвідомлювали, то ми були б добрішими...

— Яка ваша тріада життя?

— Добро — Любов — Совість. У цей світ ми приходимо для любові. І не сумнівайтесь... Це любов до всього: батьків, коханої людини, природи, і до тієї маленької квіточки у лузі...

— Яку ви найбільше любите пору року?

— Я росла серед розкішної природи — от, здавалося б, вологі стежки, пробіжиш босоніж, а вони, виявляється, теплі. А як співали навесні солов’ї! Тому я всі пори року люблю. Скажімо, зима холодна, але яка ж красива. А осінь! Барвиста і неповторна. Так само й весна, коли квітнуть сади. А літо — це море, ні океан польових квітів: волошок, ромашків, грициків...

— Мабуть, у кожної людини є улюблене дерево. Яке ваше?

— За гороскопом друїдів, моє дерево ялиця. Але я дуже люблю яблуню, особливо коли квітне. Загалом я люблю всі дерева. Треба любити все. Так як і треба для організму: і кисле, і солодке, і гірке. Така філософія життя. Шкода, що багато людей стали егоїстичними і забувають, що слово «треба» важливіше за слово «хочу». «Дреба» — так казав маленьким мій онук замість слова «треба».

«У моїх віршах немає штучних героїв»

— Пані Ганно, розкажіть про свою першу книжечку для дітей?

— У 1983-му видавництво «Веселка» видало мою книжечку «Йшла синичка до кринички». Як тільки-но перша вийшла, то я, звісно, захотіла і другу, і третю... А на сьогодні у мене ціла бібліотека під загальною назвою «Веселі Хтосики».

— Абетки, загадки, швидкомовки, лічилки, побрехеньки... Це ж справжнє диво! Саме така література потрібна дітям.

— У мене вже десять різнотематичних абеток. Скажу більше, у дитячих віршах, загадках, скоромовках я постійно відкриваю себе. Мою першу абетку «Алфавітні усмішки» поклав на музику Олександр Білаш. Для кожної з 33 літер я написала вірш, який складається з шести рядочків, і кожен із них починається з обраної літери.

— Як вам вдається писати вірші для дітей не лише змістовні, а й напрочуд легкі?

— Ви знаєте, критики кажуть, щоб писати вірші, треба знати ямби, хореї... Я не знаю, що це таке. Я розповідаю своїй маленькій читацькій аудиторії чимало цікавих життєвих історій за допомогою каламбурів, приказок, прислів’їв. І в дитини з’являється бажання схопити олівця й намалювати швиденько почуте. Уже перші поетичні рядки починаються так, щоб залучити дитину до цікавої гри. У процесі гри дітки значно краще засвоюють матеріал.

Колись на Херсонщині зустрілася з логопедами, вони дуже дякували за вірші. Те, що, приміром, вчать школярі півроку, завдяки моїм віршам-швидкомовкам вивчили за три тижні. Та й студенти філологічного факультету Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова опановують майстерність, техніку мовлення, орфоепію, дикцію, закони логічного читання теж за допомогою моїх абеток.

— Чому обираєте героями своїх дитячих віршів тих, а не інших звірів та людей?

— У моїх віршах немає штучних героїв, неіснуючих у природі. Героїв стільки, що вже важко всіх перелічити. Та найбільше діткам подобається Черепаха Аха, Їжачок Дивачок, Ласий кіт Івашко та інші. Коли йдеться про дитину, то це звичайнісінькі діти, які не відзначаються рідкісними здібностями.

Особливо у грайливій формі висміюю лінощі. Загалом, якого б віку не був читач, я делікатно доводжу, що соромно бути ледарем. Наприклад, є у мене кумедна історія про білих ведмедів. А кумедна ця казка тим, що руда білка запросила ведмедів у Карпати — поласувати медом. А ми всі добре знаємо, що білі ведмеді вживають рибу. Тож із чудернацькими пригодами повернулися «біляві» назад на Північ.

— Розкажіть про нещодавно видані книжки.

— Зовсім недавно побачила світ нова книжка «Українчики ідуть!».

Наталка Капустянська