Судити про ступінь обізнаності українського читача з творчістю Кадзуо Ішіґуро, британського письменника японського походження, навіть станом на 2016 рік доволі складно. І це в той час, як у прогресивній західній Європі автор шести романів, два з яких забезпечили йому номінації і один – нагородження Букерівською премією, ще з середини 80-х років минулого століття перебуває в центрі уваги літературної критики і читацького загалу як – без перебільшення – один із чільних британських прозаїків останніх десятиліть.

Не гірше, ніж Джуліану Барнсу чи Іену Мак’юену, яких в Україні знають і читають вочевидь більше, Кадзуо Ішіґуро в своїх текстах вдається демонструвати стилістичну виробленість у поєднанні з гостротою розуму і логіки сюжетотворця, які безпомилково дозволяють впізнати британського автора. Причиною ж того, що це ім’я менше відоме на українських теренах, як завжди, стає відсутність перекладів. Втім, в останні роки ситуація починає виправлятися.

Переклад українською одного з тих двох романів Ішіґуро, що майже принесли своєму авторові Букера 2005 року (першу і поки єдину букерівську нагороду він здобув 1989 року за роман «Залишок дня», теж досі не перекладений українською), виходить лише 2016 року. За 11 років після майже-Букера і за 5 – після того, як книгу було екранізовано Марком Романеком, а в головних ролях у фільмі «засвітилися» Кері Малліган, Кіра Найтлі та Ендрю Гарфілд. Не те щоб ці імена забезпечили картині гучний успіх, проте певну цікавість до книги поява цієї стрічки не могла не спричинити, і не лише на English-speaking теренах.

Роман почали знаходити і читати люди, дещо більш далекі від літпроцесу, аніж ті, хто уважно слідкує за преміями, новинками британської літератури чи творчістю Кадзуо Ішіґуро самою по собі. І – фінальний акорд: переклад російською цього-таки роману вийшов ще аж 2007 року. Після майже-Букера і до екранізації. Відповідно – ті, хто шукав роман в Україні і не зміг прочитати його в оригіналі (хоч до екранізації, а хоч і після), знайшли його російський переклад і були тим цілком вдоволені. Словом, до 2016 року всі, хто хотів і міг, вже знали і про сюжет, і про книгу більше, ніж достатньо. А запитання, чи 2016 рік для України – це вчасно, лишається досі відкритим. Чи – не таким уже й.

Вікіпедійна довідка – чи не перше, на що натикаються охочі дізнатися більше про нову книжку (в який би там час вона не стала для них новою) – дає два жанрові визначення роману, що в оригіналі зветься Never Let Me Go і на українському ринку присутній під назвою «Не відпускай мене». Перше з них, знайоме і привабливе для багатьох, бо налаштовує на цілком конкретні очікування – «антиутопія». Проте друге збиває з пантелику навіть не надто далеких від літератури читачів – і це «спекулятивна фантастика» (англ. speculative fiction). Подібні статті в Вікіпедії найчастіше є прямим перекладом англомовних – тому по роз’яснення доведеться «полізти» до тамтешніх джерел.

З Вікіпедії найдопитливіший із читачів потрапляє (хоч, може, і не зовсім прямою стежкою) до есею Роберта Хайнлайна «Як писати спекулятивну фантастику» (англ. On The Writing of Speculative Fiction). Звідти він і з’ясовує нарешті, що спекулятивна фантастика від звичної наукової (англ. science fiction) відрізняється тим, що відправна точка такого сюжету – «просто уявіть» чи «а що було б, якби…» – стає базою для конструювання цілковито нового типу людської історії, а до того ж «new framework for human action», – пише Хайнлайн.

Хронологія – сучасність, недалеке майбутнє, а ще краще – минуле, персонажі – звичайні люди, обставини – максимально близькі до звичних для читача. Що ж змінюється? Лише одна деталь – але така, завдяки якій весь цей на позір комфортний для реципієнта світ перетворюється на щось цілковито відмінне. Ця зміна формує новий тип моралі в тексті, новий тип проблем, які мусять вирішувати персонажі, проте найбільше, напевно – сам читач. І таке визначення, хоч протягом усієї історії розвитку літературної фантастики починаючи від 1948 року, року написання Хайнлайном свого есею, і донині термін лишається дискусійним, – цілком справедливе для роману Ішіґуро. Тим цікавіше, як завдяки цій характеристиці видозмінюється у виконанні письменника другий жанр – антиутопія.

Звертатися по візуалізацію до фільму, знятого за книгою, – можна і варто: пейзаж у тьмяних, приглушених кольорах, на тлі якого височіє великий хогвартсоподібний будинок – Звичайна Британська Школа під назвою Гейлшем (ну, чому б і не Гейлшем). Навколо неї спокійно собі граються, роблять домашні завдання, сваряться, товаришують, закохуються і зраджують Звичайні Британські Учні: Кеті Г., Томмі Д., Рут С. і ще з кілька сотень дітей. За ці звичні імена і незвичні прізвища радісно чіпляється увага вже налаштованого на антиутопію читача: о, зараз почнеться Щось Незвичайне. І от із цього моменту до фільму краще перестати звертатися. Бо у ньому локалізація Незвичайного інакша, ніж у романі.

Кадр з фільму  «Never Let Me Go» (2010)

Читач дізнається про те, що ж не так зі світом, створеним Ішіґуро, досить швидко. Вимоги вчителів до навчального процесу звично суворі, проте найсуворіші – до здоров’я підопічних: шкодити своєму тілу (в тому числі палінням і вживанням спиртного, типовими «бунтарськими» жестами для підлітків, що виховуються в подібному закладі), їм категорично заборонено. Батьки не забирають їх додому ні на Різдво, ні влітку, ні будь-коли – забрати їх нікому, ба більше: полишати територію школи теж заборонено.

Натомість у житті учнів Гейшлема присутні речі і події, яких точно не було б у Звичайній Школі – наприклад, Розпродажі, де за жетони, які учні дістають за хороші оцінки і поведінку, вони можуть купити собі різні дрібнички, які є такою важливою частиною школярського життя. А ще – Галерея. І через те, що існує Галерея, треба дуже, дуже старатися на уроках мистецтва – бо одного дня ворота Гейлшема відчиняться, щоб впустити автомобіль Мадам, власниці Галереї. Найкращі роботи учнів вона забере з собою – і потрапити до списку авторів, чиї роботи буде виставлено в Галереї, є однією з найбільших мрій кожного гейлшемця. Тих же, кому творчість дається тяжко, не сприймають серйозно ані вчителі, ані учні.

І попри аскетичність життя дітей і підлітків у Гейлшемі, яке тільки іноді стає трошки яскравішим завдяки коробкам з олівцями чи аудіокасетам, купленим на Розпродажі, – спогади про школу виявляються найсвітлішими для тридцятирічної Кеті Г., вже свідомої свого майбутнього. Свідомої – це важливо. Бо цього майбутнього ніколи не приховували від учнів Гейлшема, навіть більше – на ньому постійно наголошували. Існування таких, як вони, уможливило основну зміну, яка відбулася в світі роману Ішіґуро. В ньому більше не помирають від хвороб, а тривалість життя зростає до понад сотні років. Це і є та наріжна деталь, про яку йшлося вище і яка вкотре доводить доречність жанрового визначення «спекулятивна фантастика» для роману Ішіґуро.

Назву Never Let Me Go роман запозичає з улюбленої пісні Кеті, яку вона слухає, уявляючи, як колисає дитину, якої у неї ніколи не буде. Десь у цей самий момент для читача відкривається інший бік можливого перекладу цієї назви: «не відпускай мене» перетворюється на «не дай мені піти». На тлі цілком звичайного життя цих підлітків – інтриг, дружніх розмов, цікавості, зрештою, і звично-трагічного любовного трикутника, який виникає між Кеті, її найкращою подругою Рут і Томмі – і з урахуванням того, що читач вже почав співпереживати цим персонажам, таке усвідомлення виявляється парадоксальним. І з цим парадоксом читач опиняється наодинці. Бо він у своєму «реальному» світі виявляється по інший бік барикад від персонажів-клонів, створених лише для того, щоб люди з «реального» світу могли жити і довше насолоджуватися життям. А у персонажів-клонів іншого життя – немає.

Кадр з фільму  «Never Let Me Go» (2010)

Драматизм – як, власне, і антиутопійність – в екранізації книжки наголошено значно більше, ніж у ній самій. Персонажам фільму поступово відкривається трагічність ситуації їхнього існування – і тому вони відчайдушно хапаються за найменшу можливість змінити її. Для персонажів роману ця драма так і залишається «за кадром». Знаючи про своє призначення, в дорослому житті вони спокійно, без страху думають і говорять вже про інші речі: опікунство, донорство, виїмка – перша, друга, третя, як пощастить, навіть і четверта, завершення.

Клонів не бентежить наявність «реального» світу і «нормальних» людей, їм не хочеться «справжнього» життя – їхнє для них уже і так достатньо справжнє. Проте «нормальних» людей існування клонів і всього того, що складає саму суть цього існування, всіх цих виїмок і завершень, не просто бентежить – воно незручне для них, неприємне, воно їх лякає. Тому клони і потребують ізоляції у спеціальних закладах – школах, після шкіл у Котеджах, після Котеджів у спеціальних будинках для опікунів, а потім уже в центрах для донорів, після яких і настає завершення. Навіть не смерть – смерть-бо «нормальні» люди лишають як винятково свою прерогативу.

Проте у світу клонів і світу «ймовірних я», як іноді персонажі роману називають тих, хто по інший бік барикад і кого вони навіть намагаються знайти – втім, винятково для того, щоб більше дізнатися про себе самих, – є дещо спільне. Учні Гейлшема і «нормальні» люди, яким скоро пересадять їхні органи, читають одні й ті самі книжки (і навіть пишуть за ними есеї), дивляться ті самі телешоу (і навіть недолуго копіюють жарти і поведінку людей, яких там бачать), їм так само цікаво в музеї (а екскурсовод навіть не впізнає в них клонів!), і музика так само викликає у них яскраві спалахи уяви й емоцій.

Попри те, що це зовсім не обов’язково для істот, мета існування яких – не дати іншим піти, вони не просто відчувають, а здатні оформити ці відчуття в тексти, малюнки, акторську гру. Це і стає єдиною примарною надією на те, що можна не дати піти собі самим. Бо у цих клонів, так само як і у «нормальних» людей, виявляється одне-єдине, але фундаментальне бажання – не йти якомога довше. Побути ще трошки. Експонати в Галереї в дитинстві і реальність взаємного кохання у дорослому житті – це примарна, але змога залишитися. Проте такий шанс отримують тільки дитячі малюнки. І то хтозна, чи надовго.

Всі ці парадокси проступають крізь роман Ішіґуро пунктирно, тільки наприкінці книги складаючись у мозаїку жахливого і трагічного парадоксу життя персонажів. Весь той час, поки вони живуть, мислять, радіють і дивуються перед очима читача, драма – а разом із нею і антиутопія – лишаються вповні не висловленими. Крім власне конфлікту, що стає рушієм сюжету, нового забарвлення набирають тут і проблематика, і – що найголовніше – етика клонування як такого, вкотре, хоча і так само непрямо, піднімаються питання природи і ролі мистецтва та психології творчості.

Проте завдання скласти пазл, зробити висновки і дати оцінки покладається на читача – і він, як було вже сказано, лишається із цим сам-на-сам. У фільмі Романека цю функцію дещо перебирає на себе сценарій – а читач книги Ішіґуро відчує рівно настільки, наскільки може (чи дозволить собі) відчути. На позір мовчазний, роман – або ж спекулятивна антиутопія – провадить глибоко інтимний діалог із читачем про речі, яких він, можливо, не наважився б і сам собі сказати в інакший спосіб. Такий діалог краще вести мовою, якою думаєш. І це ніколи не буває невчасно. Навіть у 2016-му. Через n років після.

• тим, хто перечитав уже всі класичні антиутопії і думає, що цьому жанру нема чим його здивувати;
• тим, хто бачив однойменний фільм і кому він сподобався (або не сподобався);
• тим, кого дратують вуха автора-всезнавця, які стирчать із кожного другого абзацу.

• тим, хто любить гепі енди (особливо в антиутопіях);
• тим, хто схильний вважати, що мета виправдовує засоби (надто якщо вона – всезагальне щастя і прогрес);
• любителям розлогих причинно-наслідкових пояснень.

Ірина Ніколайчук