Антиутопія Ярослава Мельника спершу затягує неймовірно захопливим сюжетом, а потому змушує задуматися над речами, які здаються самоочевидними, – але враз висвітлюються нестерпно яскравим променем, постаючи або потворно деформованими, або незвично, неприкрашено реальними. Між настановою на деформацію і прагненням реалізму в цьому тексті важко знайти межу.

Отож, наприкінці четвертого тисячоліття люди навчилися обходитися без техніки, змогли уникнути екологічних загроз, бо цивілізація розвивалася за рахунок праці недолюдей (чи супертварин?), яких називали сторами. Це навіть не нижча раса, такі собі от істоти, схожі на людей лише тілом.

Поводяться з ними, як і з тваринами: вбивають на м’ясокомбінатах, вживають у їжу. І раптом герой цього любовного роману закохується в одну зі своїх рабинь, красуню Машу. А потому переймається єретичною філософією консервативних гуманістів, які вважають цивілізацію канібальською і вимагають негайних змін.

Ненастанно пропагований "неогуманізм" постфашистського Рейху тримається на переконанні, що визиск надлюдьми зведених до рівня тварин собі подібних – це кращий варіант розвитку, ніж екологічна катастрофа, забруднення довкілля, радіоактивні відходи і зрештою перетворення планети на непридатний для життя простір.

Це логіка тих, хто взяв на себе сміливість зробити вибір за всіх співгромадян і нав’язав його слабшим. У цьому людожерському раю вища раса все ж не стала щасливою. Аби довести своє право панувати, вона мусила відмовитися від самого поняття культури. Як і від філософської та мистецької спадщини кількох тисячоліть. Суспільство структурувалося у згоді з раз і назавжди виробленою ідеологічною матрицею.

Оповідач починає у всьому сумніватися, коли кохання відкриває йому в людиноподібній істоті, придбаній у власність, таки ж людське єство. Вони обоє, господар і рабиня, виявилися здатними перейнятися ніжністю й страхом, приязню й гордістю, обоє розрізняють прекрасне і потворне.

І чи не найголовнішим виявляється співчуття, вже стільки разів то піднесене, то затавроване, то визнане конститутивною людською рисою, то зловісною ознакою деґенерації. Любов і співчуття якраз і єднають людей та сторів, які в пошуку порятунку виявляють і розвінчують усю облудність панівної тоталітаристської міфології.

Насправді постфашистський рейх не став усепланетним, це швидше маленький експериментальний майданчик для звироднілих вождів. Із цього простору можна було втекти: перетнути гірський масив і опинитися в соціумі, який існував за законами старого, ніким не оновленого гуманізму. Знайти світ, де заповідь "не убий" стосувалася кожного, безвідносно до статусу.

Персонажі подолали не просто географічну межу, але й часову. Опинилися в минулому, в іншому літочисленні (усі ж тоталітарні очільники спішать змінити навіть і календар!), у точці, схоже, де ще не зовсім зрозуміло, чи існує третій шлях, відмінний і від технократичного самознищення, і від нового канібалізму.

Роман Ярослава Мельника читати інколи важко, хочеться відмахнутися від проблем, відвернутися од надто яскравого світла. Але ж це історія кохання, і якщо воно всепереможне навіть і за таких умов, тоді наше життя усе ж має сенс. І від нас залежить, станемо ми на бік Добра, чи несамохіть допомагатимемо Злу.