З одного боку, ідеологи соцреалізму справедливо вважали читацьку аудиторію фантастики молодіжно-марґінально-аполітичною (що підтверджує тодішня соціологія). Тож усіляко її підгодовували новими книжками, щоправда, створюючи штучний дефіцит і слушно розраховуючи, що герметичне середовище фендому знайде шляхи дістатися тих новинок. З іншого, розширення читацького кола фантастики не було бажаним, бо ж із молоді мусили рекрутувати ще й самовідданих носіїв «соціалізму». Тому відлам радянської ідеології — Спілка письменників — всіляко таврувала фантастику як недолітературу. Тавро закарбувалося глибоко: сучасні українські видавці, схоже, й досі тримають фантастику поза літературним мейнстрімом.

 

Попри спорадичні спроби щось таки видавати, які здійснювали переважно слабосильні видавництва, фантастика в асортименті нашого книжкового ринку була, фактично, відсутня. Аж ось 2011-го міцне видавництво «Богдан» започаткувало серію «Горизонти фантастики». Спочатку друкували вічнозеленого Бредбері, та оце з’явився твір, несподіваний для вітчизняного читача: Конні Вілліс. Книга Судного дня.

 

Ясна річ, несподіваний для читача, інфікованого недовірою до фантастики взагалі. Для фендому (спільноти читачів Ф-літератури), гадаю, авторка добре відома. Володарка безлічі американських фантастичних премій (приблизно, як Марина та Сергій Дяченки — відзнак пострадянських); кілька років тому визнана 28-м Маґістром фантастики усіх часів і народів. В анотації читаємо: про те, як історики Оксфордського університету опанували 2054-го року машину часу й заслали студентку-третьокурсницю до Середньовіччя, але помилилися у технічних обчисленнях, і та потрапила у розпал «Чорної смерті» — пандемії чуми, котра у XIV столітті забрала до половини населення Європи.

 

Все так, і не так. «Книга Судного дня» — це не традиційна для НФ мандрівка у часі. Авторку взагалі мало цікавить «наукове» обґрунтування такої можливості; змальовуючи побут другої половини ХХІ століття, вона навіть — роман написано 1992 року — не надто переймається технічною прогностикою. Приміром, чип-диктофон, уживлений посланниці в минуле, розрахований лише на 2,5 ГБ; мобільний телефонний зв’язок не передбачений — навіть пейджерів не вигадано (директор історичного факультету з Оксфорду має щасливу можливість зникнути на різдвяні канікули з поля зору своїх підлеглих, котрим, як знати, завжди потрібен начальник).

 

За великим рахунком, це й не фантастика взагалі. НФ-декорації виконують лише функції Deus ex machine (Бог з машини — термін класичного театру, що значив допуск у сюжеті неможливого, аби обґрунтувати реальне). Конні Вілліс написала, вважай, оптимістичну трагедію — про межі людського «Я» посеред викликів сучасного світу.

 

За жанром це трилер (що таки сягає градусу античної трагедії), перетканий детективною фабулою. Злочинець-убивця, котрого шукають, — джерело епідемії, що накрила університетський Оксфорд. Радикальна «громадськість» переконана, що вірус занесено через машину часу в перебігу скиду до Середньовіччя часів «Чорної смерті». В епіцентрі розслідування — професор Джеймс Данворті, ерудит середньовічної символіки, реактивний аналітик — такий собі ранній варіант Роберта Ленґдона в пізніших романах Дена Брауна. Зрештою, причини масової недуги виявляються зовсім не фантастичними.

 

Але для чого ж тоді американській письменниці потрібна машина часу? Схоже, за тим самим, що і Дену Брауну: «Імовірно, що істина не пізнається нами; ця істина радше воскресає в нашій пам’яті, наново пригадується, наново розпізнається... як те, що вже існує всередині нас» (Втрачений символ. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010). Середньовічна частина роману К.Вілліс — це ілюстрація незмінності головних моральних параметрів Людини й водночас — попередження нам теперішнім щодо неприпустимості кон’юнктурних міркувань стосовно людської природи. Середньовіччя у «Книзі Судного дня» — свідчення очевидця. Саме у 1990-ті роки в історичній науці утвердився новий і на сьогодні найперспективніший напрям: історія повсякдення. Може бути, що історики зацікавилися ним саме підо впливом сюжетів iз машиною часу з наукової фантастики. У романі К.Вілліс бачимо вже зворотний зв’язок: використання авторкою досягнень «історії повсякдення».

 

«Книга Судного дня» належить до творів типу «Трьох мушкетерів» — навряд чи Дюма писав свій роман для підлітків, але нині саме вони є його головними споживачами. Через первісне адресування старшій аудиторії великий француз уникнув будь-якої дидактики. Так само дидактики немає й у Вілліс. Але її можна реконструювати — бодай для батьків, які, сподіваюся, прочитають її роман із дорослим захопленням і насміляться рекомендувати своїм підліткам.

 

«Книга Судного дня» підважує поширені політичною рекламою тези про те, що все під контролем. «Інколи неможливо контролювати абсолютно все», — раптом усвідомлює впливовий адміністратор Оксфорду. А виявляється, що не інколи, а доволі часто. Та хоч як дивно, авторка переконує, що все можливо й у царині тотального контролю. Професор Данворті — отой детектив-рятівник — якось прохоплюється: «Ніяк не звикну до думки, що є щось, чому я зарадити не в силі». «Книга Судного дня» — спростування цієї тези.

 

Коли вже говорити про «дидактику», то її в романі К.Вілліс можна вичленити так: «Допомога ніколи не приходить вчасно». Відтак, мусиш опиратися лише на власні сили. А особиста сила — у знанні; в тому числі й у знанні психології, щоби мобілізувати інших. Глупота — протектор усіх негараздів (включно з епідеміями).

 

Молодість (внутрішня і зовнішня), базована на знанні, зазвичай дорівнює відсутності дурості. Знання, отримане з бібліотек, стає успішним практикумом iз виживання. Як сказав би Ден Браун, «темрява живиться апатією». Апатія — новітня дефініція зневіри.

 

Героїня «Книги Судного дня» сидить біля смертельно зараженого чумою священика у розпачі від неможливості уберегти його і чує: «Ви все-таки мене врятували. Від страху. І від зневіри». А сама собі думає (цей священик витяг її із зимового лісу у грипозній лихоманці): «Він врятував мені життя... Сказав мені: «Не бійся». Тут по­значені два смертні гріхи. І ця непоказна дидактика — не лише для підлітків.

 

Ще раз наголошу: «Книга Судного дня» не писалася спеціально для юнацтва. Скоріше, це те, що називають «для сімейного читання». Щоби говорити зі своїми підлітками, треба самому усвідомити проблему Іншого (щодо якої і в топ-філософії не припиняються дискусії).

 

Або говорити про силу звичок: героїня, перебуваючи у Середньовіччі, попервах емоційно засуджує домостроївські способи впливу на слуг, та раптом відчуває в собі здатність іти далі, ніж просто надрати вуха: «Такого задам, що в неї всі зуби повилітають».

 

Чи про сенс символіки: замість тікати із зачумленого села, двоє залишенців думають про необхідність вдарити у дзвони, аби душа відійшла з миром. А це ж іще і проблема колективної пам’яті: «Який сенс дзвонити, якщо ніхто не почує?» — запитує дванадцятирічний підліток. Є тут і про війну (подолання епідемії — це таки війна), головна ознака котрої — втома.

 

І про волонтерство: «Хто він,  рицар?» — запитує той самий неофіт-підліток над тілом померлого священика, що не припиняв своїх обов’язків у селі, яке на сто відсотків викосила чума.

 

«Ні, святий», — відповідає очевидець-студентка з майбутнього. Вже не кажу про туалетний папір як симулякр комфорту, що іронічно просвічує крізь усю «сучасну» частину твору.

 

У «Книзі Судного дня» є момент, що виходить далеко за межі «дидактики». Професор Данворті, загубивши координати своєї студентки у Середньовіччі, розмірковує: «Бог не знав, де Він був. Він послав свого єдинородного Сина у світ. І сталося щось не так, як мало бути з прив’язкою, хтось відімкнув машину, тож Він не міг дістатися до Сина. І того заарештували, поклали терновий вінець на голову та прибили до хреста... «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»... Якби Бог знав, де Його Син, ніколи б не дозволив зробити таке з ним. Він би вивів Його, прийшов би і врятував».

 

Такі фісторіософські припущення — рівня Дена Брауна. Хоч як шкода визнати, в сучасній українській літературі немає нікого, хто би насмілився сягнути такого рівня у припущеннях, узагальненнях і висновках (заснованих на бібліотечних студіях), Тож роман Конні Вілліс є не лише подарунком тернопільського видавництва «Богдан» читачам та їхнім родинам, а і спробою отямити сучасне письменство. Як сказав би Ден Браун, «коли достатня кількість людей почнуть думати одну й ту саму думку, то гравітація цієї думки стане відчутною... і вона почне діяти як фізична сила».