Автор пояснює, як Україна зможе повернути жителів Донбасу до складу України, розповідає помилки, які доведеться визнати обом сторонам конфлікту і ролі цієї війни у ​​світовій історії.
Чому з´явилася ідея писати історії людей війни, коли вона ще не закінчилася?
- Про війну варто писати і говорити до її закінчення. По-перше, я вважаю, що офіційного її закінчення не буде так само, як не було початку. Процес початку був розтягнутий на дні та місяці, приблизно таким же чином вона й закінчиться. Коли стане зрозуміло, що все скінчилося – ніхто не зможе назвати дату закінчення війни.
Саме тому, що ми опинилися в міжчассі, нам потрібно осмислювати ту точку, в якій перебуваємо зараз. Раптом, це війна - не тільки українська?
А яка ж це може бути ще війна?
- В значній мірі це війна світоглядів. На Донбасі в збройному протистоянні зійшлися дві ідеології, два підходи до розуміння світу. Це війна імперії з територією, яка більше не хоче бути її частиною.
Ми почали війну за незалежність, яка дісталася нам дуже легко. А все, що дістається легко - не цінується. Подивіться на рух євроскептиків в Польщі, його основа - це молоді поляки 20-25 років. Вони народилися вже в незалежній країні і хочуть "повернути Польщу полякам", хоча жили в країні, яка активно розвивалася, в яку вливала мільярди доларів Європа. Вони не розуміють ціну незалежності й не бачать її плодів.
Українська молодь пішла приблизно тим же шляхом. Тільки в останні два роки люди відчувають ціну цієї незалежності, коли ховають героїв, коли збирають допомогу для армії, коли читають повідомлення з фронту.
Це не міжетнічний конфлікт, не війна росіян з українцями, що я і показую в своїй книзі. Не дарма головний герой "3 години без війни" - це росіянин, який воює за Україну, а між ним і "ополченцем" - людина "посередині", мирний житель прифронтовій території, який не "за ваших" і не "за наших".
Щоб зрозуміти очевидність цієї ситуації досить подивитися, що відбувається через два роки на окупованих територіях. Там не прижився "руський мір", Донбас не змогли заразити цим вірусом, ця ідеологія не змогла перебороти їх внутрішню ідентичність. Була невдала спроба завоювання цієї території, щоб нав´язати точку зору Кремля на історичні процеси.
Кілька днів тому я спілкувався з бізнесменом з Донецьку, який звідти виїхав. Він розповідав, що реальність там така, що якщо завтра в центр міста заїдуть українські танки, місцеві жителі вийдуть розповідати, що їх "примушували підтримувати Росію", мало не з квітами зустрічати. Це не означає, що вони стануть "українцями", але погодяться з будь-якою силою, яка прийде на заміну тим, хто там зараз. Я не кажу, що це добре чи погано, просто констатую факт.
- Тобто бажання "перемоги" з того боку і "російських танків на Хрещатику" вже немає?
Такого бажання там і не було. Це була російська пропаганда, яка знімала недоумкуватих бабусь і божевільного Моторолу, які розповідали на камери про "наші танки будуть на Хрещатику". Я сам прожив на Луганщині більше 30 років і точно знаю, що там ніколи не було бажання підкорити собі "всю Україну". Ці люди хочуть жити певною мірою своїм уособленим життям, своїми нормами і були не проти поступової адаптації, українізації.
Проблема полягає в тому, що українці на решті території країни в якийсь момент під впливом пропаганди з обох сторін змирилися з тим, що Донбас - це своєрідне кримінальне гетто, "бидло" і "регіонали". Укорінення цього міфу і призвело до короткочасної підтримки кремлівської пропаганди. Не було розуміння небезпеки цього міфу, з огляду на невеликий історичний досвід незалежності країни.
Є вихід з цієї ситуації?
- Одного рецепта – немає. Існують якісь механізми пошуку взаєморозуміння, один з яких я описую в книзі. Головний герой моєї книги - колишній офіцер ФСБ, росіянин, який воював в Дагестані, проїхав всю Росію, бачив, як живуть люди і приїхав воювати на стороні України, щоб наблизити падіння путінського режиму. Нам навіяли, що 80-90% населення Росії безумовно підтримує Путіна, хоча прототип мого героя брав участь в багатотисячних акціях протесту, вони були готові скидати російського президента мало не озброєним переворотом.

Пошук виходу почнеться з визначення кількох аксіом, відштовхуючись від яких можна буде шукати способи впливу на ситуацію. Перша умова, Донбас - це частина України, навіть якщо там залишаться якісь розширені "місцеві повноваження". Не може там бути ніяких ОРДЛО (сленгова назва самопроголошених ЛНР/ДНР ), нікуди нам від цього не дітися. Коли ми це зрозуміємо, ми не звертатиме уваги на популістські гасла: "Ах, вони не хочуть, то і нам не треба". За такою логікою ми втратимо й інші частини країни! У Закарпатті - 150 тисяч угорців, якщо і там підніметься сепаратистський рух, теж відмовимося від території? А якщо болгари в Одеській області чогось захочуть, теж "підемо на поступки"? Так не будується політика держави.
Якщо ми приймаємо за аксіому, що Донбас - частина України, виникає необхідність пошуку системи повернення цих територій. Перша умова для цього - повернення контролю за кордоном, без цього немає сенсу що-небудь починати. Ця територія - не життєздатна, вона - дотаційна і жити без України не зможе. Рано чи пізно це зрозуміє російська влада, вони виявляться не здатними "тягнути" ці території й Путін буде готовий звідти піти навіть раніше, ніж погодиться на "перемовини" стосовно Криму. Нам доведеться зрозуміти, чим ці люди живуть, які рани були нанесені війною, як нам знаходити точки дотику, щоб кожна сторона не відчувала себе обділеною.
Крайні позиції у вирішенні будь-якого конфлікту не працюють. Подивіться на досвід поствоєнного врегулювання де завгодно - починати потрібно зі створення спільного соціально-культурного поля. Люди на окупованих територіях вже дивляться українське телебачення, обходять блокування наших сайтів, читають нас у Фейсбуці. Посилати меседжі з пошуку спільних позицій можна вже зараз: "Рано чи пізно нам доведеться жити в одній країні, рани війни будуть гоїтися довго, але заживуть, давайте думати про те, як будемо жити разом далі".
Що ми можемо їм запропонувати, якщо кожна сторона вважає правою в цьому протистоянні тільки себе?
- Починати доведеться з публічного каяття з їх боку за підтримку агресії та війни і нашого покаяння за те, що ми це допустили. Ми недогледіли всю серйозність проблеми, з нашого боку є прорахунки, які ми повинні визнати. Українці - не богоносна нація, над якою - благодать, яка все нам прощає. Ми - такі ж люди, як і вони, зі своїми мріями і помилками.
У публічному полі буде відбувається проговорення конфлікту, обмін болем. Саме це і відбувається в моїй книзі.
- Однак, за сюжетом книги цей "діалог" закінчується досить сумно. Чи не станеться такий же фінал в роботі цього "публічного поля"?
Література - це не завжди реальне життя, всього лише одна з його проекцій. Сумно в цьому контексті те, що воюючим сторонам доведеться визнати факт ненависті й відмовитися від неї. Як це трапиться - може бути багато трактувань. Шляхів може бути багато, але мета - одна.
Я міг би закінчити книгу тим, щоб "посадили Плотницького" і "перестріляли всіх сєпарів". Я ж пропоную модель того, як наше суспільство буде розвиватися в найближчі 5-7 років через важкий діалог і пошук спільних позицій. Просто "стиснув" цей процес в одній камері та трьох годинах.
Люди з окупованих територій приїжджають до Києва вже зараз, вони ходять нашими вулицями, їх буде більшати. Хто б, що б не говорив, ні ми, ні вони ще не втрачені одне для одного.
Володимир Путін, за чутками, пропонував Порошенкові в Мінську ставитися до Донбасу так само, як він – до Чечні. Залити все грошима, не лізти по внутрішнє життя і так далі. Ви говорите саме про це?
Ні, нинішня ситуація в Чечні - це бомба уповільненої дії під всім державним устроєм Росії. Це законсервує конфлікт і зробить його наслідки непередбачуваними. Я розмовляв з російськими бізнесменами, які розповідали про те, що чеченці щільно увійшли в тканину життя російської держави, вони там генерали, працюють в спецслужбах, є великими бізнесменами. Мій співрозмовник порівняв цей процес з кліщем, який впився в тіло Росії і прискорює розпад країни. Якщо ми зробимо таке ж гетто навіть з більшими економічними стимулами - це буде провал України.
Я боюся, що в якийсь момент наші політики "психанут" і вирішать "відкупитися" від Донбасу, відновити його на європейські або російські гроші і "все закінчити". Нам потрібно працювати на рівні смислів, визначити витоки конфлікту і спрацювати на те, щоб він не повторився.
Ми вважали всі ці мапи ще 2004 року про "правобережну" і "лівобережну" Україну, Кривбас та інше - якимось поганим жартом. Але подивіться до чого призвело це розгойдування! Фактично, в Європі трапився конфлікт з десятками тисяч жертв, який змінив світову історію ведення війни.
Я спілкувався з деякими міжнародними експертами, які пояснювали, як ця війна відкрила світові феномен "гібридної війни", чим почав користуватися, наприклад, Китай в своєму захопленні островів в Японському морі. Якщо ми поставимося до розв´язування конфлікту халатно і не знайдемо для нього унікального рішення - все повториться і не тільки у нас.
В якому напрямку ви бачите пошук цього рішення?
- Моя пропозиція - це зіткнення позицій, довгий і регулярний обмін думками. Потрібно розуміти, що яскраво виражену позицію по обидві сторони займають 10-15 відсотків населення, всі інші - пасивні і є заручниками ситуації.
Ідея моєї книги полягає в тому, щоб люди "по той бік" зрозуміли, що вони помилялися, що їх обдурили, що вони стали розмінною монетою у великій грі. Коли я говорю про це зараз, мені не можуть відповісти жодним аргументом, переходять на особистість і образи. Значить, вони вже і самі про це здогадуються, а "Три години без війни" має стати невеликим вкладом в цей процес.
Саме тому в книзі я намагаюся змінити точку зору всіх сторін: і наших солдатів, і "ополченців", і мирних жителів. Кожна зі сторін може поглянути на ту мить, де ми зараз знаходимося очима іншого, зрозуміти внутрішню мотивацію і почати думати про те, як нам жити разом.

Ілля Лукаш