Україна - країна контрастів, - чомусь хочеться вжити цей бородатий журналістський штамп, який у радянські часи набрав ще й ідеологічного забарвлення. Але й справді - щоденний побут і переконання громадян вельми різняться хоча б за географічним принципом. Киянин з пропискою на вулиці Липській сприймає буття інакше, ніж мешканець села Вовчиці Зарічненського району Рівненської області або містечка Зміїв на Харківщині. І ця ситуація у ближчий час навряд чи зміниться. Освітній і культурний ценз, звісно ж, мають значення, та все ж і географічна точка перебування індивіда, його повсякденне оточення також грають велику роль.

У політично-правовій свідомості пересічного українця головною особою у країні є, звісно ж, президент держави. Це він визначає курс, яким рухатиметься його країна, а точніше держава. Держава насамперед, а вже потім - суспільство. Про прем´єр-міністра, як і про голову парламенту середній українець часто має уявлення приблизні й викривлені. Наприклад, сама наявність парламенту взагалі дратує багатьох громадян. Певно, кожному доводилося чути під час стихійних дискусій нарікання: ото сидять 450 нероб, лаються між собою, згоди досягти неспроможні, і ще й зарплати захмарні отримують!

Зміни будуть - але чи на краще?

Щодо уряду - міністрів і міністерств - погляди часто теж бувають подібними. Тому й затяжна цьогорічна "прем´єріада" українське суспільство в цілому особливо не зачіпає. Переважна думка в транспортно-базарних обговореннях цієї теми така: і теперішній поганий, і наступний кращим не буде. Окрім того, громадяни розуміють, що новий прем´єр створюватиме (бодай частково) новий Кабінет Міністрів, під себе. Тобто - зміни будуть, і не факт, що ці зміни будуть на краще. Звичайна собі консервативність свідомості пересічного обивателя.

Тим часом у колах високої політики ретельно обговорюються і зважуються шанси того чи іншого політика посісти прем´єрське крісло. І тут самі політики, а також оглядачі-політологи в переважній більшості опиняються на позиціях того самого "пересічного громадянина": все (або майже) вирішує особисто президент. Тобто Петро Порошенко докладе всіх зусиль, аби мати на чолі уряду "свою людину". Логіка в цьому є - звісно ж, керувати державою, кудись її вести й розвивати значно легше і зручніше, маючи підтримку уряду. І дуже бажано, щоб ця підтримка була цілковитою. В ідеалі - повною й незаперечною. Ну який президент, скажіть, будь ласка, не мріє про такі стосунки з урядом?

Тому доволі показовим був прецедент із Наталією Яресько - щойно міністерка фінансів відповіла журналістам на їхні запитання щодо її подальших кроків у разі призначення головою уряду, мовляв, так, готова працювати, маю певні задумки, певну програму - як чутки про її можливе призначення були оголошені безпідставними. Звісно ж, навіщо на посаді прем´єра навіть відносно незалежна особистість зі своєю програмою, зі своїм баченням ситуації й виходу з неї?! Та іще коли це бачення не співпадає з поглядами президента і його оточення! Тож саме після цього напівофіційно майбутнім кандидатом на очільника уряду був проголошений Володимир Гройсман.

Ситуація ця дещо комічно нагадує історію призначення остатнього спікера парламенту в часи правління Януковича - Володимира Рибака. Наприкінці 2012 року, коли у залі під куполом спорожніло крісло, попередньо нагріте широкою політичною харизмою Володимира Литвина, обговорювались різні кандидатури, й серед них були позірно прогресивніші, молодші, приємніші і прийнятніші для загалу, суспільного й політичного. Але ні - Януковичу у кріслі спікера була потрібна саме така постать: безвідмовна і покірна, прямий і нехитрий ретранслятор президентських потреб. Ось і тепер - навіть цілковито незаангажований спостерігач, бодай побіжно переглянувши біографію Володимира Борисовича, не зможе не зауважити певної пов´язаності колишнього вінницького мера із сьогоднішнім керівником Української держави.

Вінницький вундеркінд

Окрім того, хтось із блогерів Facebook, ретельно переглянувши біографічну довідку нинішнього очільника парламенту й кандидата на прем´єрську посаду, відкрив кілька цікавих деталей. Зокрема вінницький вундеркінд розпочав трудову діяльність у віці 14 років, слюсарем по металу. Тобто напилок, свердло, токарний станок знайомі Володимирові Борисовичу практично змалечку. А з 1994 року він вже працює "на керівних посадах у комерційних структурах". Але, на хвилиночку - Володимир Борисович народився у січні 1978-го, тож у 1994 році він мав 16 років! Воістину, треба бути вродженим генієм, щоб, щойно отримавши паспорта, обійняти керівну посаду в комерційній структурі, навіть якщо це всього лиш кіоск з сигаретами на оптовому базарі.

Тож поза всякими сумнівами, якщо новий голова уряду вже змолоду засвоїв способи холодної й гарячої обробки металу, то набуті навики безперечно мають придатися йому на цій високій і відповідальній посаді. Адже словосполучення "знімати стружку" вже давно стало стійким фразеологізмом і стосується не тільки виточування ґвинтів з металевих болванок.

P.S. У попередньому реченні слово "болванка" вжите в його загальноприйтнятому термінологічному значенні, без жодного намагання принизити чи образити будь-кого в українському політикумі.