1996-й — рік, що записаний красним рядком до історії нового українського письменства. Тоді взимку, у січні-лютому, журнал «Сучасність» опублікував «Рекреації» Юрія Андруховича, що спричинило несамовиту реакцію адептів «традиційної» літератури і демарш діаспорних передплатників, які відмовилися далі підтримувати долярами «проституйований» часопис. Але то був «розігрів».

29 лютого — рівно 20 років тому (тоді так само був високосний рік) — у книгарнях з’явилася книжка «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, авторки кількох поетичних збірок і публічної інтелектуалки, що мала власну думку з більшості дискутованих тоді думок. Що вона собою являє як прозаїк — ніхто не знав, попри PR-поширення чуток про нібито «сенсаційний» роман, рукопис котрого був загадково викрадений і поширений у самвидаві.

Спосіб, у який ця книжка побачила світ, був першою спланованою літературною провокацією — від назви починаючи. Тим, хто за радянською звичкою — не читаючи її — кинувся захищати суспільну мораль, було невтямки, що «про секс говориться мало, і він тут вельми нерадісний, а еротики немає зовсім», — напише пізніше Григорій Грабович (Тексти і маски. — К.: Критика, 2005).

Але до обуреного хору долучилися й ті, хто прочитав «Польові дослідження...». Читач, вихований демонстративно-цнотливим соцреалізмом, вважав, що це — не література. Принаймні не українська література. Авжеж, натоді жінки писали рідко, а так відверто — взагалі ніхто. Можливо, кращий попередній роман «про любов» — «Землетрус» Софії Майданської, надрукований 1994-го в журналі «Березіль», — виглядав на тлі тексту Оксани Забужко мало не вікторіанським твором.

Тепер добре видно: «Польові дослідження...» — той-таки роман «про любов», що народився з двох рядків її поетичної збірки «Автостоп» (1994): «Якщо це — любов, / Все колишнє — порожній звук». Авторка буквально пере-жила у цій книжці свій драматичний досвід у режимі реаліті-шоу. Суть роману — біль, що вимагає максимально чесної діагностики. Теоретизування почалися пізніше, як-от в інтерв’ю О.Забужко газеті «Дзеркало тижня» (2003): «Половина нації не може прочитати своєю мовою про свій жіночий досвід (драматичний, травматичний, кризовий — той, який змінює людську душу) — і так і лишилася зі своїми екзистенційними драмами сам на сам... Дуже багато закапелків жіночої душі ще не досліджено, адже жіноча психіка надто «нелінійна», порівняно з чоловічою, — розгалужена, текуча, багаторівнева». Відтак зрозуміло, що серед «критиків» роману опинилося чимало чоловіків антифеміністичної орієнтації. Це так вони самі себе титулували, а насправді були герметичним продуктом традиціоналістського маскулінного виховання, домінантного в Україні.

Ну й нарешті, чітко окреслився ще один штурмовий загін неприятелів «Польових досліджень...» — спілчанські літератори, що відверто злякалися подальшого процесуального розвитку. Як пише той-таки Г.Грабович, «нікого, навіть свого демонізованого коханця... вона так не бруталізує, не оголює, як себе саму. А з цього випливає досить простий і навіть дещо інфантильний силогізм: якщо я можу себе так оголити — то чому не інших?». Так писати офіційні письменники не вміли, через що їхні конкурентні перспективи виглядали жалюгідно. А вже написане ними одразу набуло присмаку неліквідів: «Після «Польових досліджень» цілу низку традиційних прийомів у трактуванні теми чоловічо-жіночої війни треба буде скласти до музею» (Г.Грабович).

Але окрім історії кохання, у «Польових дослідженнях...» була справжня дивовижа: з’ясування сили впливу історичної пам’яті на інтимні стосунки. Як поводитися, коли тобі «у кров утрущено залежність»? Що робити, коли раптом розумієш: «Вітчизна — то не просто земля народження, правдива вітчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навіть на відстані, подібно як мати повільно й невідворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собі, сковуючи їй кожен порух і помисл власною обволікаючою присутністю». Зрозуміло, що тут уже неабияк образилися професійні патріоти.

У книжці «Український палімпсест. Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською» (К.: Комора, 2014) знаходимо зізнання нашої авторки: «Значною мірою, сама мова є героєм роману». Здається, саме мова «Польових досліджень...» була єдиним, що поєднувало твір із тогочасними реаліями вітчизняної літератури: попри використання різних вербальних шарів — це упізнаваний бароковий стиль Валерія Шевчука. Стиль самоцвітний і самоцінний, як-от в епізоді виступу героїні роману перед закордонною авдиторією: «Мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростовувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями».

Під іншим кутом глянув на «мовне питання» роману видавець більшості наступних накладів «Польових досліджень...» Л.Фінкельштейн: «Феномен Оксани Забужко полягає не тільки в тому, що це висококласна письменниця, а ще й в тому, що вона єдина (десять разів підкреслюю слово «єдина») зробила спробу привернути російськомовного читача до україномовної книжки... І для цього треба було зробити роман-провокацію, роман-вчинок» (інтерв’ю газеті «День»; 2002).

А далі вже були переклади російською (у тоді ще «братній» Росії роман виходив, здається, тричі), які й там наробили шереху: «Переклад «Польових досліджень...» змусив читаючих росіян засумніватися в тому, що «тиха украинская ночь». Пера заскрипіли, наче ліжка» (газета «Україна молода»; 2002). Ось приклад такого «скрипу» у поважному московському книжковому виданні, газеті «Exlibris НГ» (2002): «В общем, страсти-мордасти на грани женской истерики — но вот форма, форма, неромантический монолог дамы о том, что другая думать стесняется... Украинский анти-Уэльбек... Украинский секс это когда в одну кровать все проблемы свалены, как будто спишь не с мужиком, а вроде как с телеканалом «Культура». Написано, ясна річ, зі зверхністю «старшого брата», з модним у літературній журналістиці епатажем, — але не без розуміння суті. Бо «для справжньої відьми — це все на фіґ. Вона є тим, чим вона є, і має ту силу, яку вона має, бо не звертає на такі деталі уваги» (Г.Грабович).

Утім «проблема відьми» в українській літературі означилася пізніше, коли на ринку з’явилися книжки Марини та Сергія Дяченків. Але по тому під цим ракурсом стали дивитися і на «Польові дослідження...». Та це вже інша тема.

За двадцять років перший роман Оксани Забужко видавали десять разів. Переклали в одинадцятьох країнах, в тому числі й «мовами Ґутенберґа»: німецькою, англійською, італійською. Ця книжка здетонувала феномен «жіночої прози», в суті справи — легалізувала жіночу літературну творчість у «високих» жанрах. І попри колись масоване неприйняття — таки увійшла до канону сучасної української літератури.

Костянтин Родик