Світлана Алексієвич пише російською мовою, а живе в Мінську. Білоруські автори закидають їй зацікавлення радянською, а не білоруською ідентичністю. Ніщо з переліченого не завадило їй стати першою білоруською лауреаткою Нобелівської премії з літератури.

Початок: журналістика і кіносценарії

Світлана Алексієвич народилася 31 травня 1948 року в Івано-Франківську: саме там на той час служив її батько. Демобілізувавшись, він перевіз сім’ю до рідної Білорусі. Там батьки майбутньої письменниці вчителювали в сільській школі.

Після закінчення школи вона працювала кореспондентом районної газети. У 1967 році - вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету.

За рік після закінчення навчання Світлану Алексієвич запрошують до Мінська працювати у "Сільській газеті", а ще за кілька років вона стала спершу кореспондентом, а далі – заввідділу нарису й публіцистики журналу "Німан".

Брала участь у написанні сценаріїв документальних фільмів, серед яких "У війни не жіноче обличчя" (1981–1984), "Солдатки" (1985), "Минуле ще попереду" (1988), "Ці незрозумілі старі люди" (1988), "Афганський цикл" (1991-1992) та ін.

Голоси очевидців

На початку 1970-х Світлана Алексієвич готує до друку книгу нарисів "Я поїхав із села", яку складали монологи людей, що полишили рідну місцину. Проте видання так і залишилося неопублікованим через заборону з боку цензури.

У 1983 році постає нова книжка – "У війни не жіноче обличчя". Це результат кількарічної "польової роботи": авторка розшукувала учасниць Великої Вітчизняної війни, із магнітофоном і нотатником записувала їхні свідчення, які цілковито відрізнялися і від свідчень чоловіків-ветеранів, і від офіційної форми викладу спогадів про ті події.

Жінки концентрувалися на власних відчуттях, деталях побуту. Згадували і про домагання з боку чоловіків, і про незручності, пов’язані із фізіологією, гігієною, про звикання до крові й смерті, а ще - про повоєнну необхідність повернутися до жіночності, яка виникала не лише з внутрішньої потреби, але й через тиск суспільства: навіть найближчі люди вимагали якнайшвидше витіснити пережитий жах із свідомості.

1985 року, з початком перебудови, "У війни не жіноче обличчя" нарешті допустили до друку. Книжка викликала неабиякий резонанс, сумарний тираж перевидань дійшов до 2 млн примірників. До 40-річчя закінчення Другої світової Анатолій Ефрос поставив однойменну виставу у московському Театрі на Таганці. Вистава Омського державного театру за мотивами книги була відзначена Державною премією.

Того ж року вийшла ще одна книга – "Останні свідки (сто недитячих оповідей)", яка теж чекала дозволу на друк. У ній йдеться про покоління "дітей війни".

Чотири роки журналістка працювала над книжкою "Цинкові хлопчики" (1989) про війну в Афганістані, збираючи розповіді безпосередніх учасників бойових дій, медиків, близьких і рідних загиблих юнаків та тих, хто повернувся додому із фізичними і психологічними травмами.

Розвінчання героїчного воєнного міфу письменниці довго не могли пробачити. Обурені відгуки друкували насамперед військові та комуністичні газети. У 1992 році у Мінську відбувся "політичний суд" над авторкою та її "Цинковими хлопчиками".

Крах СРСР далеко не у всіх його мешканців викликав позитивні емоції. Багато хто вірив у ідеали, запропоновані партією, і болісно сприймав розпад імперії. Багато хто не зміг пережити глибоку кризу в економіці. "Зачаровані смертю" (1993) – про таких людей, збірка сповідей про вдалі й невдалі самогубства, хвиля яких охопила простір імперії на зламі десятиліть.

У 1997 році у книзі "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього" Світлана Алексієвич публікує історії людей, які в той чи інший спосіб постраждали від аварії на ЧАЕС. Переклад, здійснений Оксаною Забужко, виданий під назвою "Чорнобиль: Хроніка майбутнього" (1998), став першим виданням текстів Алексієвич в Україні.

Найновіша книжка письменниці – "Час second-hand (кінець червоної людини)" (2013; видання українською мовою – 2014). Авторка пише про homo soveticus, людський тип, який виникає внаслідок спроб радянської системи переробити психологію громадянина. Ці люди не зникли разом із СРСР, вони залишилися жити у цьому ж просторі, пережили складні 1990-ті, хтось із них розчарувався у минулому, а інші вважають, що нинішні часи ще гірші, але головна їхня спільна риса – це травмованість радянською дійсністю, незалежно від ставлення до комуністичних ідеалів. Цей текст Алексієвич називає заключним у циклі "Голоси Утопії".

Протягом тривалого часу письменниця жила у різних країнах, серед яких Італія, Франція, Швеція, Німеччина, використовуючи можливості, надані письменницькими резиденціями та стипендіями. Після приходу до влади Олександра Лукашенка її книжки перестали публікувати у державних видавництвах.

Зараз Світлана Алексієвич живе і працює у Мінську.

Як це зроблено: многоголосся письма

Своїм учителем у літературі Світлана Алексієвич називає білоруського письменника Алеся Адамовича. Співавтор резонансних "Блокадної книги" (1977–1981, разом із Данилом Граніним) і "Я – із вогняного села" (1977, разом із Янкою Брилем і Володимиром Колесником), він розробив новий для білоруської та російської літератур жанр, суть якого означував по-різному: "соборний роман", "роман-ораторія", "роман-свідчення" тощо.

"Роман голосів" - так згодом означить жанр власних книг сама Алексієвич.

Скомбінувати цитати зі свідчень очевидців так, щоб викликати якнайсильніші переживання у читача, – один із головних художніх прийомів книг Світлани Алексієвич. Авторський коментар, який доповнює пряму мову героїв, так само спрямований на посилення цього ефекту.

У центрі кожної із книг – резонансні події або процеси, без яких неможливо уявити історію Східної Європи, радянського і пострадянського простору. Друга світова війна, Чорнобиль, Афган, перебудова, крах СРСР обрані стрижнями, на які нанизуються емоційні спогади тих, кому довелося із цим зіткнутися.

Авторка намагається не називати імен своїх героїв. Вона пише не історію фактів, а "історію почуттів", тому достовірність подій, деталей, які описують опитані нею люди, менш важлива, ніж щирість респондентів.

Саме тому книжки Алексієвич вважаються радше літературою, ніж журналістськими, документальними дослідженнями чи збірниками свідчень історичного характеру.

8 жовтня 2015 року Шведська академія оголосила про присудження Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич саме із таким формулюванням: "За її поліфонічне письмо – пам’ятник стражданню й мужності у наш час".

Світлана Алексієвич стала першою лауреаткою Нобелівської премії із Білорусі, першою професійною журналісткою, яку відзначили у галузі літератури і чотирнадцятою жінкою, що отримала Нобеля у цій номінації.

Письменниця пише російською. "Я знаю білоруську мову, але не так добре, щоб писати нею. Та мова, яку я знаю – наркомовка. Мене їй навчали у школі, але це не та мова", - зазначила письменниця на прес-конференції з нагоди присудження їй Нобелівської премії.

Визнаючи вплив на свою творчість майстрів білоруської літератури: Алеся Адамовича, Василя Бикова, Алексієвич не відкидає традицію російськомовної літератури.

Толстой, Достоєвський, нобелівські лауреати Бунін, Пастернак, Солженіцин – імена, які вона постійно називає як частину власного культурного бекграунду. Це дає привід для дискусій стосовно того, до якої літератури зараховувати цю письменницю, котру уже почали називати "шостим Нобелівським лауреатом, який писав російською мовою".

Оксана Щур